Характерно, що Макаренко мовчить про ряд дуже важливих питань, безпосередньо пов”язаних з його педагогічною діяльністю. Мовчить, бо замовчує! Наскільки різнився матеріальний стан його колонії, шефом якої було НКВД, від інших, підлеглих вічно бідним освітянським структурам? А це між іншим дало потім змогу створити кращі умови для підготовки робітничих кадрів у колонії, словом створити типовий “передовий колгосп”. А які ж були, наприклад, виховні методики в інших колоніях. Невже там не було нічого гідного для використання крім його та йому подібних методик? Хто ж там викорчовував безпритульність і виводив у світ обездолених дітей? Невже тільки троцькісти й педологи, яких “завкол” не забуває лайнути при кожній оказії(див. т.1,с. 359)?
Ясно, що даремно чекати від Макаренка навіть згадки про досвід української професійної педагогіки, наприклад про методику Дурдуківського, ясно , що від нього не можна було почути доброго слова про народні традиції. Але чому ж “завкол” не згадує нікого серед сучасних йому педагогів, а якщоті згадує, як от В.М.Сорокіна (“Вікніксора”) –героя “республіки ШКІД”, то тідьки з осудом. Між тим, “Вікніксор” виховував куди важчих дітей (про що він і сам говорив) без НКВД та маршировок, і робив це куди гуманніше. Не випадково, що з “республіки ШКІД” вийшли прекрасні дитячі письменники Л.Пантелеєв та Г.Бєлих, а виховна машина Макаренка не була здатна на це.І взагалі чи можна було вирости письменнику в умовах макаренківської казарми, ідеально пристосваної до промивання мозку, де , як свідчать його ж матеріали, за 10 днів було проведено 48 типових для радянської системи заходів (зборів комсомольського активу, бюро, загальних зборів, тощо). Зате ряд випускників було направлено на службу в НКВД! Варто нагадати, що це трапилося на початку 30-х років, отже підопічні “завкола” якраз встигли попрацювати на “благо” народу!
Є ще важливіші запитання. Як насамперед пояснявав Макаренко читачам існування маси безпритульників, котрих тільки на харківському вокзалі збирали щоночі по кілька десятків? Ніяк! В кращому випадку посилався на повоєнну руїну. Ще й досі школярам втовкмачують у школах, що виною в усьому була “громадянська війна”. Але ж ці маси безпритульників Макаренко збирав і в 30-х роках! Отже виною тут не війна, а влада компартії, що несла розкуркулення й висилки, штучні голодомори, внаслідок чого сотні тисяч дітей або гинули, або залишалися сиротами! Дуже просто пояснюється і головна причина успіхів Макаренка як педагога, про що він і сам подекуди прохоплюється. Голодні і хворі діти були змушені шукати “хлібного острова” і тому мусили виконувати вказівки “завкола”. До того ж це були переважно звичайні українські діти, які тільки внаслідок тотальної трагедії всього українського народу мусили покинути рідне село і порушувати ті моральні заповіді, в яких виховувалися. Коли ж “завкол” наштовхувався на дійсно “тяжку” дитину, то розмова була дуже короткою: вигнання з колонії або тюрма.
(Знаменитий епізод з перевихованням колоніста Задорова є вигадкою, як і сама постать Задорова, що визнавав і сам Макаренко уже після виходу в світ “Пп”). Якщо “завколівський “ досвід нині застосовувати, то боюся, що дитбудинки та подібні їм заклади просто обезлюділи б! Цікаво, як нині застосовуються макаренківські принципи до безпритульних дітей, котрі є наркоманами, нанюхалися клею, обтяжені цілим букетом психічних хвороб!? До встановлення радвлади потужну виховну роль в Україні відігравала Православна Церква, яка не тільки спасала людські душі, але й дбала про їхні тіла, про їхнє сьогобічне людське життя.
От здавалося б невичерпне джерело педагогічної мудрості, перевірене практикою і надзвичайно ефективне! Не випадково ж з нього черпали обома пригорщами дійсні світочі світової педагогіки. Та не така роль призначалася Церкві радвладою і її вірним слугою Макаренком! У свою "Педагогічну поему" Макаренко планував увести (і частково увів) цілу групу літературних персонажів: священиків, ченців, віруючих, яких він так характеризує у своїх заготовках до твору: староста Кузьма Іванович - "монастырская сволочь. Зол"; якась Клавдія - "бывшая монастырская проститутка, член церковного совета", глибоко віруючий селянин Павло Заболотний - "религиозен, мечтает о возвращении старого. Эксплуатирует все село" (т. 3, с. 489).
Рядових віруючих Макаренко розглядає як "потребителей опиума" (т. 2, с. 193), зверхньо ставиться до них, як нібито темних і нерозвинутих, навіть психічно хворих людей. Це добре видно на прикладі образів віруючого колісника Козира ("религиозен, примитивен. На этом нужно показать гибель старой психики"), колоніста Густоівана ("коллектив освобождает Густоивана от религиозных предрассудков, но он все равно остается придурковатым и дальше самой примитивной работы в свинарне не идет") (т. 2, с. 479, 482). Про ці домінуючі риси світопогляду Макаренка можна довго говорити, але в даному разі зупинимося лише на ставленні "завкола" до Бога і Православної Віри та Православної Церкви. У листі від 2.09.1937 р. До К.М.Логінової Макаренко писав про свою полеміку щодо моралі з деякими педагогами і зробив характерне визнання: "Вы даже представить себе не можете, сколько у нас христиан, воображающих, что они марксисты. Я их боюсь, с детства перепуган" (т.8, с.74). Важко сказати, чим християни перелякали в дитинстві майбутнього "завкола", але слід визнати, що ненависть до Бога, Віри й Церкви він проніс через усе своє життя. Ще 1914 року, коли більшовики були маленькою партійкою у кілька тисяч членів і тільки мріяли про державну владу, коли ні про який тиск з їхнього боку щодо письменників не могло бути й мови, Макаренко (тоді - вчитель російської мови та літератури) багато в чому поділяв більшовицькі погляди.
Саме тоді він написав своє перше оповідання, звичайно ж російською мовою, під назвою "Глупый день". Вже в своєму первістку він вивів малопривабливий образ священика, котрий ревнує свою дружину до вчителя. Антирелігійна сверблячка не давала спокою Макаренку і пізніше. У повісті "Честь" він милується своїм позитивним героєм - невіруючим більшовиком. Батько останнього (Семен Теплов) - теж невіра, який ходить до церкви лише раз на рік (рідше ходити було не можна, бо наслідком було відлучення від церкви) і то про людське око, про око ж цей Семен сповідується та причащається. Гріхи йому відпускає священик за прихованого хабаря. Власне слово "священик" Макаренко вживає дуже рідко. Йому більше до вподоби слово "піп" з різними пейоративними окресленнями ("попик", "лохматый", "долгогривый", "жирные попы" і т. д.).
Характерно, що ні в своїх літературних працях, ні в листах, ні у теоретичних статтях він не сказав жодного доброго слова ні про Бога, ні про духовенство. Але повернемося до "Честі". Для макаренківського "героя" Святе Причастя не є Тілом і Кров’ю Спасителя, а звичайним хлібом та вином. Тому "герой" причащається через силу, гидливо відмовляється від запивки, а вдома у піст вимагає від дружини скоромного, блюзнірськи мотивуючи це тим, що "На одном причастии не проживешь. Есть у тебя скоромное что-нибудь?" (т. 2, с. 290). Войовниче безбожництво, блюзнірство, нерозуміння ні духу, ні букви Святого Письма, відверта фальсифікація його положень червоною ниткою проходить через усі праці Макаренка. Так, у своїй "Книге для родителей" і статті "О коммунистической этике" він пробує себе в ролі критика Святого Письма, пише про Бога, Святе Письмо, Святі Таїнства, Православну Церкву розв’язно, часом і цинічно.
Він прагне переконати читачів у тому, що нібито віруючий християнин думає тільки про себе, що нібито Церква видає віруючим векселя на гріхи (т. 5, с. 259-260); а відомі слова Спасителя "не судіть і не судимі будете" він трактує в дусі приказки "моя хата скраю", біблійне ж оповідання про гріх Хама - як вияв "божественного террору" і т. д. (т. 5, с. 259-260). У пролеткультівському дусі Макаренко відкидає навіть педагогічний досвід дореволюційних часів, бо тоді, бачте, виховання було доручено "попам, псаломщикам", замовчуючи той очевидний факт, що видатні педагоги минулого, наприклад Києво-Могилянської Академії ХVII-ХІХ ст., були священниками і ченцями. Він в принципі відкидає християнське виховання як таке, про що чітко говорить у плані педагогічної праці своєї комуни-колонії: "... мы отказались от таких стимулов поступка, как боязнь греха, вера в бога (ясно, що Макаренко пише це слово не з великої, як у всьому світі, літери - Ю.М.), "любовь к ближнему" и т. п." (т. 8, с. 143).
В іншому місці він розвиває даний постулат: "Християнское воспитание не в нашем духе. Мы должны воспитывать борцов, а не слюнтяев" (т. 2, с. 27). За такою "логікою" виходить, що Песталоцці, Коменський, вчені Києво-Могилянської Академії, Ушинський та інші світочі педагогічної думки виховували протягом століть саме "слюнтяїв"!? Ясно, що Макаренку більше до вподоби борці-більшовики, котрі холоднокровно, без жодних докорів совісті розстрілювали й нищили штучними голодоморами мільйони невинних людей, ніж "слюнтяй" Достоєвський, котрий не міг прийняти і найкращу будівлю (і в прямому, і в переносному значенні цього слова), коли заради цього довелося б пролити кров невинної дитини… Можна привести характерний приклад, який стосується самого Макаренка і сповідуваної ним моралі. Шістнадцятирічна Віра Березовська потрапляє до колонії вагітною. У відповідь на її визнання "завкол" дає чіткий рецепт щастя: "Аборт сделаем". Про мораль уже мовчимо, але хоча б слово було сказано про можливі тяжкі наслідки такої операції для молодого жіночого організму!
Зате нотки співчуття з’являються у Макаренка щодо пацюків, яких вбивали вихованці Віктора Сороки-Росинського, герої "Республіки ШКІД": "Крысы бегают по комнате, их убивают ногами. Дикая сцена, несимпатично характеризующая ребят" . Додам ще кілька слів про мораль. Без всякого осуду, наче само собою зрозумілу річ Макаренко описує "гумористичну" сценку: його вихованці приносять з лісу свіжі людські черепи, об’їдені лисицями (це, за Макаренком, черепи жертв бандитських дій, а, як нам здається, і жертв голодомору 1921 р.), щоб жартома полякати виховательку (Пп, 34). Оце вже справді дикість! Але вчинки дітей ще якось можна пояснити, бо до колонії потрапляли підлітки з тяжким минулим, зі скаліченою психікою. Але як пояснити мовчазне співчуття до цих "жартів" Макаренка, який так багато розводиться про гуманізм?
