Сумний похорон

14 липня 2006 р. всі вірні Київського Патріархату молитовно вшановують 11 річницю з дня упокоєння Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Наш портал неодноразово у своїх публікаціях звертався до цієї теми, і й сьогодні у своєму розділі “Чорний вівторок” ми пропонуємо вам чергову архівну статтю. Сьогодні її джерело – газета “Вечірній Київ” за 26 липня 1995 року.

 

Горе молодій самостійній Україні, якою керують ті, хто під московським комуністичним впливом звик дивитися на людей як на гли­ну, з якої можна ліпити все що хочеш, звик дивитись на лю­дину, як на гвинтик без своєї власної волі й свого лиця; горе нації, якою керують люди, що не відчувають себе нерозрив­ною часткою нації і не навчи­лися мислити категорією на­ціонального інтересу та підко­ряти кожне своє рішення саме цьому інтересу. Горе нації, що триста років не мала своїх духовних про­відників, а мала над собою царських донощиків та русифі­каторів.

Тепер тільки формуєть­ся церковний духовний провід нації, і він такий же слабкий і кволий, як і все в нас у пору цього національного формуван­ня і становлення. Що сталося? Коли помер Святійший Пат­ріарх Володимир влада не уяв­ляла розмірів народних симпатій і глибини почуттів народу до Патріарха. Вона свої почуття ототожнювала з почуттями на­роду і тому капітально прорахувалася. Симпатії ясновельможного Президента України на боці намісника Московського Пат­ріарха в Україні Сабодана, а не на боці Патріарха Київського і всієї України Романюка: ясно­вельможний пан Президент зволив прийняти В. Сабодана, але відмовився прийняти Рома­нюка.

Для влади В. Сабодан — більш-менш своя людина. Влада в радянські часи прислужувала Москві в одних галузях діяльнос­ті, Сабодан належав до Російсь­кої Православної Церкви і при­служував Москві по церковній лінії, і між комуністичними партійцями і духівництвом було добре порозуміння. Нові обста­вини поставили людей в нові умови. Колишні партійці тепер будують Українську державу, а Сабодан лишився вірний Мос­ковському Патріархату, який і тепер дбає про зміцнення московської імперії. Зовсім інша річ у випадку Патріарха Романюка. Цей чо­ловік любив не себе, а Україну, і служив не Московщині, а Ук­раїні, він пропагував не комунізм, а християнство, будував не імперію, а боровся за незалежність України і дістав від Москви не орден і посади, а тюрми і концтабори.

Ясновельможний Президент забув, що він походить із роду уярмленого народу, який шанує політичних в’язнів Шевченка і Франка, а не їхніх катів та блю­долизів ворожих тронів. Влада думала, що Патріарх Володимир — це в’язень Романюк, що він мало кого цікавить і його можна було тихо і непомітно спрова­дити в землю і через місяць за­бути. О ні! Святіший Патріарх Во­лодимир Романюк — унікальна людина: він не тільки духовний провідник українських християн, він ще й борець за волю України. В Україні в майбутні десятиліття і століття, звісно будуть розумні і мудрі духовні Про­відники — патріархи, але ніхто з них не буде борцем за неза­лежність України, що два десятиліття мучився в московських в’язницях і концтаборах. Він перша людина, що була інтронізована в найвищий сан Святішого Патріарха в новій незалежній державі. Інтронізований у Святій Софії Київській. Українська нація має свою предковічну столицю — Київ.

Він для українців не просто адміністративний центр, він для нас центр Всесвіту, а в Києві є Свята Софія — стародавній ду­ховний центр Києва. Коли впро­довж століть люди з усієї краї­ни йшли на прощу до Києва, вони йшли до Софії Святої. Це те, що існує століттями, а не в продовж короткого людського віку. І пам’ять про Святішого Патріарха Володимира — це те, що існуватиме у віках, на відміну від пам’яті про звичайну просту людину. Тому немає в усій Ук­раїні більш незалежного, чи, як казав Григорій Сковорода, “сродного місця” для Патріарха Володимира, аніж територія Святої Софії. І не має, значення, в чиїй юрисдикції перебувала Свята Софія — вона належить українській нації, а юрисдикція — це лише доручення від дер­жави доглядати її. Церковний Синод, як і все українське духівництво, скла­дається з людей нашого часу. Раніше вони були в опозиції до атеїстичної влади і більшою чи меншою мірою зазнавали пере­слідувань і гонінь.

