...Наложення Руською Православною Церквою на Патріарха України Філарета вищої можливої церковної санкції — відлучення, незалежно від будь-яких наслідків такого кроку, що він може їх мати в майбутньому часі, вже створило ефект поза часом: ім'я Філарета назавжди ввійде в історію. Історія людства знає багато честолюбців, що вчиняли неймовірні подвиги і неймовірні злодійства лише ради того, щоб обезсмертити своє ім'я. Але, напевно, для цивілізації християнської культури неможливо уявити щось більш далеке, більш протиприродне і богопротивне, як анафема, для того, щоб обезсмертити ім'я відлученого. Бо що є анафема? Вона є прокляття, є відлучення і відділення від спілкування з Церквою — містичним тілом Господа нашого, смертельна кара, що настигає в житті земному.
Але скажіть, — хто з нас, віруючих людей, що зібралися тут, відчув нині страх? Може, розкаяння? Хто з вас готовий відступитись від Первоієрарха? Хто вірить в цю кару його, а значить, за Ним — цілої Церкви? Ніхто. Бо дві тисячі років Апостольське Правило гласить: "у свідки проти єпископа не приймати єретика". А Христос навчав: "Хіба ніколи не читали в писаннях: Камінь, що відкинули будівничі, цей (камінь) стався головою угла. Від Господа сталося це, й дивне воно в очах наших. Тим я глаголю вам: Що відніметься від вас царство Боже, й дасться народові, що робитиме овощі його. І хто впаде на сей камінь, розіб’ється; на кого ж він упаде, роздавить його" (Матв.21,42–44).
Вопіющий староімперський проізвол Російської Церкви, “відлучившої” Предстоятеля Помісної Церкви незалежної Української Держави, в діла котрої не має канонічного права втручатися жодна інша Помісна Церква, — ця сваволя така очевидна і так унаочнює дрібнополітичну суть Російської Церкви, що не варто би було, як на факт, ані трати слів, ані нашої уваги. Але інші і важливі питання виникають за ним що твориться з православієм, християнством і нами самими? ...Фактично анафема звела до звичайного контролю за злочинністю ще в ранньохристиянський час.
У збірнику Апостольських Правил початку 6 сторіччя відлученню підлягали за зловживання грою і пияцтвом, убивство “одним ударом”, зґвалтування незарученої, крадіжку з церкви воску, олії, золотого або срібного посуду. З 85 канонів, затверджених Трульським Собором в 7 сторіччі “твердими і непорушними”, 34 передбачали відлучення від церковного єднанання. Включно такого цікавого припису: "Якщо-якийсь єпископ, або пресвітер чи диякон, або взагалі хтось із священного сану цурається шлюбу, м’ясам й вина не заради подвигу стримування, а через гидування, забувши, що все дуже добре, і що Бог створив людину, чоловіка і жінку, отже тим самим зневажає Боже створіння, тим або виправиться, або хай буде позбавлений священицького сану та відкинутий від Церкви. Так само й мирянин”. Зловживання анафемою дійшло врешті до того, що в 386 році Іоан Золотоустий у своєму “Слові про прокляття” говорив: “У нас справа дійшла до такої біди, що знаходячись у виключній небезпеці, ми не усвідомлюємо цього, і не перемагаємо огидніших з пристрастей, так що на нас виконалось слово пророка — “Нема кому прикласти пластиря, ні олії, ні пов’язки”.
Заклик св. Іоана Золотоустого припинити викликання не був почутий. Його самого було відлучено, після смерті — канонізовано. На Соборі Константинопольської Церкви в 995–996 роках анафема проти римських пап вже попала в “Синодик у Неділю Православія”. В 1054 році анафема взагалі втрачає сакраментальне значення. Кардинал Гумберт і Патріарх Керуларій проголосили взаємно двосторонню екскомунікацію. Західна і Східна Церкви — дві гілки християнства — відлучили одна одну, а хрестоносні походи, що почалися в 11 сторіччі як акція проти Ісламу, привели до завоювання Константинополю та кризи цілої Східної Церкви.
Всередині християнства закріплюється ненависть: “ліпше смерть, ніж Рим”, “ліпше тюрбан, ніж митра”. Будучи апріорі протилежним основним цінностям християнства — любові і милосердю, — вживання анафеми, самого демонстративного, відвертого і умисного спричинення зла, сторіччями лише руйнувало християнство. Тоді, коли суспільство поступово розвиває систему громадського права, а в новітні часи висуває пенітенціярну установку "шукайте альтернативу кари, а не різновиди кари", коли гуманістична філософія "скасовує" пекло і ставить мету — зменшити біль на землі, — анафема тільки демонструє слабість Церкви, а точніше, абсурдну самовпевненість смертних людей, які претендують виразити суть добра і зла.
