Конференція з питань християнсько-мусульманського діалогу

ПРОТ. В. СТРЕЛЬЦОВ - ХРИСТИЯНИ І МУСУЛЬМАНИ


« Сучасна задача не в тому, щоб перейняти, а в тому щоб пізнати і
засвоїти позитивну сутність чужого духа і морально з’єднатися з ним в ім’я вищої світової істини.
Необхідне примирення за сутністю; сутністю ж примирення є Бог, та
істинне примирення в тому, щоб не по людському, а « по Божому» віднестись до противника».

Володимир Соловйов

 

І справді, дивлячись на сучасний стан світових проблем, ми знову бачимо найбільшу кару для людства - війни. Що ж є справжньою причиною цих війн між сходом і заходом? Здається, що зараз у 21 ст. ми стали більш цивілізованими і навчились на гіркому минулому, як вирішувати і уникати цієї кари, але як бачимо з сучасного світового становища, що нам потрібно ще багато попрацювати, докласти багато зусиль, щоб примирити дві з найбільших релігій світу - Християнство і Іслам. Ця задача можливо і є зараз найголовнішою для нас, адже якщо озирнутись хоча б на два десятиліття назад, то побачимо, що більшість війн - це війни між Сходом і Заходом. Скільки невинних людей загинуло на війні між Росією, Афганістаном і Чечнею, між Сполученими Штатами Америки і Саудівською Аравією та Іраком, у Сербії, Хорватії, Чорногорії… Скільки сліз пролили матері за своїми загиблими дітьми, яких вже ніхто ніколи не поверне ! І не завжди мусульмани були ініціаторами війни, а так звані християнські країни, хоча вони і далеко не є християнськими за своїми вчинками. Дивлячись на сучасний стан, на при великий жаль чомусь мало хто задумується про майбутнє, якого може і не бути, а винні у всьому всі ми. Замість того щоб шукати примирення між цими двома релігійними світами, ми навпаки шукаємо, якоїсь дрібниці, через, яку можна розпочати нову війну. Як же ми можемо дивитись на те, скільки зовсім невинної крові проливається у світі, як після цього ми можемо називати себе християнами. Якщо далі так жити то майбутнього може і не бути!

Можливо хтось скаже, що примирення з ісламським сходом не можливе, що у них зовсім інший погляд на життя, що їхня релігія має багато відмінностей з Християнством. Але насправді ті окремі особистості, які не хочуть миритись з ворогами своїми, а спокійно дивляться, як проливається чужа кров і плачуть чужі матері, то такі особистості навіть і не намагаються шукати способів для примирення, для них і їхньої політики це зовсім не вигідно. Якщо з середини подивитись на причини усіх цих війн то побачимо, що причиною далеко вже не є релігія чи Бог, а причиною є наша людська діяльність: гординя, любов до влади, неповага до ближніх своїх. Як бачимо першою причиною є гординя, а пригадаймо, що ж є причиною зла?, саме так гординя і бажання володарювати всім світом. Ми кожного дня дивимось скільки бід і страждань приносить нам зло та ніяк не намагаємось протистояти цьому, а навпаки звинувачуємо інших та сидимо склавши руки. Ми називаємо себе християнами, але самі забуваємо, яким повинен бути справжній християнин, забуваємо про що вчив Ісус Христос, як з любов’ю ставитись до ворогів своїх, скільки разів на день потрібно прощати ворогам своїм. Ми християни віримо, що Бог є Всемогутнім і водночас стверджуємо про те, що не можливо примиритись з іновірцями, забуваємо яким язичницьким був світ тоді, коли апостоли вийшли на проповідь, а яким світ став зараз. Декілька людей (апостолів) змогли змінити світ тому, що вірили у Божу всемогутність, а чому ж тоді ми навіть не пробуємо змінити світ, чи може Господь зараз не Такий всемогутній як колись, але ж Бог є вічним і незмінним, і Яким всемогутнім Він був колись і як дбав про добробут світу, Таким Він є і зараз і так само дбає про добробут світу.

