Й тоді було своїх Смерек…

Ім’я митрополита Іларіона (Огієнка) (1882-1972), видатного українського церковного і державного діяча, вченого, начебто родом з хрестоматій та енциклопедій – воно не спричиняє силуваних зморшок на лобі: «А хто ж це такий?» – навпаки: вираз нашого обличчя серйознішає і ми з шанобою ставимо цю постать в один ряд із стовпами нації, творцями нашої історії. Ось уже й Кам’янець-Подільському педагогічному університетові присвоєно ім’я Огієнка, а на червоному університетському корпусі в Києві встановлено меморіальну дошку, започатковано премію…

І це все чудово. Водночас про митрополита Іларіона як про людину ми знаємо дуже мало. Чим він жив, що його хвилювало як ієрарха Української православної церкви? І чому радянська пропаганда то старанно замовчувала його діяльність і спадщину, то згадувала в суто негативному контексті, називаючи «ворогом», «клерикалом», «петлюрівцем»?

Якоюсь мірою відповісти на ці запитання дає змогу книга «Листування митрополита Іларіона (Огієнка)» (ВД«Києво-Могилянська Академія», 2006) із серії «Джерела з історії української еміграції», упорядкована отцем Юрієм Мициком, професором, доктором історичних наук. Це добротне видання охоплює найцікавішу і найважливішу повоєнну кореспонденцію церковного діяча, але основна маса листів припадає на 1946-1956 роки.

Понад 500 сторінок, сотні прізвищ кореспондентів… Ця вишукано оформлена книга не для читання в метро чи тролейбусі. Відмірявши приблизно половину з ваговитого зшитку, відкриваю його на 320 сторінці. Отакої! Чи не єдиний або, принаймні, один з небагатьох російськомовний текст. Пише митрополитові до Вінніпеґу із Зальцбурга князь Олександр Лівен, що завідував після війни православним відділом Екуменічної Ради Церков в Австрії. І от відсотків на 70 князів лист займають скарги на такого собі отця Семена Смереку. Цей протоієрей представляв чи не єдину парафію УАПЦ в Австрії (м.Ландек). Пан Лівен запевняє митрополита Іларіона, що як представник православ’я докладає багатьох зусиль, аби зберегти представництво Української церкви в Австрії. Натомість цей отець Семен Смерека частенько плутає церковну кишеню із особистою і взагалі не переймається проблемами УАПЦ в Австрії, а заклопотаний суто своїми земними справами.

При цьому князь зазначає, що в період тимчасової відсутності о.Семена його обов’язки перебирав на себе протоієрей Ісидор Радик і працював сумлінно, плідно. Тож весь пафос Олександра Лівена зводиться до того, щоб митрополит покладавсь не на отця Семена, а на отця Ісидора, оскільки підтримувати матеріально обох ні митрополит, ні ЕРЦ не можуть. Другий лист князь надіслав українському архієреєві менш ніж через рік. Він повідомляв про своє складання повноважень в ЕРЦ, називав свого наступника і ще раз нагадав про кадрову проблему УАПЦ в Австрії у зв’язку з отцями Семеном та Ісидором.

Здавалося б, звичайний епізод із церковного чи навіть міжцерковного життя. Російський князь-емігрант стурбований, як нині модно казати, іміджем, який створив тоді в Австрії український священик, кинувши тінь не стільки на себе, як на православ’я загалом. Адже, як стверджує в листі до митрополита Іларіона князь, його колеги по ЕРЦ – протестанти – неодноразово висловлювали подив з приводу поведінки і життєвої позиції отця Семена Смереки в Австрії.

Щось до болю знайоме, «рідне» відчулося по прочитанні цього вибраного навмання листа. Постав такий собі пересічний український діяч – немає значення, протоієрей чи депутат такого-то рівня. На людях розмахує Тризубом, а у «вільний від обов’язків час» цим Тризубом, мов землеміром, орудує, земельку під Києвом, у Пущі-Водиці собі нарізає…

Звичайно, Іваненко, Петренко, Сидоренко зачепляться у «Листуванні…» за щось інше, можливо, й цікавіше. Та гадаю й мій експеримент переконує: добру, надзвичайно корисну справу зробив протоієрей Юрій Мицик, подарувавши нам докладну працю, наблизивши до пізнання наших витоків, сили нашого Духу.

Автор:  Микола Цивірко