Народився я Року Божого 1864-го, 7/20 березня, в с.Попудні, на Липовеччині, в сім’ї свящ. Константина Липківського, що вийшов з Галичини, (з-під Золотої Липи). З 1873-1879р. вчився в Уманській бурсі, з 1879-1884р. в Київській Духовній Семінарії, в 1884-1889р. в Київській Духовній Академії, яку скінчив з ученим ступенем “Кандидата Богословія”.

Року 1890 призначений на законоучителя Черкаської прогімназії; р. 1891-го, 20 жовтня, висвячений на священика, р. 1892-го переведений на настоятеля Липовецького собору і доглядача (інспектора) церковних шкіл. Року 1903-го призначений на Завідувача (директора) Київською церковно-вчительською школою, але р.1905-го “за українофільство” усунений з цієї посади і призначений на священика (настоятеля) до Солом’янської церкви, в м.Києві.

Був обраний Головою Революційного з’їзду духівництва 1905-го року, і за діяльність на ньому був під начальницькою “опалою”, але працював законоучителем по школах. Року 1917-го був знову обраний Головою революційного з’їзду духівництва і мирян, на якому ухвалено автокефалію Української Церкви. В листопаді цьогож року утворив “Братство Воскресіння” для здобуття автокефалії, що скоро перетворилось у “Всеукраїнську Церковну Раду”, що скликала Всеукраїнський Церковний Собор, 7-го січня 1918р. Але через громадську війну він мусів припинитись, а відновлений за Гетьманщини (в червні 1918 р.) він попав до рук росіян; нас українців з нього вигнано, і ухвали винесено ворожі Українській Церкві, яких ми не визнали.

Та р. 1919-го Україною опанувала Радяньска влада, що оголосила відокремлення церкви від держави. В квітні 1919-го року при моїй найближчій участи зібрана була 2-га Всеукраїнська Церковна Рада для засновання українських парафій, в якій я був Заступником Голови. Травня 9-го 1919 р., за моїм настоятельством, відбулась 1-ша українська Служба Божа, в Микільському Соборі, на Печерську; на Петра 1919 р. я став настоятелем Софійського Собору і брав якнайбільш активну участь у заснуванні українських парафій, перекладі Служб Божих на українську мову і в організації керівництва Українською Церквою, а також у тяжкій боротьбі з російським єпископатом в Україні за волю Української Церкви, і за це мені оголошено від нього заборону служби Божої і позбавлення сану.

Але Всеукраїнська Церковна Рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і тому не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату, і от Всеукраїнським Церковним Собором 1921-го року мене обрано і поставлено на Митрополита Київського і всієї України. Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях і хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 (п’ятсот) парафій, (а деякі й по кілька разів), з благовістям про Українську Церкву.

Та наша Церква, як національна й соборноправна, не подобалась Радвладі; особливо їй неприємна була моя праця, і р. 1927-го дозволено було скликати 2-ий Всеукраїнський Церковний Собор, якому було поставлено умову - усунути мене й обрати іншого митрополита. Під цією вимогою Собор “зняв з мене тягар митрополичого служіння”, і з того часу працю мою в Українській Церкві припинено...

Митрополит
Василь Липківський.
Київ, 13 грудня 1933 р.