Вже роками ведеться багато дискусій про виклики, які стоять перед нашою Церквою. Люди кажуть про молодь, що вона байдужа, нічим не цікавиться, що бракує провідництва, неосвічені вірні. В той час, коли все це є важливою турботою, я вірю, що ми стоїмо перед лицем навіть більшого виклику.
На даному відрізку нашої історії нашим найбільшим викликом є спокуса цинізму. Цинізм підказує нам, що ситуацію нашої Церкви неможливо врятувати. Цю віру можна побачити на багатьох прикладах. Якось мені довелося чути, як парафіяни однієї парафії казали, що "Це не біда, якщо наша парафія перестане існувати, якщо тільки все майно перейде назад до старого краю". Інші казатимуть: "Не робіть нічого по-новому в цій парафії аж поки я не помру і відійду. Я не дбаю, що буде потім". А одного разу хтось сказав, що "Одного дня наша Церква буде складатися лише з кількох парафій і то лише в кількох більших містах. Проте, це не біда, адже ми всеодно тільки невеличка Церква".
Такі заяви як оці, що повище, надзвичайно руйнуючі для Церкви, тому що відкривають наставлення повної, резиґнації, складання рук в безнайдійності. В кращому випадку відродження парафії є небажаним, в гіршому-неможливе. Вивчення парафіяльного росту показало один головний фактор, що затримує ріст парафії. Цим фактором є те, що відповідна частина парафіяльної системи-духовенство, мирянське про-відництво або членство-прямо-таки не хоче, щоб парафія зростала. Якщо ціла парафія не буде захоплена візією зросту, то звісно, що в такому випадку росту не буде. В парафії, де запанувало цинічне наставлення, навіть якщо тільки частково, там не може бути росту, тому що деякі живучі часточки системи не обіймають ідеї.
Те саме відноситься і до Церкви в цілому. Якщо будь-яка частина системи Церкви-ієрархія, нижче по сану духовенство, провідники з мирян або й рядові члени- думають, "Для чого?" в такому разі процес відновлення застигає. Наскільки б одна частина не намагалася просунутися вперед, без другої -це неможливо. Цинізм у Церкві-справді демонічного походження. Ніщо не приносить стільки шкоди Євангелії, що Ісус Христос проголосив, як сам Християнин, чиє наставлення каже: "Добра Вістка? А що ж "доброго" про неї."
Покійний о. Александер Шмеман одного разу написав: "Із усіх звинувачень проти Християн, найгірше те, що видав (філософ) Ніцше, коли він сказав, що Християни не мають радості". Як насправді сумні, коли взяти до уваги, що все Християнство знаходиться під впливом радісного твердження, що "Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував". Проте, Ніцше міг би видати таке твердження, якщо він мав досвід Християн, які дозволили, щоб над ними запанував демон смутку і печалі, демон безнадії-демон, який завжди нашіптує цинічне слово в наше вухо.
Мати до діла, боротися з присутністю цинізму в нашому середовищі повинно бути нашим найвищим пріоритетом. Ніякий інший виклик, перед лицем якого стаємо, є недоречний, тому що, якщо ми не будемо завдавати удару цинізмові-нашим величезним створеним склепінням-все інше просто побіжить аж поки ціла наша Церква не заведеться як годинниковий механізм.
Ісус Христос може привести людей назад до життя, навіть після того як почалося тління. Він вчинив це для Його приятеля Лазаря (див. Івана 11), і Він обіцяв це саме для всіх тих, хто покладе свою віру і надію на Нього. Якщо Ісус може робити це для людських тіл, тоді Він може робити це і для тих, котрі разом творять Його Тіло-Церкву.
Ключ до цього-просто не подати дияволу свою руку, а ігнорувати диявольське нашіптування, що "Вже по всьому. Час викинути". Натомість, зосередьмо всю свою увагу на Ньому, Котрий каже через Його пророка: "Пророкуй про ці кості, та й скажеш до них: Сухі кості, послухайте слова Господнього! Так говорить Господь Бог до цих кісток: ось Я введу у вас духа-і ви оживете. І пізнаєте ви, що Я-Господь!" [Езек. 37:4-6] Це вістка радості і надії, що насправді гідна тих, які називаються ім'ям Воскреслого Христа.
