Мазепа і Філарет

...Наложення Руською Православною Церквою на Патріарха України Філарета вищої можливої церков­ної санкції — відлучення, незалежно від будь-яких наслідків такого кроку, що він може їх мати в май­бутньому часі, вже створило ефект поза часом: ім'я Філарета назавжди ввійде в історію. Історія людства знає багато честолюбців, що вчи­няли неймовірні подвиги і неймовірні злодійства ли­ше ради того, щоб обезсмертити своє ім'я. Але, на­певно, для цивілізації християнської культури немож­ливо уявити щось більш далеке, більш протиприрод­не і богопротивне, як анафема, для того, щоб обез­смертити ім'я відлученого. Бо що є анафема? Вона є прокляття, є відлучення і відділення від спілкування з Церквою — містичним тілом Господа нашого, смерте­льна кара, що настигає в житті земному.

Але скажіть, — хто з нас, віруючих людей, що зіб­ралися тут, відчув нині страх? Може, розкаяння? Хто з вас готовий відступитись від Первоієрарха? Хто ві­рить в цю кару його, а значить, за Ним — цілої Цер­кви? Ніхто. Бо дві тисячі років Апостольське Правило гласить: "у свідки проти єпископа не приймати єре­тика". А Христос навчав: "Хіба ніколи не читали в писаннях: Камінь, що відкинули будівничі, цей (камінь) стався головою угла. Від Господа сталося це, й див­не воно в очах наших. Тим я глаголю вам: Що відні­меться від вас царство Боже, й дасться народові, що робитиме овощі його. І хто впаде на сей камінь, ро­зіб’ється; на кого ж він упаде, роздавить його" (Матв.21,42–44).

Вопіющий староімперський проізвол Російської Церкви, “відлучившої” Предстоятеля Помісної Цер­кви незалежної Української Держави, в діла котрої не має канонічного права втручатися жодна інша Помісна Церква, — ця сваволя така очевидна і так унаочнює дрібнополітичну суть Російської Церкви, що не варто би було, як на факт, ані трати слів, ані нашої уваги. Але інші і важливі питання виникають за ним що твориться з православієм, християнством і нами самими? ...Фактично анафема звела до звичайного контролю за злочинністю ще в ранньохристиянський час.

У збірнику Апостольських Правил початку 6 сторіччя відлученню підлягали за зловживання грою і пияцтвом, убивство “одним ударом”, зґвалтування незарученої, крадіжку з церкви воску, олії, золотого або срібного посуду. З 85 канонів, затверджених Трульським Собором в 7 сторіччі “твердими і непорушними”, 34 передбачали відлучення від церковного єднанання. Включно такого цікавого припису: "Якщо-якийсь єпископ, або пресвітер чи диякон, або взагалі хтось із священного сану цурається шлюбу, м’ясам й вина не заради подвигу стримування, а через гидування, забувши, що все дуже добре, і що Бог створив людину, чоловіка і жінку, отже тим самим зневажає Боже створіння, тим або виправиться, або хай буде позбавлений священицького сану та відкинутий від Церкви. Так само й мирянин”. Зловживання анафемою дійшло врешті до того, що в 386 році Іоан Золотоустий у своєму “Слові про прокляття” говорив: “У нас справа дійшла до такої біди, що знаходячись у виключній небезпеці, ми не усвідомлюємо цього, і не перемагаємо огидніших з пристрастей, так що на нас виконалось слово про­рока — “Нема кому прикласти пластиря, ні олії, ні пов’язки”.

Заклик св. Іоана Золотоустого припинити викликання не був почутий. Його самого було відлу­чено, після смерті — канонізовано. На Соборі Кон­стантинопольської Церкви в 995–996 роках анафема проти римських пап вже попала в “Синодик у Неділю Православія”. В 1054 році анафема взагалі втрачає сакрамента­льне значення. Кардинал Гумберт і Патріарх Керуларій проголосили взаємно двосторонню екскомунікацію. Західна і Східна Церкви — дві гілки християнства — відлучили одна одну, а хрестоносні походи, що по­чалися в 11 сторіччі як акція проти Ісламу, привели до завоювання Константинополю та кризи цілої Схід­ної Церкви.

Всередині християнства закріплюється ненависть: “ліпше смерть, ніж Рим”, “ліпше тюрбан, ніж митра”. Будучи апріорі протилежним основним цінностям християнства — любові і милосердю, — вживання анафеми, самого демонстративного, відвертого і умис­ного спричинення зла, сторіччями лише руйнувало християнство. Тоді, коли суспільство поступово розвиває систему громадського права, а в новітні часи висуває пенітенціярну установку "шукайте альтерна­тиву кари, а не різновиди кари", коли гуманістична філософія "скасовує" пекло і ставить мету — зменшити біль на землі, — анафема тільки демонструє слабість Церкви, а точніше, абсурдну самовпевненість смер­тних людей, які претендують виразити суть добра і зла.

