Сумновідомий чорношкірий «пастор» Сандей Аделаджа і його секта «Слово віри» уже давно заручалися підтримкою впливових політиків і, здається, надовго пустили свої коріння в Україні. Щоб перевірити численні чутки про цю організацію ми вирішили й самі на якийсь час стати сектантами…
Для більшого ефекту ми звернулися в реабілітаційний центр при «Посольстві Божому» (осучаснена назва підприємства), представившись алкоголіками. Хоча на останніх явно схожими не були. Однак «гостинним» сектантам, схоже, було однаково кого реабілітувати. У ході першої зустрічі ми виливали душу, приправляючи сльозоточиві історії моторошними подробицями свого одурманеного алкоголем, сигаретами, травичкою, таблетками й чоловіками життя. Чи повірили нам тоді – так і залишилося таємницею, але вже наступного разу нас зустріли голосними оплесками. Всі були несказанно раді новим «сестрам».
Коротенько про «технологію відновлення». Під “курсом реабілітації” мається на увазі особливе групове лікування-зомбування хлопців і дівчат. Дівочі бесіди проходили в маленькій кімнатці будинку культури ім. Корольова. Ретельно роблячи вигляд, що вислухала наші проблеми, лідер групи - Юля - відразу прийнялася промивати наші одурманені мізки. Не обійшлося й без «політичної клізми». [...]
Отут ще треба відзначити, що вхожими до «черного сонечка» є й […] відомі політики. За інформацією газети «2000», «коли пару років тому нігерійського пастора правоохоронні органи збиралися депортувати з України за порушення візового режиму, кілька десятків парламентаріїв підписали особливу петицію й взяли його під свій захист. Серед них — Петро Толочко, Ігор Юхновский, Віталій Журавський, бувший голова Федерації профспілок України Олександр Стоян, лідер партії «Яблуко» Михайло Бродський, нинішній (тепер уже колишній – ред.) глава СБУ Олександр Турчинов».
Ми не виключаємо, що вся ця публіка відвідує «Посольство Боже» винятково через свої релігійні переконання. Але є все-таки одна підозра…адже такої кількості тотально заглушеного й сліпо покірному «месії» електорату (за деякими відомостями прихильників «навчання» Адаладжі тільки в Києві більше 20 тис.) далеко не скрізь можна знайти. За неофіційною інформацією, сектанти (крім бажаної пасторові виборчої повинності) стають ще й безкоштовними агітаторами на виборах всіх рівнів.
Але ми дещо відволіклися. Невідомо як далеко у своїх виливах зайшла б Юля наставляючи нас на шлях праведний, якби інтимний момент розмови не перервався справою більше насущною – збором коштів. Або як це називають тут - «сіянням грошей Богові». Нам пояснили, як новачкам, що це своєрідна жертва. Довелося жертвувати…
Під кінець зустрічі нас охрестили "святим Духом". Після цього всі узялися за руки й дуже голосно почали видавати дивні звуки. Момент нагадував сцену з містичного фільму, коли в людину вселявся нечистий і починав віщати вустами жертви. Жахливе видовище. Коли ми несміливо попросили розтлумачити зміст цього шапіто, усе виявилося до смішного простим і приземленим. З'ясувалося, що сектанти всього-на-всього…говорять на інших ангельських мовах. Причому в кожної людини виробляється свій, незрозумілий іншим, «діалект». Пікантність ситуації полягала в тому, що при всім цьому «Вавилоні» присутні в трансі повторювали ті самі звуки: «ші-да рі-да-дай». Напевно, мигнуло в голові, це якесь стародавнє заклинання арамейською мовою? Лідер групи завірила, що незабаром знайдемо такий «дарунок мови» і ми.
