Українська Православна Церква Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт
http://www.cerkva.info
Чорний вівторок: чому це сталось?
30 червня 2006
14 липня 2006 року вірні Київського Патріархату та усі прибічники ідеї Помісної Церкви будуть молитовно вшановувати день упокоєння Святійшого Патріарха Київсього і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Редакція порталу cerkva.info до цієї дати приурочила серію архівних публікацій, у котрих ми будемо знайомити читачів з хронологією подій “Чорного вівторка”, та з унікальними матеріалами десятирічної давності щодо суспільної реакції на ці події.
На питання читачів про причини конфлікту на Софійському майдані під час поховання Святішого Патріарха Володимира відповідає Місцеблюститель Патріаршого Престолу митрополит Філарет
Телефонували з різних регіонів України: єпископи, священики, миряни, представники патріотичних кіл України. Практично всі вони вважали, що Уряд України, хоче він цього, чи ні — зайняв промосковську позицію в справі поховання Патріарха Володимира на Байковому кладовищі. Чому саме на Байковому кладовищі? Що це означає для нашої Церкви Київського Патріархату, для всієї України? Давайте проаналізуємо.
Святіший Патріарх Володимир помер 14 липня 1995 р. в п’ятницю, приблизно о 20-й годині. Наступного ж дня Державне українське телебачення проінформувало Україну про цю сумну подію підкресливши при цьому, що “цю Церкву не визнає ні Москва, ні Константинополь”. Спочатку ми думали, що це недоброзичливе ставлення до Київського Патріархату і тому не надали цьому особливої уваги. Але пізніше Останкіно передало свою інформацію в якій голова зовнішнього відділу Московського Патріархату РПЦ митрополит Смоленський Кирил заявив, що помер “так званий” Патріарх Володимир “так званої” Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він наголосив на тому, що події, які відбулися на Софійському майдані — це наслідок розколу і що якби його не було, то не було б тоді і цього побоїща, тобто якби не існувало Київського Патріархату, а вся Православна Україна підпорядковувалася б Москві, Російській Православній Церкві, тоді б цього конфлікту не було.
Пізніше ці слова повторив Патріарх Алексій II під час перебування в Мінську, додавши до них, що події, які відбулися на Софійському майдані, поглиблять розкол в Українській Церкві. Це була позиція Москви, Московської Патріархії. Але вона дивно співпала з позицією Уряду України, який на своєму засіданні, в понеділок, 17 липня, прийняв рішення про поховання Патріарха на Байковому цвинтарі. Чому саме на Байковому цвинтарі? Що це означає для нашої Церкви Київського Патріархату? Для України? Московське телебачення наголосило, що Московський Патріархат не вважає Святішого Патріарха Володимира Патріархом, а очолюваний ним Патріархат — Церквою і тому вважає, що він не може бути похований на достойному для Патріарха місці, а тільки на Байковому кладовищі як мирянин. Коли ми побачили, що нашу Церкву хочуть звести нанівець, що вона не є Церква в Україні, а що Церквою в Україні є тільки Московський Патріархат, то ми тоді по іншому підійшли до питання про місце поховання Патріарха Володимира.
Спочатку у (вузькому колі) ми хотіли поховати Патріарха у Видубицькому монастирі, але це була думка окремих священиків, оточення Патріарха, це не була думка Священного Синоду і єпископату Київського Патріархату. Але потім, коли ми відчули оцей наступ з боку Москви і таку позицію нашого уряду, і враховуючи телефонні дзвінки і пропозиції з боку інших архієреїв, духовенства і народу всієї України, ми написали до уряду листа з проханням дати дозвіл на поховання або в Лаврі, або в Святій Софії. Уряд розглянув наше питання поховати Патріарха у Видубицькому монастирі, в Лаврі і в Святій Софії, на одному із цих трьох місць, і прийняв досить тверде рішення дати дозвіл на поховання тільки на Байковому цвинтарі.