Самостійна Україна стала демократичною державою, але влада, що утво­рилася з комуністичної оку­паційної адміністрації, далека була від симпатій до українського духівництва. Консолідація нового україн­ського духівництва в еліту ще не відбулася. Воно ще не відчуває себе окремою об’єднаною вер­ствою, ще не впевнене у своїй внутрішній силі, ще недостатньо відчуває міру свого впливу на суспільство та міру підтрим­ки з боку народу, будучи постав­лене історією високо, воно поки що більше дивиться не на ши­рокі простори для здійснення своєї місії відродження христи­янської моралі й духовної кон­солідації української нації, а собі під ноги, щоб упевнитися у твер­дості ґрунту. Поховальна комісія, створе­на Синодом, багато дечого не врахувала при організації похорону. Не подбала про телетрансляцію з Володимирського собо­ру на всю Україну, не організу­вала озвучення в самому соборі й біля нього. Жалібну службу Божу чули тільки ті люди, що були ближче.

Поховальна комі­сія й Синод вагалися щодо місця поховання Патріарха і один час ладні були поступитися перед владою й поховати на алеї Байкового цвинтаря. Можна уявити собі: закінчиться в соборі жалобна відправа, а люди не знають, куди нестимуть труну й де ховатимуть Патріарха!!! Та вся Україна з учорашнього дня мала б знати місце вічного упокоєння Святі­шого Патріарха Київського і всієї України Володимира, а вона й о 12 годині дня — на п’ятий день після смерті — 18 липня цього ще не знала. О, як предстоятель Філарет довго чекав такої могутньої підтримки народу. Отой блиск в очах кількох тисяч людей і го­товність нести патріаршу труну до Софії хоч крізь залізні зуби сатани надихнули єпископат і з’єднали його з демократичним українським народом, натхненний вірою в Бога й Україну.

Ми, мирські люди, відчули, що на­були духовне провідництво, яке вже не відступиться від віри й нас. А воно відчуло, що миряни підуть за ним і не відступлять перед жодною небезпекою. Згадався похорон В. Стуса, О. Тихого, Ю. Литвина у листопаді 1989 року. Тоді влада також перегородила міліцією дорогу до Байкового цвинтаря і намагала­ся туди не пустити. Народ пореміг. Переміг здоровий глузд. Так і тепер: народ переможе, пере­може здоровий глузд. Шкода тільки, що зганьбили себе.

Згань­били на весь світ! Президент, Голова Верховної Ради, Голова Кабінету міністрів урочисто стали в почесній варті біля труни Олеся Гончара, а біля труни Патріарха не стали! Та на­віщо ж демонструвати своє порозуміння історичної неспівмірності цих величин і свою ідейну заангажованість?! Зганьбили побоїщем при по­вороті від бульвару Шевченка на Володимирську вулицю, побої­щем на Софійському майдані. Так грубо. Жорстоко. Правило про обов’язкове по­передження і дозвіл міліції на проведення мітингів і демонстрацій призначено для запо­бігання босяцькими вихватка­ми та політичним зворушенням, а тут — похорон мертвого!

Та навіть язичники схиляли голови перед смертю! Це тільки комуністи з їхнім атеїзмом і запере­ченням людської душі можуть ставитися до мерця і похорон­ної процесії з таким брутальним дикунством. Для них немає нічо­го святого. Віра, тисячолітні сим­воли, традиції, похоронний ри­туал — усе це, що робить люди­ну людиною, — для них нічого по значить! Милостивий Боже! Зроби так, щоб цей сумний похорон був останнім злом у нашій новій державі! 

Джерело: “Вечірній Київ”, 26 липня 1995 р. (c) cerkva.info