Наступним кроком у наше нове життя стали відвідування домашньої групи. Отут ми довідалися безліч «заповідей від Адаладжі», а попросту – заборон і правил. Сектантам не можна слухати яку-небудь музику крім «церковної», дивитися телевізор. Можна дивитися тільки трансляції служінь і ті новини, які дозволить пастор. Усі сектантки носять кільця на підмізинному пальці лівої руки. Це значить, що вони є «нареченими Бога», тобто утримуються від статевого життя до шлюбу. У міру впровадження в секту, людині варто залишити своє звичне коло спілкування й навіть роботу. Людям здається, що вони самі приймають рішення відректися від мирського життя, припинивши всі зв'язки із грішними родичами, знайомими й друзями, але це не так.
До слова, кожний адепт повинен привести 12 послідовників (учнів), що злегка нагадує нехитрі закони мережевого маркетингу. Класика жанру звичайної фінансової піраміди. Щомісяця кожний парафіянин повинен платити секті десять відсотків від заробітку, інакше "жаднюгу" піддадуть анафемі, тобто церковному прокльону.
Важливою подією для кожного сектанта є «кола щирості» на домашніх групах. Привселюдно кожний парафіянин зізнається в зроблених за тиждень гріхах. Лідер дає вказівки, що робити в ситуації що має місце, й молиться за людину. Таким чином, лідер одержує контроль над індивідом, а також викликає страх і почуття провини за колишні гріхи.
Сектанти пропагують життя без ліків і не привітають лікування в лікаря. Вони обіцяють вилікувати людину від Віч-Інфекції й онкологічних захворювань. Відомий випадок, коли жінку, хвору лейкемією сектанти намагалися вилікувати. Наталю виводили на сцену будинку культури й годинами молилися за її зцілення. Її чоловік, пастор «Посольства Божого», забороняв дружині приймати ліки. Вона вмерла в муках, тому що люблячий чоловік не дозволяв їй приймати навіть знеболююче. У Наталі залишилося двоє неповнолітніх дітей. До весь іншого, глава сімейства після смерті дружини відрікся від дітей і женився на своїй парафіянці.
Щоб одружитися сектантам потрібно одержати благословення пастора. Як нам стало відомо, пастор дозволить женитися або вийти заміж тільки за заможного партнера, що потім буде платити непогану десятину.
…Наприкінці третього тижня в нас стало неухильно міцніти почуття, що прогресивних неофітів з нас, на жаль, не вийде. А перебування в секті здалося нам занадто тривалим, відверто кажучи, прийшов час «робити ноги». На прощання нас піддали звичайній процедурі анафеми. І отут і почалися прямі і таки містичні нюанси (помітимо, що від самого початку ми були на сто відсотків упевнені, що організація у свої жаркі обійми нас всерйоз засмоктати не зможе й хвалені психоделічні технології на нас не подіють).
У нас обох стали виникати незрозумілі головні болі, моторошне почуття провини за те, що ми покинули цю громаду, дивні думки про сенс життя поза сектою. Ночі не проходило без кошмару. Ми виявили в робочому блокноті датований напис: «У вас усе вийде!». При цьому блокнот увесь час був у нас, тому що в ньому перебували робочі записи. Або це наслідку гіпнозу, або чортовиння якась.
Стало здаватися, що сектанти всюдисущі. За тиждень після «розколу» ми кілька разів зустрічали «братів» і «сестер» біля інституту, біля будинку, біля кафі, де звичайно обідаємо…
Останньою краплею став інцидент, коли до нас підійшов на вулиці незвичайний хлопець. Виявилося, що це наш «брат» по секті. Тому що ми разом з ним проходили курс лікування в реабілітаційному центрі, він знав, що ми страждаємо залежністю. Хлопець вирішив підказати нам де по близькості можна купити пігулок, які нам точно допоможуть (самі сектанти говорять про те, що «богоподібний Сандей» почав приторговувати якимись «чарівними» речовинами прямо в «церкві», а після налагодив цілу дистриб'юторську мережу).
…І останнє. За свідченнями одного з пасторів - половина людей, які покинули секту зараз перебуває на лікуванні в психіатричних лікарнях.