Мотивувалось це тим, що Патріарх не може бути похований у Видубицькому монастирі і в Лаврі, і Софії тому, що це місця, де знаходяться артезіанські колодязі, і тому трупна отрута може попасти в ґрунт і потім буде джерелом забруднення питної води, тому, дозвіл мотивувався тим, що треба ховати тільки на Байковому цвинтарі. Крім того, було сказано, що поховання Патріарха на території Лаври буде сприяти конфронтації між Київським і Московським Патріархатами.
Тому я, враховуючи це, відмовився від поховання Патріарха на території Лаври, аби не було ніяких провокацій, і не посварити ще більше наші дві Церкви в Україні і наполягав на тому, щоб дозволили поховати на території Софії. Було висловлено пропозицію з боку деяких депутатів, які були зі мною на зустрічі з представниками уряду, що можна труну Патріарха поставити в цинковий футляр і його запаяти, і це буде гарантією того, що нічого не попаде в ґрунт. Тому уряд зробив друге засідання і все-таки прийшов до висновку, що ховати треба тільки на Байковому цвинтарі. Тобто проглядається тверда лінія, яка співпадає з позицією Москви.
Але коли після другого засідання Президії Кабінету Міністрів Віце-прем’єр п. Шнек, мер м. Києва п. Косаківський мені сказали, що це рішення уряду, і якщо ми не погодимось з цим рішенням, то це буде означати, що шина Церква виступає проти держави, і, відповідним, буде ставлення до неї. Тоді ми разом із Священним Синодом обміркували цю пропозицію, і вирішили, що ми не хочемо ніякої конфронтації з державою і з болем в серці погодились на те, щоб поховати Патріарха на Байковому цвинтарі. Про це я повідомив Віце-прем’єру Шпеку, але сказав, що навіть у цьому випадку ми понесемо спочатку труну Патріарха до Святої Софії, тому що там він був обраний Патріархом, там була його інтронізація, там він служив останній час, посвячуючи депутатів в українське козацтво.
Наша головна мотивація була та, що Патріарх повинен бути похований на тому місці, де ховали усіх митрополитів Київських, тобто це були Лавра і Свята Софія. Тому ми наполягали, що тільки це місце достойне для поховання Патріарха Володимира. Що ми хотіли цим сказати? Ми хотіли цим підкреслити, що Українська Православна Церква Київського Патріархату — це національна Церква, яка є спадкоємницею Київських митрополитів, починаючи з князя Володимира, і тому достойне місце для поховання Патріарха Володимира має бути тільки тут. Якщо б держава погодилась з нашою пропозицією, це означало б, що вона як раз і підтримує цю національну Церкву, яка виступає як духовна основа Української держави. Але трапилось не так!
Зіткнулись два ставлення до Київського Патріархату, чи це є Церква українського народу, чи ні. Ми наполягали на тому, що це є Церква українського народу, і тому, як ознака визнання цього — місце поховання Патріарха повинно бути в Софії. Коли держава не хоче дати нам дозвіл поховати Патріарха на цьому місці — це означає, що для неї не Київський Патріархат є національною Церквою і духовним підґрунтя Української держави, а інша Церква, тобто Московський Патріархат. І тому це були такі принципові зіткнення. Але, не бажаючи іти на цю конфронтацію, заявивши про свою позицію, мі все-таки погодились на Байковий цвинтар під тиском уряду. Коли почалась літургія 18 липня, я відчув що духовенство проти поховання на Байковому цвинтарі, і воно заявило, що ми не понесемо труну Патріарха на Байковий цвинтар, тільки у Святу Софію.
До духовенства приєднав ся народ, вся паства, і не тільки українська паства, але і патріотичні національні сили: депутати, різні громадські організації, політичні партії, тому що вони бачили в Патріархові Володимирі не тільки Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату — вони бачили в ньому борця за незалежність України, борця за права людини, і тому вони прийшли на ці похорони, виходячи із своїх позицій, чисто національно-патріотичних, і тому я відчув, що велика кількість людей стоїть за тим, що Патріарха треба поховати в достойному місці. І тому вже вирішував не Синод, і вирішував не Місцеблюститель, а вирішувала вся українська паства Київського Патріархату і в національно-патріотичні сили. Це був голос народу — де треба поховати Патріарха. Тому ми й пішли на Софійську площу, але там все було закрите, і тому ми чекали все-таки дозволу боку уряду.