Отже, як бачимо ми зовсім не там шукаємо причини непорозуміння з ворогами, потрібно почати зміну з самих себе. А зараз мені хотілось би сказати дещо для тих хто вважає великою проблемою у примиренні - релігію. Якщо Бог один і той Самий у нас і в нехристиян? «Народи ісламу і християни це два різновиди ідентичного монотеїзму, говорять найбільш достовірними і древніми, і при цьому самими сміливими і древніми голосами. Чому ж не може стати можливим, що ім’я одного і того ж Бога , замість непримиримої ворожнечі, привело б скоріше до взаємної поваги, взаєморозуміння і світському розумінню? Чому ж згадуванню про того ж Бога, того ж Отця, без попереджень в богословських дискусіях, не привести нас якось до відкриття настільки очевидного, як і важкому - що ми всі діти одного Отця, і що ми всі, відносно брати?» (Папа Павло 6.La Croix (Віра). - 11 серпня 1970 р.) Кожна світова релігія претендує на володіння повнотою Божественного Одкровення, кожна має свій віроповчальний фундамент, який не можливо здвинути ні на міліметр. Питання про те, який саме шлях приводить до Божої вічності, вирішується тільки в цій вічності, за межами земного існування, але тут на землі, в тимчасовому бутті співпраця між Християнством і Ісламом є не тільки можливою, але і насущно-необхідною і потрібною. І, як це не парадоксально звучить, саме яскрава несумісність наших віровчень, практична нереальність взаємних місій є одним з головних посилань такого співробітництва. Перелік земних, моральних добродітелей, до яких закликаються віруючі, як в Ісламі так і в Християнстві майже однаковий. Християнство часто називають релігією любові, а Іслам - релігією справедливості. Суттєва різниця наших світоглядів у визначенні того, яке з цих двох почуттів повинно головувати при служінні людини Богу. Але в земному житті - справедливості не має про що сперечатися з любов’ю.

«Якщо можливо, перебувайте з усіма в мирі», говорить Євангеліє; та, «Хто примирить і владнає, милість тому від Аллаха; бо Аллах любить справедливих», - говорить Коран. При цьому: знати спільне, що існує в наших релігіях, дуже і дуже корисно. Суєвір’ям з християнської сторони є наслідки елементарної неосвіченості та слабких знань про Іслам. Для багатьох це може стати новим відкриттям: при найблищому огляді мусульмани стають незрівнянно кращими християнами, чим безчисленні нехристиянські конфесії, які за виразом святителя Ігнатія Брянчанінова, «вже і в Бога насилу вірують». Послідовники більшості неокультів видумали власне вчення, що суперечить духу Нового Завіту. Бо вони не шанують і не поклоняються Божим святим, не вірують в непорочне зачаття Христа від Пречистої Діви Марії, називають «міфами» засвідчені в Євангелії чудеса Господні, тобто відкидають ті істини християнства, в які твердо вірять і мусульмани. Аллах мусульман - це Той же Єдиний Бог, Творець і Владика світу, Якому поклоняються і християни. Так як і ми, мусульмани вірять у Всемогутність і Всевідання, Милосердя і Правосуддя Творця. Іслам знає про майбутнє загальне воскресіння мертвих і про Страшний Суд, про потойбічну нагороду праведним і покарання злим. Коран восхвалює тих же патріархів і пророків древності, що і Біблія: від Авраама ( Ібрахіма) і Мойсея (Муси) до святого Іоана Предтечі ( Йахйі) і апостолів Ісуса Христа ( «помічників Аллаха»). Особистість Ісуса Христа в мусульманстві оточена високим шануванням. Ціла глава Корана, сура «Марйям», присвячена Його непорочному зачаттю від Духа Божого і чудесному народженню від Пречистої Діви Марії ( Госпожи Марйям ).

