І ще раз про "Пяту колону"

Президент України Віктор Ющенко став першим главою держави, хто своїх політичних опонентів назвав «п’ятою колоною». Приводом для такого різкого висловлювання стало ухвалене Верховною Радою рішення про відставку уряду. Президент відреагував блискавично: «Скоріше всього, вже сформована ця «п’ята колона» з двох-трьох сотень членів парламенту, які вже не будуть дбати про інтереси цієї країни, незалежно, які питання перед ними стоятимуть – чи це відставка уряду, чи економічна програма, чи соціальний блок.

Ці сили будуть працювати проти інтересів країни, тому що – кому війна, а кому “мать родна”. У них є єдиний спосіб виграти – мати неспокій у країні», – сказав Ющенко.
Вперше поняття «п’ята колона» почали вживати в середині минулого століття. Зокрема, так найменували агентуру генерала Франко, яка активно діяла в Іспанській республіці під час національно-революційної війни 1936–1939 років. Термін «п’ята колона» виник на початку жовтня 1936 року, коли франкістський генерал Е. Мола заявив по радіо, що бунтівники ведуть наступ на Мадрид чотирма колонами, а п'ята у вирішальний момент ударить з тилу. «П’ята колона» сіяла паніку, займалася саботажем, шпигунством і диверсіями. Під час Другої світової війни «п’ятою колоною» називали нацистську агентуру в різних країнах, яка допомагала фашистським військам захоплювати ці країни. Іншими словами, звинувачення у причетності до «п’ятої колони» – важке звинувачення, що рівносильне зраді.

Довший час роль «п’ятої колони» в Україні виконувала Комуністична партія, оскільки її програма та політична практика співпадала із імперськими намірами Росії. Згодом з’явилося чимало інших проросійських партій, які відстоюють не стільки інтереси власної країни, скільки прагнуть реалізувати шовіністичні амбіції сусідньої держави.
Силу і небезпеку «п’ятої колони» українці реально відчули на минулих президентських виборах, коли Партія регіонів та її лідер Віктор Янукович за підтримки офіційної російської влади ледь не реалізували план так званої «федералізації» країни, а точніше її розчленування й приєднання до Росії. Рік тому плани «п’ятої клони» зазнали краху. Проте це не означає, що проросійські сили остаточно відмовилася від своїх намірів.
 
Під час цьогорічних виборів на роль «п’ятої колони» претендували кілька політичних сил. До традиційних Комуністів і Партії регіонів, яка відновила свою риторику про «федералізацію» та російську державну мову, приєдналися «Опозиційний блок «Не так”» що його очолив Леонід Кравчук, та блок Наталії Вітренко «Народна опозиція».
Під вивіскою «Не так» об’єдналися СДПУ(о), партія «Жінки за майбутнє», Республіканська партія України та партія «Центр». Поява цього блоку – це передусім свідчення остаточної деградації першого президента України Л. Кравчука, який роз’їжджає Україною, агітуючи за ЄЕП, російську мову як державну та проти вступу нашої держави в ЄС та НАТО. Йому «підтакують» голова «Жінок за майбутнє» Валентина Довженко, колишній керівник Міністерства сім’ї та молоді, й лідер РПУ Юрій Бойко, колишній голова НАК «Нафтогаз України». Як бачимо, донедавнє перебування на високих державних посадах не перешкоджає згаданим особам належати до «п’ятої колони», яка намагається вести Україну «російським шляхом».

Партію «Центр» мало хто знає. Більше відомий чільник цієї партії Богдан Гавриш, колишній соратник Януковича. Як кажуть, яблуко від яблуні далеко не падає.
Радикальну проросійську позицію займає Блок Вітренко. Коли інші хохли агітують за ЄЕП і російську мову, то Вітренко – в основному за союзну державу, в якій крім Росії має знайтися місце Україні й Білорусі. До складу Блоку Вітренко увійшла партія під промовистою назвою «Русько-Український Союз», яка відзначається особливою ненавистю до всього українського. Це, до речі, характерна особливість «п’ятої колони».

«Почесне місце» у списку зрадників українського народу займає “Виборчий блок політичних партій “За союз”, до якого ввійшли партія “Соціалістична Україна”, партія “Союз”, політична партія “Вітчизна” та Слов’янська партія. Найколоритнішою постаттю цього альянсу, без сумніву, є четвертий номер списку, колишній технічний кандидат у Президенти Олександр Базилюк, який запам’ятався виборцям агресивною рекламою, спрямованою на дискредитацію Віктора Ющенка. Крім Базилюка, обличчям цієї складової “п’ятої колони” також є народний депутат Лев Миримський, який замінив Олексія Костусєва на посту голови партії “Союз. Останній запам’ятався передвиборними плакатами з текстом «З нами Бог і Росія!». Доволі промовисто.

Характеристика сучасної “п’ятої колони” буде неповною, якщо не згадати про “Партію політики Путіна”, список якої очолює маловідомий народний депутат Олексій Ременюк. Участь у виборах цієї партії – ілюстрація того, наскільки низько можуть впасти люди у своїх намірах за будь-яку ціну потрапити до парламенту.
Очевидно, що переліком згаданих партій та людей не вичерпується список “п’ятої колони”. Детальнішу інформацію про цих “героїв” можна отримати у Центральній виборчій комісії. Сьогодні лише можна констатувати: “п’ята колона” – це політичне явище в Україні, яке, з одного боку, свідчить про те, наскільки глибоко українське суспільство вражене бацилою малоросійства, а з другого – якою актуальною є проблема санації цього суспільства.

У всьому світі ставлення до представників “п’ятої колони” було вкрай негативне. Скажімо, під час війни зрадників, як правило, розстрілювали без слідства і суду. В Україні “п’ята колона” діє фактично безкарно. Однак це не означає, що так буде завжди.

Автор: Богдан Червак