Слово з нагоди ювілею 40-ліття служіння на Київській кафедрі

Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
з нагоди ювілею 40-ліття служіння на Київській кафедрі,
сказане після Божественної літургії в день священномученика
митрополита Київського Макарія 14 травня 2006 р.

 

Ваші Високопреосвященства і Преосвященства! Всечесні отці! Дорогі браття і сестри!

Я дякую всім вам за те, що сьогодні ми разом молилися за Божественною літургією в день свята священномученика Макарія, митрополита Київського. Дякую також за привітання з нагоди 40-ліття від часу мого призначення на Київську кафедру, і особливо Вам, владика Андрій, за Ваше вітальне слово. Священномученик Макарій, пам’ять якого ми сьогодні святкуємо, жив і служив в час, не менш складніший, ніж той, в якому живемо ми. Тоді Церква була теж розділена – на Київську і Московську Митрополії. І саме Московська Митрополія, якщо говорити мовою, якою говорять до нас наші співбрати з Російської Церкви, була в той час неканонічна. А Київська Митрополія була канонічною, тому що вона знаходилась тоді в молитовному спілкуванні зі всіма Східними Патріархатами, бо була частиною Константинопольської Церкви. Сьогодні ми ніби помінялись місцями. Раніше Московську Церкву не визнавали, причому 140 років, тепер нас поки не визнають.

Московська Митрополія тоді самочинно проголосила себе автокефальною Церквою, але служіння церковне було одне й те ж, що там, що і Київській Митрополії, бо це було і є Христове служіння. Відправлялася одна й та сама Божественна літургія і одна й та сама благодать Божа діяла, але адміністративно були розірвані Київська Митрополія і Московська. Зараз навпаки: Російська Церква визнана світовим православ’ям, а Київський Патріархат поки що не визнається. Поки що! Але ви повинні знати і бути переконаними в тому, що благодать Божа діє і там і тут, бо Євангеліє Христове проповідується одне і те ж, і Божественна літургія відправляється одна й та сама, і Дух Святий сходить один і Той самий – і на наших віруючих, і на віруючих Московського Патріархату, як і на всю Церкву. Ми лише зовнішньо, через умови земного життя, розділені. Тому ми не повинні боятися долати труднощі церковного служіння, як не боявся нічого, навіть смерті, священномученик митрополит Київський Макарій. Сьогодні виповнилося 40 років від того дня, як мене було призначено на Київську кафедру. Коли мене 14 травня 1966 року Священний Синод призначив на Київську кафедру, мені було 37 років. Церковне життя 40 років тому було теж складне, не менш складне, ніж в наш час. І це призначення я сприйняв, як Боже призначення, тому що засідання Синоду відбулося в день пам’яті священномученика Макарія.

Я пам’ятаю, що тоді подумав: «Якщо в цей день, день пам’яті Київського митрополита, священномученика, мене призначають на Київську кафедру, то це не випадково». А раз це не випадково, раз це з волі Божої, то я йшов сміливо, нічого не боявся, бо знав, що якщо це з волі Божої, то Господь допоможе мені. Перша Божественна літургія, яку я відправив в кафедральному соборі, була теж на свято святителя, але іншого — святителя Миколая. Тому я пов’язував оці дві події — призначення в день священномученика Макарія і першу літургію в якості екзарха в день святителя Миколая, та вбачав в цьому благословення Боже.

І дійсно, якщо глибоко вдуматися в пройдений шлях, то без допомоги Божої я нічого б не міг зробити. Я у всьому бачив допомогу Божу. І в тому, що я по всьому світу їздив у дуже складних умовах, коли треба було і захищати мир, і вести переговори про об’єднання Церков. В дуже складних умовах! Але я не пам’ятаю, щоб наша делегація на якихось переговорах чи зустрічах зазнала поразки. Такого не було. А складнощі були дуже великі. Ви пам’ятаєте тоді “холодну війну” — протистояння Радянського Союзу і Америки? І в цих умовах доводилося вести цю роботу. Але, хоч я і займався цією миротворчою і екуменічною діяльністю, але я завжди пам’ятав, що головне моє служіння не там: не мир, не екумена, а церковне життя в Україні, яка потерпала в той час досить сильно! Тому я їздив, як владика Андрій сказав, по всій Україні, піднімав дух і серед єпископату, і серед духовенства, бо через утиски з боку держави їхній дух занепадав і вони не бачили ніякого просвітлення. В цих умовах треба було їх підтримувати, наставляти, з ними спілкуватися, разом з ними боротися і переборювати труднощі.

Я пам’ятаю зустрічі з владоможцями, коли мені говорили, що вам прийшов кінець, наступає комунізм, а в комунізмі ніякої релігії не буде. А я їм відповідав: «Якщо ми живемо при соціалізмі, то будемо жити й при комунізмі». На це мені відповідали: «Це не можливо, бо релігія і комунізм несумісні». А я говорив: «Якщо це не можливо, то комунізму не буде, а Церква буде», бо Христос сказав: «Побудую Церкву і ворота пекельні не подолають її». Коли я прибув на Київську кафедру, то Володимирський собор вже був призначений для закриття, а кафедральним храмом мав стати храм на Солом’янці. Флорівський монастир теж готували до закриття.

Але з допомогою Божою вдалося відстояти і Володимирський собор, і Флорівський монастир. Тому ви, дорогі браття і сестри, повинні бачити в цьому не мої заслуги, а дію благодаті Божої, яка діє, як сказав Господь апостолу Павлу: «Сила моя в немочі виявляється». Ми тоді були дійсно немічними, але ми перемогли. Скажіть, де тепер той комунізм? Де ті атеїсти, які хвалились, що вони панують уже над усіма народами? Їх нема! А Церква існує. І не тільки існує: вона відроджується і зруйновані храми постають, ніби воскресають із мертвих. Це є дія благодаті Святого Духа. Сьогодні, дорогі браття і сестри, у нас інші проблеми.

Це розділення українського православ’я, яке сталося завдяки немудрій політиці Московської патріархії. Немудрою вона є тому, що робити такі розколи в наш час — це великий гріх. А вони зробили розкол, хоч і звинувачують нас, що ми розкольники. Не ми розкольники, а вони розкололи Українську Церкву. І не треба думати, що я з волі Божої очоливши Київський Патріархат, забув своїх братів з Російської Церкви. Не забув я! Я не просто їх не забув, а я їх люблю. Люблю тому, що разом ми відстоювали Церкву. Я не можу, наприклад, не любити покійного митрополита Ленінградського Никодима, який працював в тих складних умовах. Він витерпів багато і завдяки йому я став архієреєм. Влада не хотіла, щоб я був єпископом - не хотіла через мою активність. Але завдяки цьому митрополитові я став архиєреєм. То хіба я не пам’ятаю про це? Або я повинен забути? Ні! І не тільки його. Багато є російських архиєреїв, яких я любив і люблю, тому що ми разом працювали на одній і тій самій ниві Божій.

Нас диявол зараз розділив, гріх, а з’єднати нас може тільки любов. Я пам’ятаю, коли я перший раз переступив поріг Володимирського собору, як екзарх, мене зустріли не з радістю, м’яко кажучи. Чому не з радістю мене зустріли? Тому що мені було 37 років, а тут були маститі митрополити. Митрополит Іоанн, який 20 років був екзархом України, витерпів усі гоніння 20-х, 30-х років. В ньому бачили приклад сучасного архієрея. А мені було 37 років. І коли порівнювали його зі мною, я був у програші. Але потім, коли я почав діяти, то і сивоволосі українські архієреї стали ставитися до мене з повагою, тому що я намагався не принижувати їх гідність: «я — екзарх, а ви — підлеглі». Я бачив в них архиєреїв, які в тяжких умовах відстоюють інтереси Української Церкви. І тому з Божого благословення все пішло добре і ми перемогли. Тепер перед нами стоїть таке саме питання, як і тоді: чи переможемо ми в боротьбі за помісну Українську Церкву, чи ні? Багато хто думає, і не безпідставно, що нічого у Київського Патріархату не вийде, бо його ж не визнають, він ізольований і сила у нього не така велика. Але як і тоді я був переконаний, що перемога буде наша, тобто Церкви, так і зараз я переконаний, що буде визнана помісна Українська Церква. Чому? А тому, що Бог хоче цього.

Не даремно Він і поставив мене сюди, і тому я часто сам собі задаю питання: «Господи, якщо Ти мене поставив, то хіба Церква, яку Ти благословив очолювати, повинна бути такою – невизнаною, підрізаною?» Не може цього бути! У Бога так не буває, бо Господь, якщо накреслив Свій божественний план, то він здійсниться. Тільки ми не знаємо шляхи, якими буде діяти Бог. Але в тому, що Він приведе нас до перемоги - в мене ніякого сумніву нема! Ви бачите, що Київський Патріархат набирає сили. Не один раз його хотіли знищити, а він не тільки не впав, а навпаки — зміцнився. Згадаємо той «чорний вівторок» 18 липня 1995 року. Хіба то було не знищення Київського Патріархату? Але ж не знищили! А ті, хто хотів знищити, сьогодні вже ніхто.

А ми є, бо з нами Бог. Тому в житті, дорогі браття і сестри, не тільки в церковному, а й в особистому житті, кожен повинен покладати всю надію на Бога. Як сказано в Святому Письмі: «За те, що він покладав свою надію не на зброю, а на Мене, на Бога, то дам Я йому силу і перемогу». Тому і ми, дорогі браття і сестри, будемо покладати всю надію на Бога. Але будемо і самі працювати – і Бог приведе нас до перемоги. Він був розп’ятий, але переміг смерть і воскрес. І ми знаходимось в стані розп’яття. Але, як Він воскрес, так і ми воскреснемо. Я тут маю на увазі не загальне воскресіння, а перемогу над злом, перемогу над ненавистю і неправдою, тому що Христос воскрес.

Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!