Новітнє відродження української Церкви

Розпочата кремлівською верхівкою перебудова призвела до істотного послаблення позицій поліційно-репресивоного апарату в радянському суспільстві чим зразу ж скористалися численні опозиційні кола, що були в основному представлені інтелігенцією. Якщо в самій Москві об’єднавчим чинником опозиційного інтелігентського руху були засади демократії західного зразка та “гласності”, то в інших республіках головною ідеологічною базою опозиції режиму було прагнення відродження державності, повернення до повсякденного вжитку рідної мови тощо. Враховуючи більш ніж поліетнічний склад населення СРСР, можна було прогнозувати, що національні рухи серед поневолених народів посядуть чільне місце в політичній структуризації радянського суспільства. На зламі дев’яностих років в Україні виникла ціла низка громадських і політичних організацій національно-демократичного та патріотичного спрямування. Це Український культурологічний клуб, Українська гельсінкська спілка (майбутня Українська республіканська партія), товариство “Спадщина”, Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка тощо.

Однак самостійницьким змаганням потрібно було сформувати надійне духовне підгрунтя, організованою формою якого могла бути лише національна помісна православна Українська Церква. Мало хто знає, що в середині 1988 року священик Василь Романюк (майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І) передав до Виконавчого комітету Української гельсінкської спілки чернетку звернення в справі відродження УАПЦ та накреслив план конкретних заходів церковного будівництва. Серед цих заходів було утворення Ініціативної групи в справі відродження УАПЦ, до якої пропонувалося залучити отців М. Сас-Жураківського та О.Горняка. Українські політичні кола, звичайно, в межах своєї компетенції всіляко сприяли усамостійності церковних структур православних вірних в Україні, однак ця підтримка носила дещо декларативний характер. 15 лютого 1989 року було утворено “Ініціативний комітет відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні”, який у своєму першому документі звернувся до Президії Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради УРСР і до Міжнародної християнської громадскості з відповідною заявою у справі відродження УАПЦ.

Початок розриву з Московським Патріархатом розпочали православні парафії Львівщини. Число священиків, які підтримали церковний рух за автокефалію Української Церкви, швидко зростало не лише у Львівській, але і в Тернопільській та Івано-Франківській православних єпархіях України. Незабаром почали утворюватись автокефальні парафії на Волині, Буковині, Рівенщині, Хмельниччині. Восени 1989 року також почали зорганізовуватись автокефальні парафії у Києві, Харкові, Січеславі (Дніпропетровську) тощо. Радянська влада чинила всілякі перешкоди, щоб загальмувати процес становлення українських автокефальних парафій. Так, на реєстраційній заяві першої громади УАПЦ, яку та подала до Подільського райвиконкому м.Києва, було накреслено: “такої Церкви нема і ніколи не було”. Треба зазначити, що тодішня Російська Православна Церква нараховувала лише біля 3000 парафій, з них більше 1000 було розташовано в Україні, причому понад 700 припадало на три області – Львівську, Івано-Франківську й Тернопільську. Тому можна було передбачати реакцію РПЦ та радвлади на волевиявлення православних віруючих України.

Однак справжнім шоком для Московської Патріархії був перехід 20 жовтня 1989 року до УАПЦ колишнього єпископа Житомирського та Овручського РПЦ Іоана (Бондарчука). Вже під час першої архипастирської Служби Божої владика Іоан закликав: “нарешті, усвідомити те, що пора вже самому стати господарем у своєму домі, без вказівок і керівництва зі сторони, а направду вільними, направду самостійними”. Після переходу Іоана Бондарчука можна було провести становлення власної церковної ієрархії та відбувши помісний Собор оформити правове становище національної Церкви. Протидія радянської влади відродженню УАПЦ викликала природній протест віруючих. Вона вилилась у демонстрацію вірних, що відбулася 3 січня 1990 року. Віруючі пройшли від центрального входу Києво-Печерської лаври до будинку Ради Міністрів УРСР (поряд з ним було також розташовано будинок Ради у справах релігій). І подібні протестні акції були непоодинокі.

22 січня 1990 року на своєму єпархіальному Соборі понад 200 православних парафій Івано-Франківської єпархії заявили про своє приєднання до УАПЦ. 10 березня того ж року у Києві в храмі Архистратига Божого Михаїла, що був розташований на території Музею народної архитектури та побуту було відправлено літургію українською мовою. Цей храм став першим храмом УАПЦ у Києві де Служба Божа відправлялась постійно. Висвята української ієрархії відбулася у березні/травні 1990 року. 31 березня було хіротонізовано єпископа на Тернопільсько-Бучацьку кафедру, 8 квітня на Івано-Франківську, 28 квітня на Буковинську, 29 квітня на Закарпатську, 19 травня на Волинську, 25 травня Чернігівську.

Пізніше також було хіротонізовано єпископа на Рівенсько-Житомирську кафедру. Після становлення ієрархії та формування єпархій, 5-6 червня 1990 року у золотоверхому княжому Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор. До першопрестольного міста прибуло 547 делегатів, і серед них 7 єпископів і майже 200 священиків. Владика Володимир (Романюк), який подав перший документ у справі відродження УАПЦ, вже був у сані єпископа.

Всеукраїнський Православний Собор ухвалив непересічне історичне рішення – установлення власного Патріархату. Першим українським Патріархом було обрано Першоієрарха УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі митрополита Мстислава (Скрипника). Оскільки радвлада не дала дозволу на приїзд митрополита Мстислава (Скрипника) до України, то вибори Патріарха відбувалися заочно. Собор ухвалив також цілу низку інших важливих рішень, в яких утверджувався автокефальний устрій Української Церкви та її головні положення. Було визнано недійсним і протиканонічним приєднання Київської митрополії до Московської Церкви у 1686 році та всі санкції, які наклав на митрополита Іоана (Бондарчука) Московський Синод.

18 листопада 1990 року в соборі Святої Софії Київської за участі всього єпископату, численного духовенства та вірних урочисто відбулася Інтронізація владики Мстислава на Київський Патріарший Престол. Так розпочався перший етап відродження помісної Української Церкви на рідних землях, який в новітній історії України названо третім відродженням УАПЦ.

 

Автор: Артур Губар