У кінці XVI і на початку XVII століть Православна Церква в землях українських, які входили до складу Корони Польської і Великого князівства Литовського, були на краю погибелі.
Видатний історик XIX ст. Юліан Целевич у своїх дослідженнях історії Скита Манявського описує, що на цих землях того часу панувало як духовне, так і моральне запустіння. Серед найвищих сфер української аристократії потроху почали просочуватись латинські впливи. Сини славнозвісних родів виховувались за кордоном, вони переймались чужими поглядами, звичаями, навіть манерами. На перше місце вони ставили справи політичні, а церковні видавались їм такими, за які не варто було і побиватись.

Ще в гіршому становищі, було в ту тяжку добу православне духовенство. Єпископії надавались лише за наказом короля, і як то було часто, людям заслуженим в політичній службі, а в духовному відношенні зовсім недостойним такого високого та відповідального сану. Нижче духовенство без освіти не могло впливати на народ, само не розуміло закону Христового, а своїм аморальним життям спонукало до гріха людей та падало в єресі. В монастирях запанувала розпуста, монастирські маєтки переходили в руки світської знаті, яка претендувала на ігуменство, навіть не думаючи про чернечий постриг.

Ситуація докорінно змінилася після Берестейської унії 1596 р., коли п’ять українських владик, а шостий митрополит Михайло Рогоза, прийняли унію. Тоді ті, хто залишився вірним православ’ю з духовенства та аристократії, на чолі з князем Констянтином Острозьким почали боротьбу за відродження батьківської віри. Потрібно було, зокрема, відновити строге життя по монастирях заново, заводити по містах братства, закладати друкарні і школи, виховувати українську молодь так, щоб з неї колись виросли міцні поборники і ревнителі благочестя. Значне місце в реформі духовенства, особливо монастирів, відіграли українські афонські ченці. Покликані ревнителями віри, вони залишали свої келії на Афоні, приїжджали в Україну, щоб стати тими світочами, від духу яких зігрівались би серця багатьох майбутніх подвижників.

Одним із таких світил строгого чернечого життя був засновник Скита Манявського Йов Княгиницький. Йов, у миру Іван, народився в Тисмениці, походив із шляхетного роду. З юних літ набирався науки в учнівському монастирі, потім перебував при дворі князя Василя Острозького, але коли одного разу він зустрівся з афонськими ченцями, то зрозумів потяг свого серця. Побувши деякий час на Афоні і вподобавши собі богомільне життя, він повернувся в Україну, роздав все своє майно убогим і знову поїхав на Святу Гору, де постригся в ченці з ім’ям Єзекиїля. Але коли після 12 років усамітнення Йов почув про ті біди, яких зазнавала рідна Церква на батьківщині, він повертається в Галичину. Чутки про благочестивого пустельника розійшлись по всій Україні. На прохання Львівського єпископа Гедеона він відбудовує наново підупаді монастирі і вчить ченців Чину на лад афонський. Але все одно душа Йова рвалася до усамітненого життя пустельника. Тож узявши в руки костур, кусень хліба і книжку, пішов у гори на околицю Краснополя та почав в глухій лісній пустелі проводити життя скитське.
Та недовго довелося сіяти цьому світилу таємно від людей, знайшли і тут його ученики з монастиря угорницького, навіть багато світських людей хотіли залишитися з ним, але всіх їх він відправляв назад. Деякі і самі залишали його, бо не мали сили витримати таких великих подвигів. Для своїх же товаришів Йов склав устав (але не на письмі) і чергу молитов на поодинокі години дня, потім визначив час на читання святих книг, на ручну працю і на трапезу.

Поки Йов жив сам, споживав лише хліб і воду, тепер же, коли число пустельників біля нього збільшилося, дозволив їжу варити, але тільки одну страву, якщо було з чого варити, а лиш деколи споживали олію або рибу, і то на велике свято, коли який побожний християнин їх тим наділив. Масла і сиру ніколи не їли, так само не вільні були вживати іншого напою, крім води і борщу. В годинах, визначених на ручну працю, одні ходили в ліс за дровами, інші стругали з дерева ложки та хрестики, деякі плели кошики і роздавали ті предмети свого виробу тим вірним і благочестивим людям, котрі їм за молитву приносили харчі. Між подвижниками, які відвідували старця, були люди і світські, міщани і шляхта, але було багато і ченців, і священиків, був навіть якийсь час Іван Вишенський, поки не повернувши на Афонську гору.

Йов відходив час від часу від своєї братії, йшов у глибоку лісну пустелю, робив собі під деревом курінь і перебував у ньому без огляду на те, чи то літо, чи зима, без поживи і сну, молячись і роздумуючи, день або два, а коли потім повертавсь до монастиря, то ченці вже знали, що має уділити їм якусь настанову. І ось одного разу, повернувшись зі свого пустинного усамітнення, сказав братії, що знайшов над річкою Батерсом, у лісі гарне місце, неприступне ні людям, ні тваринам, а розташоване між потоками, немов острів, де він задумав закласти келії, збудувати з часом власну церковцю і заснувати монастир — «новий руський Ватопед на зразок афонського».

Так дістала свій початок славнозвісна твердиня православ’я в Західній Україні, що на Івано-Франківщині — Скит Манявський. Спочатку в скиту не було свого священика, сам Йов на прохання єпископа прийняти священичий сан відмовився, тому, що вважав себе недостойним такого звання, і тільки прийняв Велику скиту з ім’ям Йова. Він умовив свого найближчого учня і помічника диякона Феодосія прийняти сан пресвітера. А згодом передав йому і жезл ігуменський, Йов попрощався з ченцями, пішов назад в свою пустиню на піст, молитву і «безмолвіє». Останні роки свого богоугодного життя він прожив у малій келії, названій «скитиком», де у віці 70 років тяжко захворів. Ченці звезли його на санях до Великого скиту де після причастя святих Таїн 29 грудня 1621 року з молитвою на вустах віддав він Богу свій праведний дух.

Йов Княгиницький не залишив по собі жодного написаного завіту духовного, він управляв монастирем таким чином, до якого звик був сам на горі Афонській. Але після смерті засновника Феодосій, щоб часом не занепали строгі правила чернечого життя, устав записав. Його головні правила були такі: монастирем управляє ігумен з собором 12 старців, ігумена вибирають усі старці і то лише на один рік, хоча можна його перебрати і на наступні, ігумен в усьому слухається старців собору. Інші служителі, такі, як кухар, пекар, трапезник тощо, звільняють свої місця іншим після трьох місяців. На всі години дня, від ранку до пізньої ночі, були визначені богослужіння і молитви, або ручна праця. Після полуночниці не вільно було розмовляти, кожен повинен був мовчки йти до своєї келії, як до гробу. Без дозволу ігумена не можна було нікому віддалятись з монастиря ні на крок, а коли ігумен сам когось висилав, то щонайменше двох. Чернець не повинен ніколи з жінками розмовляти, навіть повинен остерігатися зустрічі з ними. Звичайні страви були: борщ, кисіль, затирка і каша, а також огірки, редька, гриби, боби, капуста та інші.

Ще тяжче правило аскези зобов’язувало тих, хто йшов у скиток, збудований колись у лісі для Йова, а згодом відновлений Феодосієм. Тут уже не переривалася лісова тиша жодною бесідою, хіба тихим гамором молитви або протяжним чернечим співом. Голодні і схудлі пустинники, в грубій старій одежі і з босими ногами, відчитували молитви, приписані богослужіння і псальми. Вони відмовляли щоденно шість вервиць молитви Господньої вдень, а шість — уночі, віддавали Богу щонайменше рано 300 поклонів і стільки ж увечері, і а у вільний час виробляли ложки, хрестики або щось із вовни. Лише два рази на тиждень, в суботу і в неділю, або у велике свято подавали тут вечерю, і то раз у день.
Після смерті Феодосій був похований біля свого наставника в притворі Свято-Воздвиженської церкви, і вкрили їх гроби спільною плитою з чорного мармуру. Ця плита пізніше слугувала за престіл, а в нинішній час як реліквія знаходиться у відновленому скиті.

