Коли нині вести мову про Афон та Україну, то йтиметься про більш аніж тисячолітню історію, вписану яскравою стрічкою в історичну книгу найгарніших стосунків між Україною та Православним Сходом. Ці зв’язки з однією із найбільших святинь Православного Сходу – Святою Горою Афон назавжди закарбовані на золотих сторінках наших неперервних взаємин, викликаних і сповнених найвищою християнською чеснотою - любов’ю, яка гармонує з милості Божої Церкву і світ. Україна й Афон – це дві плідні гілки однієї лозини – Вселенської Апостольської Православної Церкви.

Гора Афон міститься на одному із трьох відрогів півострова Халкідіки, що лежить в багрянцевих водах Егейського моря поміж Фермейською і Стримонською затоками. Довжина його - біля 60 км., ширина, від 8 до 12 км., площа – біля 360 кв. кілометрів. Рельєф півострова починається з рівнини, а далі здіймаються гори, спочатку невисокі, а потім, щоразу вивищуючись, вони переходять у могутній гірський масив, що закінчується на півдні скелястим і крутим Афоном з великою мармуровою пірамідою заввишки понад дві тисячі метрів над рівнем моря.

Весь Афонський півострів потопає в зелені. Приморські низовини вкриті тут вічно зеленим чагарником, а стрімкі схили рясніють оливковими та горіховими плантаціями, а долини, захищені від вітру, повніють лимонними та апельсиновими садами. Сприятливі кліматичні умови, гори і близькість моря роблять Афон одним з мальовничіших куточків Середземномор’я.

Про історію Афону в перші століття після Різдва Христового немає жодних згадок. Хоча джерела сповіщають, що за античних часів, тут на узгір’ях, що туляться до побережжя моря, вирувало життя. Там існувало п’ять міст та ряд поселень, місцезнаходження, яких до цих пір не визначено. Безсумніву тільки те, що коли Греція потрапила під владу Римської імперії, ці міста занепали, а на Святій Горі почали селитися її нові мешканці – ченці-самітники й анахорети.

Перші чернечі осередки, як відомо набули поширення в Єгипті, Сирії, і Малій Азії, а згодом – в Палестині і Константинополі. З цих спільнот, які з часом зникли, до нашого часу збереглось лише кілька монастирів, в найкращому випадку з небагатьма ченцями, або ж руїни величних будівель, які засвідчують про їх колишнє існування. Тільки на Афоні до цих пір зберігся великий центр чернецтва, хоча і більш пізній, ніж попередні, але він був і є до цих пір твердинею православ’я та бастіоном східного християнства.

В І ст., через декілька років після Вознесіння, майбутню історію Афонського півострова визначила важлива подія – на ньому побувала Пресвята Богородиця. Як пише святий Стефан Святогорець, зійшовши на берег Вона мовила: “Це місце нехай буде моїм жеребом, даним Мені Сином і Богом Моїм! Нехай буде благодать Божа на місці цьому і на тих, хто житиме тут з вірою і благоговінням. Цьому місцю Я буду Заступницею і піклуватимусь про нього перед Богом”. З тих пір Афон став уділом Божої Матері й через це ченці назвали гору Садом Пречистої, а греки Святою Горою (Агіос Орос).

Окрім того в книзі Діянь святих Апостолів оповідається про перебування апостола Павла в місті Аполлонія, яке знаходиться біля Афону, сучасне місто Ієріссо (Діян. 17.1). Таким чином історично можна підтвердити, що християнство тут поширювалось ще в апостольські часи.