В нові, модерні часи анафема майже виключно має політичне підґрунтя, тому стигматизація, клейміння “відлученого” має зворотний психологічний ефект в суспільстві. Як скритий засіб політичного втручання, анафема провокує громадську дестабілізацію. Це призводить до зростання впливу держави на справи самої Церкви... І все ж сьогодні, після здійснення факту “відлучен­ня” і анафеми на Патріарха Філарета, скільки б ми цим фактом не легковажили, нас найбільше мучить питання інше: що з нами самими? Через 289 років після знаменитої анафеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість україн­ського народу — великого Гетьмана Івана Мазепу, — Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено признати, що, як нація, допустили біль і ганьбу повторення.

Що 289 років пішло лише на те, щоб колесо української історії обернулось і стало. Бо повторення долі, подвигу, ка­ри й обставин є просто разючим. Як Іван Мазепа виростає і формується на поль­ській культурі, проходячи єзуїтську варшавську шко­лу, — так Михайло Антонович Денисенко, що прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарет, закінчує Духовну Академію в Москві. Мазепа поступає на службу польського короля і тим відкриває собі всю Європу: подорожує по Німеч­чині, Франції, Італії, з дипломатичною місією прий­має участь у заключенні Піринейського миру в Пари­жі. Філарета лишають викладати в Москві, потім в сані ігумена назначають інспектором Саратовської духовної семінарії. Пізніше — настоятелем подвір’я Руської Церкви при Александрійській Патріархії, віка­рієм Ленінградської єпархії. Він керує Ризькою єпар­хією.

В 1962 році призначається єпископом Віден­ським і Австрійським, в 1969 — ректором Московської Духовної Академії. Філарет об’їжджає цілий світ, приймає участь в роботі ООН і майже усіх Всехристиянських Мирних Конгресів у Празі... Всебічну освіченість Мазепи і його невірогідну ерудицію зафіксовують майже всі тодішні історичні джерела. А Митрополит Філарет в 70-ті роки на­шого століття стає почесним членом Московської і Ленінградської духовних академій, почесним докто­ром богослов’я “гонорис кауза” Будапештської Ре­форматської Духовної Академії, Пряшівського Богос­ловського факультету, Пражського Богословського факультету Яна Гуса. Польський король відправляє Мазепу посланцем в козацьку Україну. Російський Патріарх назначає в 1966 році Філарета Архиєпископом Київським і Гали­цьким, Екзархом України. Мазепа досягає політичної вершини, коли обира­ється в 1687 році Гетьманом України, і царські ро­сійські вельможі сприяють йому, усуваючи ненадій­ного, на їхній погляд, Івана Самойловича, бо певні, що “ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигід­нішого для царя, як Іван Степанович Мазепа”.

Архиєпископ Філарет виглядає в очах Московської Патріархії і московської влади настільки вартим дові­ри, що стає першим Екзархом України — українцем за походженням. І більше — після смерті Патріарха Московського Пимена в 1990 році Священний Си­нод, а за ним Архиєрейський Собор РПЦ таємним голосуванням обирає Митрополита Філарета Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престо­лу. “Москвофіл” Мазепа, як його називали сучасники, буквально своїми руками віддає незалежність Укра­їнської Церкви. Хоча існувала можливість вибору на Митрополита Київського відданих Україні людей — Архиєпископа Лазаря Барановича, або ж Архимандрита Варлаама Ясинського, — Мазепа, тоді генера­льний осаул при гетьмані Самойловичу, сприяє ви­бору в 1685 році Єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.

29 червня Єпископ Гедеон був обра­ний Митрополитом Київським, а вже 8 жовтня він урочисто присягнув на вірність Московському Патрі­арху й його наступникам. Ставши Гетьманом, Мазепа давить в 1692 році повстання Петра Петрика, що прагнув визволити Ук­раїну з-під влади Москви, та засилає до Сибіру ін­шого повстанця — полковника Семена Палія, що йшли “слідами Хмельницького”. Екзарх України, Митрополит Київський і Галицький Філарет осуджує контакти Константинопольського Патріарха Атенагораса з “представниками розколь­ницького угрупування, що називає себе “Українсь­кою Православною Церквою в США” і яке очолює “іменуючий себе митрополитом Мстислав (Скрип­ник)”.