Манявські монахи, своїм здоровим аскетичним життям заволоділи розумом і серцем як мирян, так і духовенства, особливо чорного, потягнули його за собою і вчинили владикам перехід на унію неможливим, бо в такому разі вони молились би без пастви. Православ’я виправдило до бою дотепер незнану силу, цілий ряд монастирів, які під проводом Скита Манявського сіяли по всій Україні вченістю вправних до теології ченців, святістю їхнього життя і ревністю у вірі, та в безмежнім посвяченні себе для благочестя. За порівняно недовгий час свого існування (1611-1785 рр.) скит зазнав і слави, коли багато хто із шляхти та заможних людей жертвували свої маєтки, навіть польський король дарував скиту багато привілеїв.

Оскільки Манявський монастир був головною перепоною прийняття унії, то і ворогів мав багато. Місцева шляхта постійно намагалась загарбати собі монастирські землі, а влада клопотала в польському сеймі про закриття обителі та конфіскацію її майна. Тому ченці повинні були вести поряд з духовними подвигами і боротьбу за свої права в судах. Та сили були нерівні, 6 вересня 1785 року ченців було ознайомлено з указом цісаря про закриття скита. Тим часом, за свідченнями очевидців, до монастиря возили цілими днями цеглу, але ніхто не знав навіщо, бо монахи таїлися з тією роботою, а на ніч всіх сторонніх людей зі скита відправляли. Коли ж рано ворота монастирські відкривались і заїздили нові підводи з цеглою, то не заставали вже того матеріалу, який було завезено дня попереднього. Два наймити мали підглянути, що ченці мурували під землею в підвалах, але не хотіли нічого говорити, бо ченці зобов’язали їх до мовчання і того дня, коли комісія приїхала, щоб закрити скит, у церкві відбулося богослужіння. Завідувач — солотвинький штрассер, не зважив на те, сів на престіл і перервав молитву. Побачивши таку зневагу святого місця, зібралися ченці серед церкви, відспівали пісню: «Під твою милість прибігаєм...», а потім залишили монастир. Однак вже з дороги повернувсь ігумен ще раз назад, і передав комісарові ключ зі словами: «Коли знайдете двері, які цей ключ відкриє, то не повернемось вже ніколи до скита, а як ні, то повернемось». Коли хтось узяв яку річ зі скита, то не вийшло те йому на добро, бо все переплакали ченці, на кожній дрібниці стоїть тяжка клятва і висять сльози.

Бездомні скитські ченці порозмішувались по монастирях буковинських. Одного разу все ж з’явився був на руїнах якийсь сивобородий монах, ходив по всіх закутках, оглядав пусті мури і плакав, бо все добро було розпродане та розтягнене, лише кам’яні мури та вцілілі вежі свідчили про минулу, славу. Але слово останнього ігумена Скита Манявського таки справдилось, не знайшли тих загадкових дверей, і монахи все-таки повернулись. Після тривалої перерви тут знову лунає молитва, відроджується чернече життя, знову загорівся світильник, запалений Іовом Княгиницьким. Проте він і ніколи не згасав, навіть тоді, коли скит був у запустінні, в руїнах, коли був музеєм, все одно він горів. Бо саме каміння мурів, фундамент Свято-Воздвиженської церкви, напівзруйновані вежі, проповідували про ту безмежну любов до Бога, яка знаходила насельників «українського Афону» до воістину ангельського життя.
2003 року, на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього, зі своїм архипастирським візитом Скит Манявський відвідав Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
І, як колись у минулі часи, до скиту прийшли на храмове свято тисячі прочан, усі слухали надихаючу промову Владики, і в душах загорілася надія, що знову відроджена святиня стане світилом для українських ченців, богоугодного життя та любові до своєї Батьківщини.

Автор: Ієрей Сергій Гринчак