Але уряд дозволу такого не дав. І, як відомо, відбулись ці події, про які досить написано. І тому зараз, аналізуючи ситуацію, ми вважаємо, що ця позиція відносно місця поховання є принциповою як для уряду, так і для Церкви, і для національно-патріотичних сил. Зараз іде як раз боротьба через це. Ми чули виступ Президента про те, що він стоїть на позиції рівного ставлення до всіх конфесій в Україні. Мова тут йде не про всі конфесії, а лише про дві конфесії, тобто про дві Церкви: Московського Патріархату і Київського. Звичайно, нас не влаштовує ця позиція нерівного ставлення до цих Церков. Ми не бачимо цього рівного ставлення. Чому? В чому ми не бачимо цього рівного ставлення. За рік перебування на посаді Президента Леонід Данилович тричі приймав митрополита Володимира (Сабодана), а Патріарха Володимира він не прийняв жодного разу, хоча я добре знаю, що Президент мав бажання прийняти Патріарха Володимира, але його оточення зробило так, що Патріарх помер, але так і не був прийнятий Президентом.
На це звертала увагу не тільки наша Церква, а й уся громадськість. Крім того, Московському Патріархату в Україні передаються церковні споруди: В Лаврі вже передано кілька корпусів, в той час, як Київському Патріархату, який потребує приміщення для Київської Духовної Академії, семінарії, відмовляють на всіх рівнях. І тому в цьому ми не бачимо рівного ставлення. Парафії Московського Патріархату штучно збільшуються, і вже кажуть про те, що нібито Московський Патріархат має 7 тисяч парафій, хоч ще рік тому їх було п’ять з половиною, а тепер ми вже бачимо 7. Тобто іде штучне збільшення парафій Московського Патріархату для того, щоб переконати і органи влади, і громадську думку в тому, що пріоритетним в Україні є Московський Патріархат, і його нібито більше підтримує народ України. В той же час кількість парафій Київського Патріархату штучно занижується для того, щоб показати, що, бачите, Київський Патріархат не підтримується, і ми бачимо, як місцеві органи влади, коли мова йде про реєстрацію статутів релігійних громад Київського Патріархату — їм чинять всякі перепони, Московському ж Патріархату даються широкі можливості.
Коли ми хочемо довідатись про релігійний етап в Україні, то звернемо увагу на результати двох статистичних досліджень Мюнхенського інституту при радіо “Свобода” 1993 року, і на соціологічне дослідження цього року, нашого інституту, українського. Отже, згідно з цими двома джерелами інформації, Київський Патріархат (за Мюнхенським опитуванням) підтримує 49% населення України, а Московський Патріархат — лише 16%. За українським опитуванням Київський Патріархат підтримує 29,3%, а Московський Патріархат — 10%. Якщо ми зіставимо ці два соціологічні дослідження, то вийде, що із чотирьох православних троє підтримує Київський Патріархат, а один — Московський. Тобто 75% православного населення України підтримує Київський Патріархат і лише 25% підтримує Московський.
А розподіл храмів виходить навпаки — більшість знаходиться в руках Московського Патріархату, а меншість — Київського Патріархату. Це означає, що український народ не володіє ні своїм майном, ні своїми правами, і він є чужим на своїй власній землі. Ось чому ми в цьому вбачаємо нерівне ставлення до Київського Патріархату. Тому цю тезу, що держава рівно ставиться до обох Церков, ми вважаємо, необ’єктивною. Крім того, ми в принципі не погоджуємось з такою позицією, бо така позиція про утримання “статус кво” в Україні стосовно Київського і Московського Патріархатів служить па користь Москві, а не Україні, бо цим зберігається вплив Москви на Україну, тобто це духовне підґрунтя української держави контролює Москва, а не Київ.