Перші згадки про окремих афонських іноків-подвижників стосуються IV ст., а в VII ст. чернецтво тут досягає свого розквіту і візантійський імператор Костянтин Погонат віддав півострів у виключне володіння ченців, і з тих пір тут почали виникати монастирі. Так, з часом Афон став так званою чернечою республікою, куди за велінням Божої Матері не ступає жіноча нога.
І вже з IX ст. Свята Гора офіційно входить в історію як монастирський центр. Напевно, з цього часу і розпочинається епоха взаємин між Афонською чернечою республікою і нашою прабатьківщиною. Хоча важко з певністю сказати, коли серед поселенців Афону вперше з’явились слов’яни з терен теперішньої України. Але у ІХ ст. ми вже бачимо слов’ян в оточенні видатних афонських подвижників. Про це, наприклад, йдеться в описі про життя преподобного Афанасія, засновника Великої Лаври (963 р.). Відомо й те, що майже в кожній обителі знаходяться свідчення, що підтвержують присутність в них слов’ян з самого початку заснування чернечих осель.

Тісні і плідні стосунки Київської Русі з Афоном ми бачимо від часів рівноапостольного князя Володимира. Так в монастирі Есфігмен в кінці Х ст. був пострижений в ченці майбутній великий преподобний Антоній – засновник Києво-Печерського монастиря та родоначальник усього руського чернецтва. Його духовним наставником був ігумен Есфігменового монастиря Феоктист, відомий на той час церковний діяч.

Печерський патерик свідчить, що Антоній на Афоні був двічі, де довгий час подвизався в іночестві. 1013 року Антоній, отримавши благословення ігумена Феоктиста, повернувся на батьківщину, оселившись у Києві, на дніпровських схилах. Це було за князювання Володимира Великого. Однак після смерті князя, 1015 року, в державі почалася смута. Один із синів Володимира, туровський князь Святополк, котрого в народі прозвали Осоружним, захопив Київ, убивши своїх братів Бориса і Гліба. Антонію, як однодумцю князя Володимира, довелося покинути Київ і повернутися до Афонського монастиря. Лише 1028 року, за князювання великого князя Ярослава Мудрого, Антоній остаточно оселився на Київських горах.
Згадаймо нашу уславлену “Повість минулих літ”. Дванадцятеро ченців на чолі з Антонієм, пише Нестор, викопали велику печеру і келії в Києві. Антоній зібравши їх після цього сказав: “Це Бог вас, брати, зібрав, і ви тут за благословенням Святої Гори, за яким мене постриг її ігумен, нехай прийде благословення на вас, перше від Бога, друге від Святої Гори”
Преподобний Антоній впорядкував чернече життя за зразком, взятим з Афону, і впровадив тіж правила у засновану ним Київську обитель, тому історія афонського чернецтва нерозривно пов’язана з історією чернецтва на Русі.

Архиєпископ Никанор, розмірковуючи про вплив Афону на розвиток нашого чернецтва, з цього приводу писав: “Афон є найвищим виразом християнського ідеалу... Афон передав свої устави і заповіти, свій чин і дух святим обителям нашої христолюбної вітчизни, які всі, починаючи з Київської Лаври Антонія і Феодосія Печерських... вчилися в нього і намагалися наслідувати його.”

З цього приводу академік Є.Голубинський пише: “Ймовірніше таки те, що з самого початку появи нашого чернецтва почалися і подорожі від нас на Афон окремих монахів”.
В Печерському патерику ми знаходимо підтвердження цьому, а саме у розповіді про життя святого Аммона Затворника. “Преподобний Аммон, за благословенням ігумена, подорожував до Святої Афонської Гори, наслідуючи життя великих отців. Після свого повернення звідти, він жив так благочестиво і свято, що навіть старці мали його собі за взірець у іночеському житті”.
Перебуваючи під благословенням Святої Гори звичайні ченці а також і миряни, вважали за необхідне здійснювати паломництво на Афон, тому що такі звязки було необхідно підтримувати, хоча б з огляду на поширення в руських землях іконопису, перекладу богослужбових книг. За свідченням митрополита Климентія, в ХІІІ ст. на Русі грецьку мову знало понад чотириста чоловік.

Частину ІІ читайте тут