В нові, модерні часи анафема майже виключно має політичне підґрунтя, тому стигматизація, клейміння “відлученого” має зворотний психологічний ефект в суспільстві. Як скритий засіб політичного втручання, анафема провокує громадську дестабілізацію. Це призводить до зростання впливу держави на справи самої Церкви... І все ж сьогодні, після здійснення факту “відлучення” і анафеми на Патріарха Філарета, скільки б ми цим фактом не легковажили, нас найбільше мучить питання інше: що з нами самими? Через 289 років після знаменитої анафеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу — великого Гетьмана Івана Мазепу, — Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено признати, що, як нація, допустили біль і ганьбу повторення.
Що 289 років пішло лише на те, щоб колесо української історії обернулось і стало. Бо повторення долі, подвигу, кари й обставин є просто разючим. Як Іван Мазепа виростає і формується на польській культурі, проходячи єзуїтську варшавську школу, — так Михайло Антонович Денисенко, що прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарет, закінчує Духовну Академію в Москві. Мазепа поступає на службу польського короля і тим відкриває собі всю Європу: подорожує по Німеччині, Франції, Італії, з дипломатичною місією приймає участь у заключенні Піринейського миру в Парижі. Філарета лишають викладати в Москві, потім в сані ігумена назначають інспектором Саратовської духовної семінарії. Пізніше — настоятелем подвір’я Руської Церкви при Александрійській Патріархії, вікарієм Ленінградської єпархії. Він керує Ризькою єпархією.
В 1962 році призначається єпископом Віденським і Австрійським, в 1969 — ректором Московської Духовної Академії. Філарет об’їжджає цілий світ, приймає участь в роботі ООН і майже усіх Всехристиянських Мирних Конгресів у Празі... Всебічну освіченість Мазепи і його невірогідну ерудицію зафіксовують майже всі тодішні історичні джерела. А Митрополит Філарет в 70-ті роки нашого століття стає почесним членом Московської і Ленінградської духовних академій, почесним доктором богослов’я “гонорис кауза” Будапештської Реформатської Духовної Академії, Пряшівського Богословського факультету, Пражського Богословського факультету Яна Гуса. Польський король відправляє Мазепу посланцем в козацьку Україну. Російський Патріарх назначає в 1966 році Філарета Архиєпископом Київським і Галицьким, Екзархом України. Мазепа досягає політичної вершини, коли обирається в 1687 році Гетьманом України, і царські російські вельможі сприяють йому, усуваючи ненадійного, на їхній погляд, Івана Самойловича, бо певні, що “ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа”.
Архиєпископ Філарет виглядає в очах Московської Патріархії і московської влади настільки вартим довіри, що стає першим Екзархом України — українцем за походженням. І більше — після смерті Патріарха Московського Пимена в 1990 році Священний Синод, а за ним Архиєрейський Собор РПЦ таємним голосуванням обирає Митрополита Філарета Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. “Москвофіл” Мазепа, як його називали сучасники, буквально своїми руками віддає незалежність Української Церкви. Хоча існувала можливість вибору на Митрополита Київського відданих Україні людей — Архиєпископа Лазаря Барановича, або ж Архимандрита Варлаама Ясинського, — Мазепа, тоді генеральний осаул при гетьмані Самойловичу, сприяє вибору в 1685 році Єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.
29 червня Єпископ Гедеон був обраний Митрополитом Київським, а вже 8 жовтня він урочисто присягнув на вірність Московському Патріарху й його наступникам. Ставши Гетьманом, Мазепа давить в 1692 році повстання Петра Петрика, що прагнув визволити Україну з-під влади Москви, та засилає до Сибіру іншого повстанця — полковника Семена Палія, що йшли “слідами Хмельницького”. Екзарх України, Митрополит Київський і Галицький Філарет осуджує контакти Константинопольського Патріарха Атенагораса з “представниками розкольницького угрупування, що називає себе “Українською Православною Церквою в США” і яке очолює “іменуючий себе митрополитом Мстислав (Скрипник)”.
Гетьман Мазепа будує церкви: на кожний рік його гетьманування припадає одна монументальна будова. Екзарх Філарет будує Церкву: майже половина парафій Руської Православної Церкви знаходиться на Україні. Це ті 5 тисяч, якими пишається сьогодні УГТЦ Московського Патріархату, — вони існують в Україні завдяки діяльності Філарета, зверхника Київської Митрополії від травня 1966 року. Досягнувши вершини влади, вершини слави і багатства, великий Гетьман України Іван Мазепа в 1708 році ламає присягу на вірність московському царю. Він підписує зі шведським королем Карлом XII договір, що “забезпечував свободу для українських земель, згідно з її правами і давніми законами”. Гетьман пояснює Пилипу Орликові: “Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для яких-небудь інших химер, а для вас усіх, що є під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для загального добра спільної неньки своєї батьківщини бідної України, всього Запорізького війська і українського народу, для розширення прав і військових вольностей, хочу це зробити при допомозі Божій”. В жовтні 1990 році Патріарх Московський і всія Руси Алексій II та Архиєрейський Собор РПЦ дарують Київській Митрополії автокефалію. Митрополит Філарет стає Предстоятелем Церкви і дістає спеціальну благовенственну грамоту.
Але в листопалі 1991 року на Помісному Соборі УПЦеркви він заявляє про необхідність відділення від Москви та виносить цю вимогу на Московський Архиєрейський Собор в квітні 1992 року. Він звертається з "проханням — встановити історичну справедливість — надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві”. Перед відльотом до Москви Митрополит Філарет говорить кореспондентам в аеропорті: “Це питання треба вирішити негайно, оскільки в незалежній державі повинна бути самостійна Православна Церква”... Іван Мазепа, відходячи на чолі української армії на зустріч із шведським військом, промовляє: “Прийшов час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну і незалежну країну. Брати! Воля Божа не об’являється грішним людям. Та що там Бог і не приготував би для нас, ми не можемо довше стерпіти московського ярма. Що варт нарід, який не в силі супротивиться небезпеці, яка йде на нього?” Та московські війська Галіцина і Меньшікова користають із зради козацької старшини, і гетьманська столиця Батурин упав. Його населення поголівне варварськи вирізують, а трупи козаків прибивають цвяхами до дощок та пускають по Сейму. Щоб ці Вкраїна знала — Батурин зруйнований. Україну купають в її крові.
Через тиждень у Глухові повісили Мазепин манекен, театрально здерши всі почесні з нього відзнаки, та в присутності Петрі І у Святотроїцькій церкві проголосивши: “Новий зрадник, якого звуть Івашка Мазепа... — антихристів предтеча, лютий вовк, овечою покритий шкурою, і потайний злодій, посудина зміїна... Єхидне породження, як змій вселукавий, отруту свого зловісного наміру на православну державу вилив у 1708 році. Як другий Юда, зрадник відрікся Христа Господа і благочинної держави...” Через 283 роки, в 1991-му “благочинної держави” відрікається Митрополит України Філарет. Його відразу ж “благословляють” лишити Київську кафедру, через місяць усувають з Предстоятеля Церкви, позбавляючи сану “до простого монаха”.
В грудні 1994 року Собор Єпископів РПЦ вирішує накласти анафему на “ченця Філарета”, якщо він “не припинить своєї священнодійної діяльності”. А в лютому 1997 р. РПЦ відлучає його від Церкви. Як майже вся старшина відступається від Гетьмана Мазепи, — так український єпископат покидає Предстоятеля. Як за живого ще гетьмана по волі царській старшина обирає покірного Москві Івана Скоропадського, — так, порушивши власний Статут, за відсутності Предстоятеля УПЦ, рядовий єпархіальний архиєрей, навіть не член Священного Синоду, Митрополит Никодим, збирає в травні 1992 року Харківський псевдособор. Цей “Собор”, половина складу якого хіротонізована Митрополитом Філаретом, при живому Предстоятелі, обирає Володимира Сабодана, архиєрея іншої — Руської Православної Церкви. За архиєреями відходить духовенство і монастирі. Так само, писали французькі дослідники життя Мазепи, треба признати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежності.