Мусульмани сповідують Ісуса Христа - Месією і називають Його Словом Божим ( про що в Євангелії сказано: «Слово, що було в Бога від початку» ( Ін.1:1). За мусульманським вченням Він - єдиний «чистий і безгрішний» серед пророків; всі інші, включаючи Мухаммеда, потребували прощення Аллаха. Видатний мусульманський богослов Аль-Бадайві говорить про чудесне народження Ісуса так: «Ця видатна подія ставить Ісу ( мир Йому!) вище всіх людей і вісників, так як Він був народжений без сприяння людини». Мусульмани знають, що Христос зціляв прокажених і сліпонароджених, воскрешав мертвих силою Божою. Перелік Його чудес в Корані навіть більший, чим в Євангелії. Ісламу, також відомо про тілесне вознесіння Ісуса на Небеса : «Аллах возніс Його до Себе, бо Аллах великий і мудрий» (Сура 3, аят 156/158). Мусульмани вірують, що Ісус знову прийде, щоб перемогти духів злоби і царювати над людством. Суєвір’я, засновані на непорозумінні, існують і з іншої сторони. Дослідники цієї теми подають нам, що Мухаммед не був знайомий з Православ’ям чи Християнством в цілому, а зустрічався тільки з несторіанами, монофізитами, а також з представниками малих єретичних сект. Саме проти сектантських збочень і перекручень направлені ті місця Корану, які не добропорядні тлумачі намагаються звернути проти християнства в цілому.

В свій час Мухаммед зіткнувся з «людьми з Найрана», погляди яких являли собою деяку дику мішанину з язичництва та християнства. Звикнувши поклонятися жіночому ідолу Іштар, в якості її заміни вони об’явили «богинею» і «дружиною Бога» Діву Марію, а «їх сина» зробили третім своїм кумиром. Ця єресь відображена в творах Ахмеда аль-Макрізі і Ібн Хазма, зараз щось подібне проповідує неокульт «Богородичний центр». Але християни ніколи не вважали Ісуса «сином Бога» в грубому земному смислі, вони ніколи не поклонялися трьом окремим божествам. Подобні уявлення є богохульством як з мусульманської, так і з християнської точки зору. Предметом непорозуміння серед мусульман служить догмат Троїчності. Християни і мусульмани поділяють одну концепцію віри, як доручення всецілого нашого існування Тому, хто є основою всього. Бог єдиний, на Якого ми покладаємось, є одночасно Законом і Благодаттю, Суддею і Спасителем, і Милостивим Господом. Догмат про триіпостасність Божества в християнстві, як і ствердження про Божественну єдність в ісламі, мають спільну ціль: зберегти тайну Бога і його абсолютну трансцендентність.

Для Отців Древньої Церкви догмат про триіпостасність як раз і означав тайну Бога невимовного і неосяжного, про Якого не дозволяється розмірковувати, але Якому тільки можливо і саме найголовніше потрібно, молитися і поклонятися. Не звертаючись до висловлювань християнських богословів, можна процитувати слова одного з ісламських авторитетів - імама аль-Разі, який вдумливо вивчав християнство. «Християни стверджують про Бога так: «Це Одна Сутність, що має Три Особи (Іпостасі). І ці Три являються Єдиним Богом, подібно до того, як сонце має диск, промені і тепло». Вони розуміють так, що «Отець» - Особистість, «Син» - Слово і «Святий Дух» - Життя. Ісу, Сина Марйям, вони називають «Сином Бога» в смислі, подібному виразам «сини шляху» чи «сини світла». Вони говорять : «Слово», що являється Словом Божим, з’єдналося з тілом Месії, Іси, як вода з’єднується з вином, і вогонь змішується з вогнем». Християнський догмат Троїчності осягається не міркуванням, а вірою, але розуміння християнства зовсім виключає додаткового до нього поняття «кафр» - многобожжя. Християнський світ може приєднатися до слів Іслама, направленим проти єретиків із Найрана: «Не вірували ті, які говорили: «Аллах - третій з трьох», - тоді, як не існує ніякого божества, крім Єдиного Бога» ( Сура 5 «Трапеза», аят 77/73).

