Горе молодій самостійній Україні, якою керують ті, хто під московським комуністичним впливом звик дивитися на людей як на глину, з якої можна ліпити все що хочеш, звик дивитись на людину, як на гвинтик без своєї власної волі й свого лиця; горе нації, якою керують люди, що не відчувають себе нерозривною часткою нації і не навчилися мислити категорією національного інтересу та підкоряти кожне своє рішення саме цьому інтересу. Горе нації, що триста років не мала своїх духовних провідників, а мала над собою царських донощиків та русифікаторів.
Тепер тільки формується церковний духовний провід нації, і він такий же слабкий і кволий, як і все в нас у пору цього національного формування і становлення. Що сталося? Коли помер Святійший Патріарх Володимир влада не уявляла розмірів народних симпатій і глибини почуттів народу до Патріарха. Вона свої почуття ототожнювала з почуттями народу і тому капітально прорахувалася. Симпатії ясновельможного Президента України на боці намісника Московського Патріарха в Україні Сабодана, а не на боці Патріарха Київського і всієї України Романюка: ясновельможний пан Президент зволив прийняти В. Сабодана, але відмовився прийняти Романюка.
Для влади В. Сабодан — більш-менш своя людина. Влада в радянські часи прислужувала Москві в одних галузях діяльності, Сабодан належав до Російської Православної Церкви і прислужував Москві по церковній лінії, і між комуністичними партійцями і духівництвом було добре порозуміння. Нові обставини поставили людей в нові умови. Колишні партійці тепер будують Українську державу, а Сабодан лишився вірний Московському Патріархату, який і тепер дбає про зміцнення московської імперії. Зовсім інша річ у випадку Патріарха Романюка. Цей чоловік любив не себе, а Україну, і служив не Московщині, а Україні, він пропагував не комунізм, а християнство, будував не імперію, а боровся за незалежність України і дістав від Москви не орден і посади, а тюрми і концтабори.
Ясновельможний Президент забув, що він походить із роду уярмленого народу, який шанує політичних в’язнів Шевченка і Франка, а не їхніх катів та блюдолизів ворожих тронів. Влада думала, що Патріарх Володимир — це в’язень Романюк, що він мало кого цікавить і його можна було тихо і непомітно спровадити в землю і через місяць забути. О ні! Святіший Патріарх Володимир Романюк — унікальна людина: він не тільки духовний провідник українських християн, він ще й борець за волю України. В Україні в майбутні десятиліття і століття, звісно будуть розумні і мудрі духовні Провідники — патріархи, але ніхто з них не буде борцем за незалежність України, що два десятиліття мучився в московських в’язницях і концтаборах. Він перша людина, що була інтронізована в найвищий сан Святішого Патріарха в новій незалежній державі. Інтронізований у Святій Софії Київській. Українська нація має свою предковічну столицю — Київ.
Він для українців не просто адміністративний центр, він для нас центр Всесвіту, а в Києві є Свята Софія — стародавній духовний центр Києва. Коли впродовж століть люди з усієї країни йшли на прощу до Києва, вони йшли до Софії Святої. Це те, що існує століттями, а не в продовж короткого людського віку. І пам’ять про Святішого Патріарха Володимира — це те, що існуватиме у віках, на відміну від пам’яті про звичайну просту людину. Тому немає в усій Україні більш незалежного, чи, як казав Григорій Сковорода, “сродного місця” для Патріарха Володимира, аніж територія Святої Софії. І не має, значення, в чиїй юрисдикції перебувала Свята Софія — вона належить українській нації, а юрисдикція — це лише доручення від держави доглядати її. Церковний Синод, як і все українське духівництво, складається з людей нашого часу. Раніше вони були в опозиції до атеїстичної влади і більшою чи меншою мірою зазнавали переслідувань і гонінь.
Самостійна Україна стала демократичною державою, але влада, що утворилася з комуністичної окупаційної адміністрації, далека була від симпатій до українського духівництва. Консолідація нового українського духівництва в еліту ще не відбулася. Воно ще не відчуває себе окремою об’єднаною верствою, ще не впевнене у своїй внутрішній силі, ще недостатньо відчуває міру свого впливу на суспільство та міру підтримки з боку народу, будучи поставлене історією високо, воно поки що більше дивиться не на широкі простори для здійснення своєї місії відродження християнської моралі й духовної консолідації української нації, а собі під ноги, щоб упевнитися у твердості ґрунту. Поховальна комісія, створена Синодом, багато дечого не врахувала при організації похорону. Не подбала про телетрансляцію з Володимирського собору на всю Україну, не організувала озвучення в самому соборі й біля нього. Жалібну службу Божу чули тільки ті люди, що були ближче.
Поховальна комісія й Синод вагалися щодо місця поховання Патріарха і один час ладні були поступитися перед владою й поховати на алеї Байкового цвинтаря. Можна уявити собі: закінчиться в соборі жалобна відправа, а люди не знають, куди нестимуть труну й де ховатимуть Патріарха!!! Та вся Україна з учорашнього дня мала б знати місце вічного упокоєння Святішого Патріарха Київського і всієї України Володимира, а вона й о 12 годині дня — на п’ятий день після смерті — 18 липня цього ще не знала. О, як предстоятель Філарет довго чекав такої могутньої підтримки народу. Отой блиск в очах кількох тисяч людей і готовність нести патріаршу труну до Софії хоч крізь залізні зуби сатани надихнули єпископат і з’єднали його з демократичним українським народом, натхненний вірою в Бога й Україну.
Ми, мирські люди, відчули, що набули духовне провідництво, яке вже не відступиться від віри й нас. А воно відчуло, що миряни підуть за ним і не відступлять перед жодною небезпекою. Згадався похорон В. Стуса, О. Тихого, Ю. Литвина у листопаді 1989 року. Тоді влада також перегородила міліцією дорогу до Байкового цвинтаря і намагалася туди не пустити. Народ пореміг. Переміг здоровий глузд. Так і тепер: народ переможе, переможе здоровий глузд. Шкода тільки, що зганьбили себе.
Зганьбили на весь світ! Президент, Голова Верховної Ради, Голова Кабінету міністрів урочисто стали в почесній варті біля труни Олеся Гончара, а біля труни Патріарха не стали! Та навіщо ж демонструвати своє порозуміння історичної неспівмірності цих величин і свою ідейну заангажованість?! Зганьбили побоїщем при повороті від бульвару Шевченка на Володимирську вулицю, побоїщем на Софійському майдані. Так грубо. Жорстоко. Правило про обов’язкове попередження і дозвіл міліції на проведення мітингів і демонстрацій призначено для запобігання босяцькими вихватками та політичним зворушенням, а тут — похорон мертвого!
Та навіть язичники схиляли голови перед смертю! Це тільки комуністи з їхнім атеїзмом і запереченням людської душі можуть ставитися до мерця і похоронної процесії з таким брутальним дикунством. Для них немає нічого святого. Віра, тисячолітні символи, традиції, похоронний ритуал — усе це, що робить людину людиною, — для них нічого по значить! Милостивий Боже! Зроби так, щоб цей сумний похорон був останнім злом у нашій новій державі!
Джерело: “Вечірній Київ”, 26 липня 1995 р. (c) cerkva.info