Київський митрополит і Переяславський Чернигівський єпископ брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули за добродійність Мазепи, за його постійні щедрі дари на Церкву і його становище вірного обронця православної віри. Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх верхів. Ніхто й не думав противитися царським розпорядникам". А українець, царський митрополит Стефан Яворський, автор панегіриків у честь Мазепи, ревностно додав до анафеми своє: “А хто це такий той Мазепа?... Юда, лицемірник і новий Каїн”. Дивовижна іронія долі спіткала Мазепу і повторилася при Філареті. Ті самі запорожці, як писав М.Грушевський, "давніше неприхильні Мазепі, як московському і старшинському прислужнику", на яких Мазепа скаржився цареві, і, мовляв, "не такі страшні Запорожці, як цілий український нарід", — виступили одностайно на боці Гетьмана і рятували його, програвшого, ціною власного життя, та, як показав час, — ціною усієї Запорізької Січі.
А ті самі непримиренні автокефалісти в червні 1992 року одностайно йдуть на союз із майже самотнім Філаретом та обирають його фактично діючим Головою Церкви. В лютому 1997-го року найзавзятіші з автокефалістів — соборноправники США — першими запротестували проти блюзнірської анафеми Патріарха Філарета, як Найвищого Авторитету Помісної Української Церкви... Постать Мазепи, що його щорічно Російська Православна Церква в Неділю Православія святочно виклинала аж до 1917 року, персоніфікувала цілу добу української історії. Програш Полтавської битви влітку 1709 року став трагічним рубежем, за яким український народ чекали лише втрати. Попереду були Малоросійська Колегія і будівництво Петербургу на козацьких кістках. Зруйнована Січ. В 1720 році виходить перший указ проти української мови. В 1764 році було скасовано гетьманство.
Останнього гетьмана України згноїли в колодці. В 1775 році винищено запорожців. В 1783 введено панщину. У 1876 - українську мову заборонять зовсім, а в XX столітті Україна переходить геноцид: буде винищено УНР і Автокефальну Церкву, селянство і всю інтелігенцію. Мазепинська доба ніколи більше не повторилася в українській історії. Покоління українців пішли "прорубувати російське вікно в Європу". Сьогодні долю України, долю її незалежності персоніфікує її Патріарх. Не жовкла фігура Президента із невиразним минулим, а істинний лідер Української Православної Церкви всі останні ЗО літ, включно роки за обох попередників-патріархів. Тому так само, як у Москві не забувають Мазепу ані одного року уже триста літ, так від 92-го щодня намагаються усунути Філарета — прощальними "благодарностями" і мітінгами-соборами, "розстриженням" і психічним вимотуванням, нескінченною чередою зрад та, нарешті, відлученням. "Він мусить піти" — це рефрен, що вбивається в наші голови так невідступне і різноманітне, що декому починає ввижатися, — може, справді, йому ліпше піти?
Заради блага Церкви — піти? Ні. Ніколи. Коли під тиском Радянської влади Собор УАПЦ в 1926 році усуває Митрополита Василя Липківського, Собор зраджує себе і прирікає себе. Власноруч підписує власний смертний вирок собі і Церкві в Україні. Собор відступає від Липківського, він не йме віри пророцьким словам: "Хіба не знали ви, на що ішли?" — і Сам Бог відступає від нашого народу — попереду голодомор, геноцид, війна. Український народ відступив від Мазепи, очікуючи розвитку подій, і втрапив у рабство, не пережите досі. Кінець Гетьманщини став кінцем нашої незалежності При живому Мазепі обрали Скоропадського. При живому Липківському — Павловського. При живому Філареті — Сабодана.
За це відступництво ми платимо свою страшну ціну. І ціна ця настільки висока, що якщо ми ще існуємо взагалі як нація, як народ, то лише завдяки тому, що в кожного з нас, може бути тою самою анафемою, але вживлено таки мазепинський дух. І ще тому, що людське існування явно має в собі мету більшу і складнішу, ніж елементарне виживання. Любов до братів своїх, до землі своєї, до народу, племені і нації своєї. Любов, що перемагає користь, лінь, жадність, біль, страх, самотність і безнадійність. Любов, що перемагає людську смертність та індивідуальну безвихідь. — Носіям цієї любові Бог дає безсмертя.
І відлученим від Церкви за цю любов Бог також дарує безсмертя. Правду кажу в Христі, не обманюю, — говорив в Посланні до Римлян Апостол Павло, самий відданий в любові своїй до Господа, — як свідчить мені совість моя Духом Святим, що великий мені смуток і безустання болесть серцю моєму, БО Я САМ БАЖАВ БИ БУТИ ВІДЛУЧЕНИМ ВІД ХРИСТА ЗА БРАТІВ МОЇХ, РІДНИХ МЕНІ ПО ТІЛУ" (9,3).