Гетьман Мазепа будує церкви: на кожний рік його гетьманування припадає одна монументальна будо­ва. Екзарх Філарет будує Церкву: майже половина парафій Руської Православної Церкви знаходиться на Україні. Це ті 5 тисяч, якими пишається сьогодні УГТЦ Московського Патріархату, — вони існують в Ук­раїні завдяки діяльності Філарета, зверхника Київ­ської Митрополії від травня 1966 року. Досягнувши вершини влади, вершини слави і ба­гатства, великий Гетьман України Іван Мазепа в 1708 році ламає присягу на вірність московському царю. Він підписує зі шведським королем Карлом XII договір, що “забезпечував свободу для українських земель, згідно з її правами і давніми законами”. Ге­тьман пояснює Пилипу Орликові: “Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для яких-небудь інших химер, а для вас усіх, що є під моєю владою, для жінок і дітей ва­ших, для загального добра спільної неньки своєї ба­тьківщини бідної України, всього Запорізького вій­ська і українського народу, для розширення прав і військових вольностей, хочу це зробити при допомо­зі Божій”. В жовтні 1990 році Патріарх Московський і всія Руси Алексій II та Архиєрейський Собор РПЦ дару­ють Київській Митрополії автокефалію. Митрополит Філарет стає Предстоятелем Церкви і дістає спеці­альну благовенственну грамоту.

Але в листопалі 1991 року на Помісному Соборі УПЦеркви він заяв­ляє про необхідність відділення від Москви та вино­сить цю вимогу на Московський Архиєрейський Со­бор в квітні 1992 року. Він звертається з "прохан­ням — встановити історичну справедливість — надати повну канонічну самостійність Українській Правос­лавній Церкві”. Перед відльотом до Москви Митро­полит Філарет говорить кореспондентам в аеропорті: “Це питання треба вирішити негайно, оскільки в незалежній державі повинна бути самостійна Пра­вославна Церква”... Іван Мазепа, відходячи на чолі української армії на зустріч із шведським військом, промовляє: “Прийшов час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну і незалежну країну. Брати! Воля Божа не об’являється грішним людям. Та що там Бог і не приготував би для нас, ми не можемо довше стерпі­ти московського ярма. Що варт нарід, який не в силі супротивиться небезпеці, яка йде на нього?” Та московські війська Галіцина і Меньшікова користають із зради козацької старшини, і гетьманська столиця Батурин упав. Його населення поголівне варварськи вирізують, а трупи козаків прибивають цвяхами до дощок та пускають по Сейму. Щоб ці Вкраїна знала — Батурин зруйнований. Україну купа­ють в її крові.

Через тиждень у Глухові повісили Мазепин манекен, театрально здерши всі почесні з ньо­го відзнаки, та в присутності Петрі І у Святотроїцькій церкві проголосивши: “Новий зрадник, якого звуть Івашка Мазепа... — антихристів предтеча, лютий вовк, овечою покритий шкурою, і потайний злодій, посуди­на зміїна... Єхидне породження, як змій вселукавий, отруту свого зловісного наміру на православну дер­жаву вилив у 1708 році. Як другий Юда, зрадник від­рікся Христа Господа і благочинної держави...” Через 283 роки, в 1991-му “благочинної держави” відрікається Митрополит України Філарет. Його від­разу ж “благословляють” лишити Київську кафедру, через місяць усувають з Предстоятеля Церкви, позбавляючи сану “до простого монаха”.

В грудні 1994 року Собор Єпископів РПЦ вирішує накласти анафему на “ченця Філарета”, якщо він “не припинить сво­єї священнодійної діяльності”. А в лютому 1997 р. РПЦ відлучає його від Церкви. Як майже вся старшина відступається від Гетьма­на Мазепи, — так український єпископат покидає Предстоятеля. Як за живого ще гетьмана по волі царській старшина обирає покірного Москві Івана Скоропадського, — так, порушивши власний Статут, за відсутності Предстоятеля УПЦ, рядовий єпархі­альний архиєрей, навіть не член Священного Сино­ду, Митрополит Никодим, збирає в травні 1992 року Харківський псевдособор. Цей “Собор”, половина складу якого хіротонізована Митрополитом Філаретом, при живому Предстоятелі, обирає Володимира Сабодана, архиєрея іншої — Руської Православної Церкви. За архиєреями відходить духовенство і мо­настирі. Так само, писали французькі дослідники життя Мазепи, треба признати, що українське вище пра­вославне духовенство перше зрадило справу україн­ської незалежності.

Київський митрополит і Переяс­лавський Чернигівський єпископ брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули за добродійність Мазепи, за його постійні щедрі дари на Церкву і його становище вірного обронця правос­лавної віри. Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх верхів. Ніхто й не думав противити­ся царським розпорядникам". А українець, царський митрополит Стефан Яворський, автор панегіриків у честь Мазепи, ревностно додав до анафеми своє: “А хто це такий той Мазепа?... Юда, лицемірник і новий Каїн”. Дивовижна іронія долі спіткала Мазепу і повтори­лася при Філареті. Ті самі запорожці, як писав М.Грушевський, "давніше неприхильні Мазепі, як московському і старшинському прислужнику", на яких Мазепа скаржився цареві, і, мовляв, "не такі страшні Запорожці, як цілий український нарід", — виступили одностайно на боці Гетьмана і рятували його, програвшого, ціною власного життя, та, як по­казав час, — ціною усієї Запорізької Січі.

А ті самі непримиренні автокефалісти в червні 1992 року од­ностайно йдуть на союз із майже самотнім Філаретом та обирають його фактично діючим Головою Церкви. В лютому 1997-го року найзавзятіші з автокефалістів — соборноправники США — першими зап­ротестували проти блюзнірської анафеми Патріарха Філарета, як Найвищого Авторитету Помісної Україн­ської Церкви... Постать Мазепи, що його щорічно Російська Пра­вославна Церква в Неділю Православія святочно виклинала аж до 1917 року, персоніфікувала цілу добу української історії. Програш Полтавської битви влітку 1709 року став трагічним рубежем, за яким ук­раїнський народ чекали лише втрати. Попереду були Малоросійська Колегія і будівництво Петербургу на козацьких кістках. Зруйнована Січ. В 1720 році вихо­дить перший указ проти української мови. В 1764 році було скасовано гетьманство.

Останнього гетьмана України згноїли в колодці. В 1775 році ви­нищено запорожців. В 1783 введено панщину. У 1876 - українську мову заборонять зовсім, а в XX столітті Україна переходить геноцид: буде винищено УНР і Автокефальну Церкву, селянство і всю інтелігенцію. Мазепинська доба ніколи більше не повтори­лася в українській історії. Покоління українців пішли "прорубувати російське вікно в Європу". Сьогодні долю України, долю її незалежності пер­соніфікує її Патріарх. Не жовкла фігура Президента із невиразним минулим, а істинний лідер Української Православної Церкви всі останні ЗО літ, включно ро­ки за обох попередників-патріархів. Тому так само, як у Москві не забувають Мазепу ані одного року уже триста літ, так від 92-го щодня намагаються усу­нути Філарета — прощальними "благодарностями" і мітінгами-соборами, "розстриженням" і психічним вимотуванням, нескінченною чередою зрад та, на­решті, відлученням. "Він мусить піти" — це рефрен, що вбивається в наші голови так невідступне і різноманітне, що деко­му починає ввижатися, — може, справді, йому ліпше піти?

Заради блага Церкви — піти? Ні. Ніколи. Коли під тиском Радянської влади Собор УАПЦ в 1926 році усуває Митрополита Ва­силя Липківського, Собор зраджує себе і прирікає себе. Власноруч підписує власний смертний вирок собі і Церкві в Україні. Собор відступає від Липків­ського, він не йме віри пророцьким словам: "Хіба не знали ви, на що ішли?" — і Сам Бог відступає від нашого народу — попереду голодомор, геноцид, війна. Український народ відступив від Мазепи, очікуючи розвитку подій, і втрапив у рабство, не пережите до­сі. Кінець Гетьманщини став кінцем нашої незалежності При живому Мазепі обрали Скоропадського. При живому Липківському — Павловського. При живому Філареті — Сабодана.

За це відступництво ми плати­мо свою страшну ціну. І ціна ця настільки висока, що якщо ми ще існуємо взагалі як нація, як народ, то лише завдяки тому, що в кожного з нас, може бути тою самою анафемою, але вживлено таки мазепинський дух. І ще тому, що людське існування явно має в собі мету більшу і складнішу, ніж елементарне ви­живання. Любов до братів своїх, до землі своєї, до народу, племені і нації своєї. Любов, що перемагає користь, лінь, жадність, біль, страх, самотність і безнадійність. Любов, що перемагає людську смертність та індиві­дуальну безвихідь. — Носіям цієї любові Бог дає без­смертя.

І відлученим від Церкви за цю любов Бог також дарує безсмертя. Правду кажу в Христі, не обманюю, — говорив в Посланні до Римлян Апостол Павло, самий відданий в любові своїй до Господа, — як свідчить мені совість моя Духом Святим, що великий мені смуток і безустання болесть серцю моєму, БО Я САМ БАЖАВ БИ БУТИ ВІДЛУЧЕНИМ ВІД ХРИСТА ЗА БРАТІВ МОЇХ, РІДНИХ МЕНІ ПО ТІЛУ" (9,3).

 

Автор: Оксана Хомчук,
журнал “Українці Америки за Київський Патріархат”, березень 1997 року