Вчитель Християнської Церкви Афанасій Великий казав: «Християнська віра не наказує нам сповідувати, що кожна Іпостась (Особистість) є особливий Бог чи Господь. Також наша віра забороняє говорити, що існують три Бога і три Господа. Ми поклоняємось Одному Богу, що Має Три Іпостасі» ( Втор. 6:4; Іс.42:8). В наш час секуляризації і апостасії, з наростаючою страстністю проголошують смерть Бога і пришестя в світ «нової людини». В дійсності ж смерть Бога означає повернення до багатобожжя. Все стає священним: людина, нація, культура, історія і т.п. Смерть Бога - це також і смерть людини і, в першу чергу, втрата відчуття іншого, через якого Бог подає нам свої знамення. Самодостатня людина, що заперечує існування Бога, зрікається самої себе і обезлюднює та знецінює все, до чого доторкається. Християни і мусульмани можуть поставити тільки єдиний діагноз нашому сучасному суспільству і поставити одну загальну для всіх мету - турботу про відродження світу і суспільства. Ми християни і мусульмани, повинні мати надію на Святий град Єрусалим, не як на столицю міжнародного сіонізму і славного повернення усього розсіяного єврейства, а як на те місце, де всі поклоняються єдиному Богу та показати усьому світу, що наша віра в Бога, Який говорив через пророків кожної релігії, об’єднує нас, не дивлячись на всі розбіжності. І тоді Єрусалим стане символом примиреного людства. Якщо християни і мусульмани згуртуються навколо цих питань, то перед нами можуть відкритися нові можливості, найголовніше - новий погляд на наші традиції. Для християн це означає нове відкриття Завіту з Авраамом і повне оновлення нашого розуміння вибраного народу і вибраності.

Це означає для нас і ясне розуміння того, що Бог говорив силою Своєю не тільки в історії Ізраїля чи християнської Церкви, але і у рівному ступені - на арабській мові і в традиції ісламу, і що голос цей звучить в преємственності і для продовження іудео-християнської традиції. Тому нам не потрібно говорити про тайну Ізраїля і тайну Церкви, а, подібно до святого апостола Павла, - тільки про тайну спасіння і тайну віри ( Рим. 11:25-36). Для мусульман це може означати осягнення того, що Ісус, названий в Корані Словом Божим, зодягнений Святим Духом, вибраний виключним піклуванням Божим, був великим і єдиним не тільки в своїх діяннях, чудесах і зціленнях, але і в тайні свого народження, і в усій своїй місії, а це означає, що великим і єдиним в самій своїй Сутності і в самому своєму зв’язку з Богом. Якщо ми здібні досягнути подібної згоди, то чому до цього часу наша історія визначається не згодою, а розбіжностями. Чому навіть в момент ісламо - християнських контактів нам необхідно наполягати на своїй ідентичності і своїй особливості, як християнам, так і мусульманам? З’ясування загальних рис наших релігій - це та межа, яку не потрібно переступати в християнсько-мусульманському діалозі. З точки зору християнства Іслам є Старим Завітом, що зупинився на порозі Нового. Антихристиянських випадів в Ісламі, що прославляє Безгрішного Ісу, немає і не може бути. Мусульмани, вважають свою релігію більш правильною, але і признають, що християнський шлях приводить до Всевишнього.

В часи Халіфатів мусульманські і християнські богослови влаштовували всесторонні дискусії . В наш складний час , коли міжрелігійна напруженість підігрівається штучно, нам це непотрібно. Загострення наших розходжень, обговорення взаємних явних неприпустимих догматів та полеміка не може принести нічого, окрім шкоди. Це не потрібно ні мусульманам, ні нам. Коран говорить: «Аллах - наш Господь і ваш Господь: нам-наші діяння, вам - ваші діяння. Не існує доводів між нами і вами: Аллах збере нас, і до Нього - повернення!» ( Сура 42 «Сонет», аят 14/15). Біблія говорить: «Короткий язик - дерево життя, але неприборканий - нищення для духу» ( Притч.15:4). Нам важливо і дійсно необхідно не говорити про тонкощі вчень, а виявити основи для взаємо порозуміння і загальних благих справ.

Використана література: