"Наши дети цветут на живом стволе нашей жизни ...
это прекрасный яблоневый сад .., еще труднее работать в таком саду ..,
займитесь этим делом: вскапывайте, поливайте, снимайте гусеницу, обрезайте сухие веточки.
Вспомните слова гениального садовника, товарища Сталина:
"Людей нужно заботливо и внимательно выращивать,
как садовник выращивает облюбованное плодовое дерево"... .Давайте будем садовниками."
(Макаренко А.С. Педагогические сочинения. -М., 1985. -Т.5. -С.15.)
Кожному школяреві відоме ім’я Антона Макаренка (1888-1939) - одного з чільних теоретиків і практиків т. зв. "комуністичного виховання". Макаренка й досі ставлять в один ряд з великими педагогами минулого, його портрети є неодмінним атрибутом багатьох навчально-педагогічних закладів України, вдячні жителі Полтавщини зберігають пам”ять про нього у спеціальному музеї в Кременчуці ( нема однак у Полтаві музею Симона Петлюри!), його праці, зібрані у восьмитомнику[1], постійно входять до списків рекомендованої літератури для студентів - майбутніх педагогів незалежної Української держави. Може й справді досвід Макаренка, який за визначенням "Радянської Енциклопедії історії України" займався вихованням "відданих Комуністичній партії борців за комунізм", є конче потрібним для виховання гідних громадян незалежної України, тим більше в цей складний період, коли пияцтво, наркоманія, криміналітет та інші пороки в ражають все більшу частину молоді? Щоб визначити місце Макаренка в історії педагогічної думки, досить ознайомитися з його працями і перечитати їх так би мовити “свіжим оком”. Отже, якщо не звертати уваги на "бронзы многопудье", то Макаренко постає із сторінок своїх праць як переконаний комуніст - більшовик сталінського типу, як русифікований малорос, як ненависник українського селянства, врешті як високопоставлений офіцер НКВД.
Як пише сам Макаренко, він обіймав відповідальну посаду -"помощник начальника отдела трудовых колоний НКВД УССР", (до речі фотографія творця “Пп” у нквдистській формі вміщена вміщена у п”ятому томі його творів). Звідси мілітаристські замашки та пієтет котрого перед "рицарями" Луб’янки, яким урочисто салютують колоністи на самій Луб”янці (див. напр. т.2, с.93), що у нормальної людини не може викликати ніяких почуттів, крім огиди… Весь світ для Макаренка досить чітко поділений на два табори: "наші" і "ненаші" ("вороги", "чужі"). Список своїх (хочеться додати: своїх “в доску”) очолюють звичайно ж "класики" (Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін), далі йдуть "великі" (як їх сам Макаренко величає) - насамперед Дзержинський, в атмосфері поклоніння якому зростали колоністи, Кіров, Крупська, кат України Постишев, пролетарський письменник і водночас українофоб Максим Горький, далі пішла дрібнота: рядові комуністи та нквдісти. За перевіреною методикою фальсифікаторства з ними пов’язується все тільки добре, а все погане - з "ненашими", тобто з буржуазією, "куркульством", троцькистами і звичайно ж з православним духовенством, для котрого "завкол" не шкодує чорної фарби: "реакционное", "контрреволюционное", "отсталое", "темное" і т. д.
Всі позитивні герої його напівхудожньої –напівдокументальної “Педагогічної поеми”(далі –Пп) й ряду інших творів неодмінно є членами більшовицької партії ( виняток у відповідності з черговим коливанням курсу партії складають троцькісти), а всі негативні заносяться на конто петлюрівців, куркулів, під якими слід розуміти звичайних українських селян, а також віруючих православних. Ось, наприклад, макаренківська характеристика однієї із “своїх”, тобто членів ВКП(б), А. Гуляєвої (Веселової): “партийка в колонии…, прекрасно разбирается в троцкистских загибах Брегель и уверена, что вся эта нечисть будет выметена”. Приблизно те саме він пише про В. Джуринську, І.Лосеву (Галю), І.Водогона, Федорова, та інших комуністів, за винятком троцькістів. “Своїм” для Макаренка є і малорос Калина Іванович Сердюк (безпартійна галушка!), який говорив “ с украинским прононсом, хотя принципиально украинского язіка не признавал” (Пп,с.7). Коли ж мова заходить про “врагов” або “чужих”, як називає їх сам Макаренко, “плюси” в його оцінках одразу ж змінюються на “мінуси”. Так, селянин Федір Карпович характеризується як “сволочь , петлюровец”. (т., 483-486) , а вихователь Дерюченко, вже тому що він “петлюровец”, ще й любитель української пісні та шанувальник Шевченка, змальовується у відверто карикатурному вигляді як неймовірний жмот і нездара. Знаходиться у Макаренка пасквілянтське перо і для інших “петлюровцев”. Тут він має на увазі звичайних селян (“вокруг нас многие находились в блакитно-жовтом очаровании” (Пп.,с.14) та декого з викладачів колонії , котрі любили й шанували свою мову, свою історію, свою пісню і свого генія –Тараса Шевченка. Прошу вибачення, але доведиться навести досить - таки розлогий уступ з Макаренка – предтечі Маланчука та Бузини: “…для тогдашних петлюровцев Шевченко был наиболее удобной дымовой завесой в деле прикрытия настоящей физиономии…Тексты Шевченко были для петлюровца чем-то наподобие текстом священного писания. Они воспринимались без всякой критики и даже без всякого участия мысли, как священнейшие крупинки украинской идеи, как символы украинской державности и как память о великих временах гетманов и козарлюг”.
До роковин народження та смерті Шевченка “приобретались новые портреты, разучивались новые песни, и в особенности разучивался национальный гимн, легально заменивший “ Ще не вмерла Украина”,- так называемый “Заповит”, который рисовался с страшными выражениями физиономий и с дрожью баритонов, а сильнее всего в словах: “и вражою злою кровью волю окропите”. Я прекрасно понимал, что злая кровь – это вовсе не кровь помещиков или буржуев, нет. Это кровь москалей, и таких ренегатов, как я…”(т.3,с.460). Є свій рахунок у Макаренка і до української мови. Вже не у напівхудожньому творі, а в листі від 14.03.1927 р. до М.Горького, свого кумира, він виступає як противник “українізації” (задушеної, до речі, Москвою вже в 1933 р.): “режет нас украинизация”(т.8,с.238). Далі йдуть просторікування в дусі творців валуєвського циркуляру про те, що тепер ” даже в селе, все говорят по-русски, читают книги… русские”. Не соромився Макаренко і брехати Горькому про те, що “хлопцы городские”, отже нібито поголовно російськомовні, мусять вчитися “на родном языке”, тобто українською мовою.-“Я удивляюсь, откуда еще у них берется охота учиться”-патетично виголошує Макаренко. І це при тому, що в колонії навчання провадилося російською мовою, про що свідчать офіційні матеріали (див. напр.: т.8, с.361). Своєрідно розумів Макаренко і українську історію. Чого варта, наприклад, його заборона називати керівників колоністських загонів “отаманами”, бо, бачте, “атаманы бывали только у бандитов”(Пп.,с.193). Отже, виходить, що бандитами було й отамани Запорізької Січі!? Не симпатизує, м”яко кажучи, Макаренко й українським селянам. Щоправда, це ставлення , як пробує переконати читача автор “Педагогічної поеми”, поширюється тільки на т. зв.”куркулів”. У дійсності ж бачимо, що воно нітрохи не різниться від продиктованого Леніним ставлення до всього селянства в цілому як до “дрібної буржуазії”. Не випадково, що презирлива кличка селян “граками” (саме так їх називають колоністи) не викликає жодного осуду з боку “завкола”.
З гумором , гідним кращого застосування, Макаренко описує вихватки Семена Карабанова, котрий чи то жартома, чи то всерйоз (1929-1933 роки показали, що всерйоз!) береться за два тижні ощасливити селян “комуною” (колгоспами) силою: “Давай сейчас мне всех твоих граков, через неделю у меня будут работать, как тепленькие, а через две недели благодарить будут.” Колоніст Бурун уточнює, що тут треба вживати не мордобій, а револьвер: “Мордобой –это чепуха! Настоящая сила –револьвер.” (Пп, с.244). Цей Бурун, як і багато інших колоністів, відверто ненавидів селян:”я их не люблю, этих граков, видеть не могу, пострелял бы всех!-говорил Бурун, человек искони городской.”(Пп, с.134). Прокламовані наміри якось пом”якшити таке ставлення колоністів до селян не можна вважати щирими, бо завідувач колонією або ж “завкол”, як воліє називати себе Макаренко, прохопився, що він “и сам заразился от колонистов неприязнью к этому притаившемуся за воротами и заборами кулацкому миру”(Пп, с.135). Ще до суцільної колективізації та розкуркулень колонія прибрала до рук кузню Софрона Голованя.
Цей Головань (“чудовищное соединение кулака с кузнецом”), вмів, як свідчить Макаренко, добре працювати, але був нібито дуже темним. Ця “темнота” була видно не такою суцільною, бо дала змогу українському селянину адекватно оцінити нову владу, яка базувалася на злочинних принципах. Коли Голованя вигнали “ за пьянство и контрреволюционные собеседования”, він “укоризненно и иронически покачал головой” і сказав:” –И вы такие же хозяева, як и вси, - ограбили чоловика, от и хозяева!” (Пп., с.145). З гумористичною інтонацією “завкол” описує й звичайні крадіжки селянського добра, вчинені колоністами. Вкрасти в “куркуля” –це нібито й не зло, а якась доблесть. Інша справа – державна власність. Тут ніякого гумору немає і Макаренко про це мовчить, знаючи про закон “ про три колоски”(1932 р.).
У “куркуля” ж можна було забирати все! Коли ж до колонії приходили із скаргами селяни, то Макаренко пропонував їм відшукати серез двохсот своїх вихованців того самого “мальчика”, що крав.(Пп, с.129). Тут радянський педагог виступає як “пахан” , котрий знайшов дотепний спосіб приховувати злочини своїх підопычних! Та хіба тільки в “куркулів” крали колоністи? Невже була “куркулькою” бідна удова, у котрої колоністи вкрали глечик молока, про що пише сам Макаренко? [1] Саме на це видання і дані посилання в тексті даної статті. Виняток складає головний твір Макаренка - "Педагогічна поема", посилання на яку дані за московським окремим виданням 1997 р. (вид-во: "Молодая гвардия").
