Християнство, подібно як і інші світові релігії, по своїй суті є антивоєнним. Напевно всім відомі слова Ісуса Христа: "Хто візьме меча, - від меча і загине" (Мв. 26, 52). Все вчення християнське направлене на те, щоб пригнітити, а в ідеалі, викорінити такі якості людини, як експансивність, ненависть, гнів. Найважчим гріхом вважається вбивство іншої людини (Мв. 19,18). Навіть почувши цих декілька фраз, можна уявити ту безодню, яка є між вченням християнським і воєнною наукою, в основі якої лежить вміння вбивати.
Виникає питання, чому ж тоді збираються тут на конференції і наради разом з військовими духовні особи, якщо концептуально вони стоять на зовсім інших позиціях? Думаю, що відповідь така: реалії життя заставляють це робити. Християнство не в силі негайно змінити існуючий спосіб життя людського суспільства, яке, внаслідок своєї гріховності, веде війни, чинить насильство, використовуючи для цього армію. Але віруючі в Христа Ісуса повинні все робити, щоб виправити це ненормальне явище. Їх обов'язок перед Богом впливати духовно на різні сфери діяльності людини, в тому числі на діяльність військову.
В світі, де не діють закони моралі, а закони сили, армія може бути або інструментом зла і насильства, або стримуючим фактором від агресії. Отже, на сьогоднішній день, армії, доктриною яких не є мілітаризм, а бажання захистити свій народ і зберегти мир, є потрібними навіть з релігійної точки зору. Власне з ними можлива найбільш активна співпраця релігійних організацій.
Крім того, в армії служать люди, які належать до тих чи інших конфесій. Порушенням прав і свобод людини було б унеможливити задоволення їх духовних потреб. Значить, і з цієї точки зору, Церква повинна знаходити можливість взаємодії з армією, більше того, посилати на служіння у військо душпастирів. Але чи вигідна така співпраця армії? Військових, напевно, хвилює питання, яким чином позначиться присутність духовної особи в армії на її бойовий дух. Чи проповідь любові, покори, прощення зробить спроможною армію виконувати безпосередньо покладені на неї обов'язки.
Подібна проблема стояла перед імператорами Римської імперії, коли християнство набуло широкого розповсюдження. Знаючи поверхнево його вчення, вони боялися, що нова віра зробить негативний вплив на боєздатність армії і могутність імперії. Вирішували вони цю проблему просто: протягом трьох століть нищили віруючих в Христа. Страчували навіть видатних воїнів-християн, які відзначалися сміливістю в боях, або займали високе становище у війську (наприклад, Юрія Переможця, Дмитрія Солунського). Тільки імператор Костянтин Великий переконався, що християни старанні воїни, які сумлінно виконують накази командирів, є безстрашними і самовідданими. У 313 році він видав едикт, який фактично проголошував християнство офіційною релігією держави. Як відомо, ця імперія (Візантія) проіснувала більше тисячі літ. Отже, військові люди, ще 1700 літ тому переконалися в позитивному впливі християнства на моральний і бойовий стан війська.
Як же поєднується в християнинові заповідь любові з виконанням його ратних обов'язків? Для того, щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути ряд місць із Святого Письма. Наприклад, в Євангелії від Луки розповідається про те, як до Івана Хрестителя прийшли вояки, запитуючи, що їм робити. Найбільший з пророків не порадив їм відмовитись від служби, а сказав: "Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, вдовольняйтесь платнею своєю" (Лк.3, 14). Ісус Христос, зцілюючи слугу сотника римського війська, не вимагає від сотника залишити військову службу, а беручи до уваги тільки його віру, здійснює чудо (Мф. 8,5-13). Згадаймо також слова Ісуса Христа: "Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові - Боже!" (Лк. 20,25). В ширшому розумінні вони звучать так: "Служи Богові, але й виконуй свої громадянські обов'язки".
Дуже цікавими щодо цієї проблеми, є слова Ап.Павла: "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі - пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар - Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недаремно він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління" (Рим. 13, 1-5).
Ось тут стає зрозумілим, чому християни хороші воїни. Вони служать владі, яка дана від Бога. Їх командир - слуга Божий. Йому треба коритися не тільки ради страху, але й ради сумління. Противишся владі чи командирові - противишся Божій постанові. Наведених кілька прикладів з Нового Заповіту, хоч непрямо, але дають підстави християнам служити в армії, бути професійними військовими.
І все ж, як бути із заповіддю - не вбий! Вона записана не тільки в Святому Письмі, а в серці кожної психічно нормальної людини. Служба ж у війську зобов'язує під час війни вбивати. Як у цій екстримальній ситуації поступити християнину? Сказано ж: "коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, - підстав йому й другу" (Мв. 5,39). В цьому випадку дуже важливим є те, якого характеру війна, які її причини, яка її кінцева мета. Коли ж вона пов'язана із захистом свого народу або життєво-важливими інтересами його, то віруючий християнин поступає по принципу, що з двох бід він вибирає меншу. Гріх вбивати, але ще більший гріх - бути безучасним, коли вбивають твоїх співвітчизників, матерів, дітей, руйнують святині. У цей час, як ніколи, християнин повинен згадувати слова Спасителя: "Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ін.15,13).
І так, ми з'ясували, що християнинові нема заборони для служіння в армії, нема її й для капеланської служби. Навпаки, було б не добре з боку Церкви залишити без духовного окромлення тих, котрі виконуючи свій громадянський обов'язок, проходять військову службу. Але не тільки задоволенням духовних потреб віруючих-солдатів обмежується обов'язок військового душпастиря. Він повинен створити особливу атмосферу серед воїнів. Атмосферу братства, християнської любові, взаємоповаги. Він повинен будити патріотичні почуття, звичайно, для цього йому також потрібно бути патріотом. Капеланові необхідно мати духовний вплив на офіцерів, щоб вони були вимогливими, але справедливими, Своїм життям показували б, що вони дійсно служать батьківщині, а не є найманцями, заробітчанами. Справжній капелан повинен жити життям армії, бути з воїнами в найскрутніших ситуаціях. Уявіть собі наскільки необхідна присутність капелана перед боєм, коли солдат готується віч-на-віч зустрітися зі смертю. Як важливо тоді віруючому звільнитись від гріхів, прийняти причастя. Після цього й умирати не так страшно. Подібно ж і після бою, коли хтось поранений або повернувся з брудними руками від чужої крові і з жахом в очах. Наскільки потрібно тоді, щоб військовий священик зняв цю колосальну напругу, знову ж через сповідь або через пастирське напучення.
Отже, щоб мати повноцінну українську армію, присутність в ній духовенства вкрай необхідна. Правда, виникне ряд проблем, пов'язаних з поліконфесійністю в нашій державі. Тому, вирішувати проблему військового душпастирства треба виважено і послідовно.
Автор: прот.Ігор Швець