Для зміцнення української державності влада повинна подбати про об’єднання всього українського православ’я в єдину Церкву, відокремлену від Московського Патріархату. І ми наполягаємо па тому, щоб це об’єднання відбулося. Це не означає, що держава повинна втручатися у внутрішні справи Церкви. Навпаки, вона повинна створити необхідні умови для того, щоб це об’єднання відбулось на Соборі, в якому повинні взяти участь всі православні конфесії. Ніхто не в змозі зупинити хід історії. Об’єднання Православ’я в єдину Православну Церкву, відокремлену від Московського Патріархату має принципове значення для української державності. Без такого об’єднання немає гарантії, що Україна залишиться суверенною державою. В нинішніх умовах гарантом суверенітету для держави є Церква. Так було в Сербії, Болгарії, Греції і Росії. Гарантом створення єдиної держави для цих держав була Церква. Без єдиної Церкви не буде гарантій суверенітету України. Ось чому між Москвою і Києвом ведеться боротьба за Українську Церкву.
Для Москви залежність Української Церкви від Московського Патріархату означає надію на можливе об’єднання України з Росією. Через цю свою мету вона намагається всіма правдами і неправдами утримати владу в Україні. Київський Патріархат, який вважає себе національною Церквою та національно-патріотичні сили ведуть боротьбу за те, щоб Українська Церква стала Помісною, незалежною від Московської Патріархії. Це буде гарантією суверенітету Української держави. Без відокремлення Церкви від Москви Україна не має гарантії суверенітету. Нестабільність в Церкві буде джерелом політичної нестабільності в Україні. Така багаточисленна Церква в Україні (майже 35 мільйонів православних) може бути основою політичної стабільності. Розмаїття політичних партій, які конкурують між собою могли б мати на базі духовного фундаменту об’єднуючий фактор. Економіка та силові структури не є гарантією суверенності України. Вони можуть при деяких умовах піти на компроміс, по Білоруському варіанту.
Святіший Патріарх Володимир помер 14 липня 1995 р. в п’ятницю, приблизно о 20-й годині. Наступного ж дня Державне українське телебачення проінформувало Україну про цю сумну подію підкресливши при цьому, що “цю Церкву не визнає ні Москва, ні Константинополь”. Спочатку ми думали, що це недоброзичливе ставлення до Київського Патріархату і тому не надали цьому особливої уваги. Але пізніше Останкіно передало свою інформацію в якій голова зовнішнього відділу Московського Патріархату РПЦ митрополит Смоленський Кирил заявив, що помер “так званий” Патріарх Володимир “так званої” Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він наголосив на тому, що події, які відбулися на Софійському майдані — це наслідок розколу і що якби його не було, то не було б тоді і цього побоїща, тобто якби не існувало Київського Патріархату, а вся Православна Україна підпорядковувалася б Москві, Російській Православній Церкві, тоді б цього конфлікту не було.
Пізніше ці слова повторив Патріарх Алексій II під час перебування в Мінську, додавши до них, що події, які відбулися на Софійському майдані, поглиблять розкол в Українській Церкві. Це була позиція Москви, Московської Патріархії. Але вона дивно співпала з позицією Уряду України, який на своєму засіданні, в понеділок, 17 липня, прийняв рішення про поховання Патріарха на Байковому цвинтарі. Чому саме на Байковому цвинтарі? Що це означає для нашої Церкви Київського Патріархату? Для України? Московське телебачення наголосило, що Московський Патріархат не вважає Святішого Патріарха Володимира Патріархом, а очолюваний ним Патріархат — Церквою і тому вважає, що він не може бути похований на достойному для Патріарха місці, а тільки на Байковому кладовищі як мирянин. Коли ми побачили, що нашу Церкву хочуть звести нанівець, що вона не є Церква в Україні, а що Церквою в Україні є тільки Московський Патріархат, то ми тоді по іншому підійшли до питання про місце поховання Патріарха Володимира.
Спочатку у (вузькому колі) ми хотіли поховати Патріарха у Видубицькому монастирі, але це була думка окремих священиків, оточення Патріарха, це не була думка Священного Синоду і єпископату Київського Патріархату. Але потім, коли ми відчули оцей наступ з боку Москви і таку позицію нашого уряду, і враховуючи телефонні дзвінки і пропозиції з боку інших архієреїв, духовенства і народу всієї України, ми написали до уряду листа з проханням дати дозвіл на поховання або в Лаврі, або в Святій Софії. Уряд розглянув наше питання поховати Патріарха у Видубицькому монастирі, в Лаврі і в Святій Софії, на одному із цих трьох місць, і прийняв досить тверде рішення дати дозвіл на поховання тільки на Байковому цвинтарі.
Мотивувалось це тим, що Патріарх не може бути похований у Видубицькому монастирі і в Лаврі, і Софії тому, що це місця, де знаходяться артезіанські колодязі, і тому трупна отрута може попасти в ґрунт і потім буде джерелом забруднення питної води, тому, дозвіл мотивувався тим, що треба ховати тільки на Байковому цвинтарі. Крім того, було сказано, що поховання Патріарха на території Лаври буде сприяти конфронтації між Київським і Московським Патріархатами.
Тому я, враховуючи це, відмовився від поховання Патріарха на території Лаври, аби не було ніяких провокацій, і не посварити ще більше наші дві Церкви в Україні і наполягав на тому, щоб дозволили поховати на території Софії. Було висловлено пропозицію з боку деяких депутатів, які були зі мною на зустрічі з представниками уряду, що можна труну Патріарха поставити в цинковий футляр і його запаяти, і це буде гарантією того, що нічого не попаде в ґрунт. Тому уряд зробив друге засідання і все-таки прийшов до висновку, що ховати треба тільки на Байковому цвинтарі. Тобто проглядається тверда лінія, яка співпадає з позицією Москви.
Але коли після другого засідання Президії Кабінету Міністрів Віце-прем’єр п. Шнек, мер м. Києва п. Косаківський мені сказали, що це рішення уряду, і якщо ми не погодимось з цим рішенням, то це буде означати, що шина Церква виступає проти держави, і, відповідним, буде ставлення до неї. Тоді ми разом із Священним Синодом обміркували цю пропозицію, і вирішили, що ми не хочемо ніякої конфронтації з державою і з болем в серці погодились на те, щоб поховати Патріарха на Байковому цвинтарі. Про це я повідомив Віце-прем’єру Шпеку, але сказав, що навіть у цьому випадку ми понесемо спочатку труну Патріарха до Святої Софії, тому що там він був обраний Патріархом, там була його інтронізація, там він служив останній час, посвячуючи депутатів в українське козацтво.
Наша головна мотивація була та, що Патріарх повинен бути похований на тому місці, де ховали усіх митрополитів Київських, тобто це були Лавра і Свята Софія. Тому ми наполягали, що тільки це місце достойне для поховання Патріарха Володимира. Що ми хотіли цим сказати? Ми хотіли цим підкреслити, що Українська Православна Церква Київського Патріархату — це національна Церква, яка є спадкоємницею Київських митрополитів, починаючи з князя Володимира, і тому достойне місце для поховання Патріарха Володимира має бути тільки тут. Якщо б держава погодилась з нашою пропозицією, це означало б, що вона як раз і підтримує цю національну Церкву, яка виступає як духовна основа Української держави. Але трапилось не так!
Зіткнулись два ставлення до Київського Патріархату, чи це є Церква українського народу, чи ні. Ми наполягали на тому, що це є Церква українського народу, і тому, як ознака визнання цього — місце поховання Патріарха повинно бути в Софії. Коли держава не хоче дати нам дозвіл поховати Патріарха на цьому місці — це означає, що для неї не Київський Патріархат є національною Церквою і духовним підґрунтя Української держави, а інша Церква, тобто Московський Патріархат. І тому це були такі принципові зіткнення. Але, не бажаючи іти на цю конфронтацію, заявивши про свою позицію, мі все-таки погодились на Байковий цвинтар під тиском уряду. Коли почалась літургія 18 липня, я відчув що духовенство проти поховання на Байковому цвинтарі, і воно заявило, що ми не понесемо труну Патріарха на Байковий цвинтар, тільки у Святу Софію.
До духовенства приєднав ся народ, вся паства, і не тільки українська паства, але і патріотичні національні сили: депутати, різні громадські організації, політичні партії, тому що вони бачили в Патріархові Володимирі не тільки Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату — вони бачили в ньому борця за незалежність України, борця за права людини, і тому вони прийшли на ці похорони, виходячи із своїх позицій, чисто національно-патріотичних, і тому я відчув, що велика кількість людей стоїть за тим, що Патріарха треба поховати в достойному місці. І тому вже вирішував не Синод, і вирішував не Місцеблюститель, а вирішувала вся українська паства Київського Патріархату і в національно-патріотичні сили. Це був голос народу — де треба поховати Патріарха. Тому ми й пішли на Софійську площу, але там все було закрите, і тому ми чекали все-таки дозволу боку уряду.
Але уряд дозволу такого не дав. І, як відомо, відбулись ці події, про які досить написано. І тому зараз, аналізуючи ситуацію, ми вважаємо, що ця позиція відносно місця поховання є принциповою як для уряду, так і для Церкви, і для національно-патріотичних сил. Зараз іде як раз боротьба через це. Ми чули виступ Президента про те, що він стоїть на позиції рівного ставлення до всіх конфесій в Україні. Мова тут йде не про всі конфесії, а лише про дві конфесії, тобто про дві Церкви: Московського Патріархату і Київського. Звичайно, нас не влаштовує ця позиція нерівного ставлення до цих Церков. Ми не бачимо цього рівного ставлення. Чому? В чому ми не бачимо цього рівного ставлення. За рік перебування на посаді Президента Леонід Данилович тричі приймав митрополита Володимира (Сабодана), а Патріарха Володимира він не прийняв жодного разу, хоча я добре знаю, що Президент мав бажання прийняти Патріарха Володимира, але його оточення зробило так, що Патріарх помер, але так і не був прийнятий Президентом.
На це звертала увагу не тільки наша Церква, а й уся громадськість. Крім того, Московському Патріархату в Україні передаються церковні споруди: В Лаврі вже передано кілька корпусів, в той час, як Київському Патріархату, який потребує приміщення для Київської Духовної Академії, семінарії, відмовляють на всіх рівнях. І тому в цьому ми не бачимо рівного ставлення. Парафії Московського Патріархату штучно збільшуються, і вже кажуть про те, що нібито Московський Патріархат має 7 тисяч парафій, хоч ще рік тому їх було п’ять з половиною, а тепер ми вже бачимо 7. Тобто іде штучне збільшення парафій Московського Патріархату для того, щоб переконати і органи влади, і громадську думку в тому, що пріоритетним в Україні є Московський Патріархат, і його нібито більше підтримує народ України. В той же час кількість парафій Київського Патріархату штучно занижується для того, щоб показати, що, бачите, Київський Патріархат не підтримується, і ми бачимо, як місцеві органи влади, коли мова йде про реєстрацію статутів релігійних громад Київського Патріархату — їм чинять всякі перепони, Московському ж Патріархату даються широкі можливості.
Коли ми хочемо довідатись про релігійний етап в Україні, то звернемо увагу на результати двох статистичних досліджень Мюнхенського інституту при радіо “Свобода” 1993 року, і на соціологічне дослідження цього року, нашого інституту, українського. Отже, згідно з цими двома джерелами інформації, Київський Патріархат (за Мюнхенським опитуванням) підтримує 49% населення України, а Московський Патріархат — лише 16%. За українським опитуванням Київський Патріархат підтримує 29,3%, а Московський Патріархат — 10%. Якщо ми зіставимо ці два соціологічні дослідження, то вийде, що із чотирьох православних троє підтримує Київський Патріархат, а один — Московський. Тобто 75% православного населення України підтримує Київський Патріархат і лише 25% підтримує Московський.
А розподіл храмів виходить навпаки — більшість знаходиться в руках Московського Патріархату, а меншість — Київського Патріархату. Це означає, що український народ не володіє ні своїм майном, ні своїми правами, і він є чужим на своїй власній землі. Ось чому ми в цьому вбачаємо нерівне ставлення до Київського Патріархату. Тому цю тезу, що держава рівно ставиться до обох Церков, ми вважаємо, необ’єктивною. Крім того, ми в принципі не погоджуємось з такою позицією, бо така позиція про утримання “статус кво” в Україні стосовно Київського і Московського Патріархатів служить па користь Москві, а не Україні, бо цим зберігається вплив Москви на Україну, тобто це духовне підґрунтя української держави контролює Москва, а не Київ.
Для зміцнення української державності влада повинна подбати про об’єднання всього українського православ’я в єдину Церкву, відокремлену від Московського Патріархату. І ми наполягаємо па тому, щоб це об’єднання відбулося. Це не означає, що держава повинна втручатися у внутрішні справи Церкви. Навпаки, вона повинна створити необхідні умови для того, щоб це об’єднання відбулось на Соборі, в якому повинні взяти участь всі православні конфесії. Ніхто не в змозі зупинити хід історії. Об’єднання Православ’я в єдину Православну Церкву, відокремлену від Московського Патріархату має принципове значення для української державності. Без такого об’єднання немає гарантії, що Україна залишиться суверенною державою. В нинішніх умовах гарантом суверенітету для держави є Церква. Так було в Сербії, Болгарії, Греції і Росії. Гарантом створення єдиної держави для цих держав була Церква. Без єдиної Церкви не буде гарантій суверенітету України. Ось чому між Москвою і Києвом ведеться боротьба за Українську Церкву.
Для Москви залежність Української Церкви від Московського Патріархату означає надію на можливе об’єднання України з Росією. Через цю свою мету вона намагається всіма правдами і неправдами утримати владу в Україні. Київський Патріархат, який вважає себе національною Церквою та національно-патріотичні сили ведуть боротьбу за те, щоб Українська Церква стала Помісною, незалежною від Московської Патріархії. Це буде гарантією суверенітету Української держави. Без відокремлення Церкви від Москви Україна не має гарантії суверенітету. Нестабільність в Церкві буде джерелом політичної нестабільності в Україні. Така багаточисленна Церква в Україні (майже 35 мільйонів православних) може бути основою політичної стабільності. Розмаїття політичних партій, які конкурують між собою могли б мати на базі духовного фундаменту об’єднуючий фактор. Економіка та силові структури не є гарантією суверенності України. Вони можуть при деяких умовах піти на компроміс, по Білоруському варіанту.
При наявності незалежної Церкви в країні цього не станеться. Прикладом можуть бути Болгарія, Румунія, Греція та інші держави на території яких знаходяться Православні Церкви як національні. До речі, сама Росія має духовною основою Російську Православну Церкву. Ми бачимо, що при всій різноманітності конфесій на території Російської Федерації основну роль відіграє Російська Православна Церква. Президент Росії широко використовує церковний фактор для зміцнення російської державності.
Патріарх Алексій II підчас свого візиту до Белграду сідав у танк, він збирався відвідати Чечню і не зробив це тільки через деякі мотиви безпеки. Цим можна пояснити недавній його візит до Білорусі, щоб міцніше прив’язати її до Росії. Ми бачимо з цих прикладів як російське керівництво використовує Церкву в розбудові своєї держави. Чому ж українське керівництво ігнорує церковний фактор в будівництві української держави? Ми бачимо в цьому або не розуміння ролі Церкви в будівництві суверенної України, або свідоме замовчування, підгравання Росії в її наполегливому намаганні мати Українську Церкву під своїм контролем.
Треба звернути увагу ще на один красномовний факт. Митрополит Володимир (Сабодан) не висловив співчуття в зв’язку зі смертю Патріарха Володимира. Глави Православних Церков висловлюють співчуття не тільки з приводу смертей глав Православних Церков, але і глав інших Церков і общин (протестантів тощо). Тому й дивно, що висловити співчуття своєму брату православному не знайшлося мужності. Пояснюється це тим, що цього не зробив Патріарх Алексій II, а раз він не зробив, то і залежний від нього митрополит Володимир (Сабодан) цього не зробив, бо знаходиться в прямому підпорядкуванні Москві. Якщо так, то в чому ж тоді незалежність УПЦ (Московського Патріархату), який очолює митрополит Володимир (Сабодан), якщо він навіть не може висловити співчуття без оглядки на Москву. Це свідчить про те, що самостійність і незалежність УПЦ Московського Патріархату — фікція. Фактично Московська Патріархія в принципових питаннях залишається главою УПЦ і від ТІ волі залежить позиція УПЦ.
Виходячи з усього вже сказаного Українська Православна Церква Київського Патріархату наполягає на місці поховання Патріарха на достойному для його сану місці — на території Софійського Собору. Неможна змінити хід історії і відмахнутись від Церкви, яка існує і бореться за єдину, Православну Помісну Церкву в Україні. Ця Православна Церква повинна бути духовним фундаментом Української державності. В цьому її позиція співпадає не тільки з національно-патріотичними силами, а й з усіма громадянами України, які відстоюють Українську державність. В прагненні керівництва України добитись перепоховання гробу Патріарха в іншому місці ми вбачаємо уступки Москві в її прагненні вести Україну Білоруським шляхом. А це означає поступову відмову від свого суверенітету. Може статись так, що поступово Україна може опинитись не в рівних умовах з Росією і втратить позиції державності, що може привести її до вступу в нову спілку слов’янських держав під егідою Москви. Але ми віримо в те, що в Україні буде, єдина Помісна Православна Церква і незалежна Українська держава в сім’ї демократичних європейських держав.
Патріарх Алексій II підчас свого візиту до Белграду сідав у танк, він збирався відвідати Чечню і не зробив це тільки через деякі мотиви безпеки. Цим можна пояснити недавній його візит до Білорусі, щоб міцніше прив’язати її до Росії. Ми бачимо з цих прикладів як російське керівництво використовує Церкву в розбудові своєї держави. Чому ж українське керівництво ігнорує церковний фактор в будівництві української держави? Ми бачимо в цьому або не розуміння ролі Церкви в будівництві суверенної України, або свідоме замовчування, підгравання Росії в її наполегливому намаганні мати Українську Церкву під своїм контролем.
Треба звернути увагу ще на один красномовний факт. Митрополит Володимир (Сабодан) не висловив співчуття в зв’язку зі смертю Патріарха Володимира. Глави Православних Церков висловлюють співчуття не тільки з приводу смертей глав Православних Церков, але і глав інших Церков і общин (протестантів тощо). Тому й дивно, що висловити співчуття своєму брату православному не знайшлося мужності. Пояснюється це тим, що цього не зробив Патріарх Алексій II, а раз він не зробив, то і залежний від нього митрополит Володимир (Сабодан) цього не зробив, бо знаходиться в прямому підпорядкуванні Москві. Якщо так, то в чому ж тоді незалежність УПЦ (Московського Патріархату), який очолює митрополит Володимир (Сабодан), якщо він навіть не може висловити співчуття без оглядки на Москву. Це свідчить про те, що самостійність і незалежність УПЦ Московського Патріархату — фікція. Фактично Московська Патріархія в принципових питаннях залишається главою УПЦ і від ТІ волі залежить позиція УПЦ.
Виходячи з усього вже сказаного Українська Православна Церква Київського Патріархату наполягає на місці поховання Патріарха на достойному для його сану місці — на території Софійського Собору. Неможна змінити хід історії і відмахнутись від Церкви, яка існує і бореться за єдину, Православну Помісну Церкву в Україні. Ця Православна Церква повинна бути духовним фундаментом Української державності. В цьому її позиція співпадає не тільки з національно-патріотичними силами, а й з усіма громадянами України, які відстоюють Українську державність. В прагненні керівництва України добитись перепоховання гробу Патріарха в іншому місці ми вбачаємо уступки Москві в її прагненні вести Україну Білоруським шляхом. А це означає поступову відмову від свого суверенітету. Може статись так, що поступово Україна може опинитись не в рівних умовах з Росією і втратить позиції державності, що може привести її до вступу в нову спілку слов’янських держав під егідою Москви. Але ми віримо в те, що в Україні буде, єдина Помісна Православна Церква і незалежна Українська держава в сім’ї демократичних європейських держав.
Автор: Митрополит Філарет (Денисенко),
нині - Святійший Патріарх. Розмова 1995 року
(с) cerkva.info
Матеріал за темою:
Патріарх Володимир [довідка] :: Чорний вівторок [розділ cerkva.info]