Є події, які здаються проминальними, але незабаром з'ясовується, що вони визначають долю нації на багато років уперед. Такою подією став похорон Патріарха всієї Руси-України Володимира. Його могила під тином Святої Софії — точне відбиття статусу української нації в незалежній Україні на сьогоднішній день і на поки що невизначене майбутнє.

"Чорному вівторку" 18 липня 1995р. передувала перша переломна точка розвитку української нації після Оксамитової національної революції — вибір на пост Президента Леоніда Кучми в 1994р. До цього комуністичний проросійський Президент Леонід Кравчук, ще не відаючи, як поведе себе українська нація і її тодішні провідники - націонал-демократи, попускаючи потроху віжки, „томив" українців і разом із Росією, та її п'ятою колоною вивчав ситуацію.

Це вже після Помаранчевої революції він без будь-якого остраху заявив, що в 1992 р. зробив помилку, підписавши Біловезьку Угоду. А тоді він ще побоювався української сили, яка бродила в тодішньому Рухові. Власне, сили не було, витав лише її фантом на мітингах Руху у вигляді молодих хлопців у театральних строях Січових Стрільців, шароварних козаків, тодішньої УНА-УНСО, муніципальної міліції Львова, ветеранів УПА, тоді молодших на 15 років та ін. Цей фантом лідери націонал-демократії не зуміли, та й не прагнули перетворити на реальну силу. Уже Кучма це зрозумів і безбоязно висловив своє знамените: "Украінская національная ідея не сработала", а на інавгурації 1994 р. сповістив, що надасть російській мові статус другої державної, тобто підпише смертний вирок українській мові і нації. Ледь помітний підйом української нації за ще переляканого Кравчука тепер зовсім зупинився. Потрібна була лише нагода, щоб показати українцям їхнє справжнє місце в державі.

Рік по тому така нагода трапилася - похорон Патріарха Володимира. За православними канонами патріарха хоронять на території найбільшої святині держави. Про відбудову Золотоверхого собору чи Десятинної церкви тоді ще не було і мови. Лавра була уже загарбана російською церквою, тому єдиною найвищою святинею держави залишалась Софія Київська, на клаптик землі якої для могили й претендувала українська православна громада. Неукраїнська влада у складі Л. Кучми, О. Мороза - голови ВР, Є. Марчука - Прем'єр-міністра дозволу на цей клаптик землі, на догоду Росії, не давала. Умив руки і голова Києва п. Косаківський.

Пропонували що завгодно - Байковий цвинтар, Видубецький монастир..., аби тільки не Софія. Виникло гостре протистояння між київською філією російської влади та її церкви (УПЦ МП) і православними українцями. Напруга наростала з кожним днем і годиною, дата поховання все переносилася, а липнева спека "вимагала” негайного передання землі тлінних останків Патріарха. До заходу сонця 18 липня це треба було зробити уже обов'язково.

І тут, для набуття досвіду новою владою, слід звернути увагу на дивну і навіть абсурдну позицію націонал-демократів. Головно, вона зводилась до того, що похорон - то не політика, то справа віруючих, і нехай вони за підтримки ще некорчинської УНА-УНСО і розбираються собі з владою і конфесіями. У нас, мовляв, є важливіші цивільні оправи. Волею випадку на похоронні дні була запланована підготовка і проведення об'єднавчої конференції, на якій мали обрати координатора націонал-демократичних сил. Ним мав стати екс-міністр оборони Костянтин Морозов.

Сама конференція припала на 18 липня, і в Будинку учителя зібралися як делегати, так і провідники багатьох уламків ще не так давно єдиного і славетного Руху. Через згадану позицію засідання не було перенесене. На жаль, ця позиція мала задавнений і стійкий характер, і дала далекосяжні негативні наслідки. Похорон носив якраз не так релігійний, як політико-конфесійний характер. У похоронному конфлікті мали свій інтерес і російська влада, і УПЦ МП, яка вже тоді діяла як ідеологічний загін російської п'ятої колони. Москва випробовувала свого нового ставленика. Віддамо належне Кучмі - екзамен склав на п'ять. Йшли непотрібні дебати, адже альтернативи Морозову не було. Деякі делегати, бажаючи побувати і на конференції, і на похороні, ходили сюди-туди і приносили приголомшливі новини, на які, одначе, ніхто з президії адекватно не реагував. Коли стало відомо, що процесія зупинилась перед зачиненою брамою Софії, голова президії заявив, що треба ще дістати дозвіл і викопати яму.

Це займе чимало часу, отже, ще можемо дозволити виступити усім, хто записався. І коли яма буде майже готова, всі делегати конференції організовано підуть туди, після панахиди зберемося у скверику напроти - і проголосуємо ухвалу конференції. Серед делегатів стало чути обурення: "Досить балакати, треба йти”. Наступна новина була ще гострішою: не отримавши дозволу, унсовці під захід сонця ломами й лопатами стали довбати яму прямо на асфальті. З-під воріт брами якесь військове формування, що захопило територію Софії, на них пускає сльозогінний газ. Працювати в ямі дуже важко, тому кожну пару копальників змінюють - майже щохвилини. Делегати вже самочинно стали просуватись до виходу, як мікрофон узяв один дуже балакучий лідер дуже демократичної парті і став вимагати слова, мотивуючи тим, що там грунт скельний, і копати ще будуть довго, а його черга говорити якраз підійшла... І тут прибув гінець з остаточною новиною: похоронну процесію розгромлено.

З воріт Святої Софії вискочили до тисячі солдатів спецназу і з "рускім матом" та командою: "біть всєх подряд, унсовцев калєчіть" - брутально розгромили кількатисячний мітинг. Ось тоді підхопився голова президії і скоромовкою сказав, що тепер уже треба йти, брати прапор і колоною на чолі з президією організовано прямувати до Софії. Багато хто побіг відразу, інші ще сподівались побачити прапор і президію і в міру втрати терпіння рушали самостійно, розтягнувши "колону" на два квартали. Біля Софії Володимирську перетинала шеренга „мухоморів”. Так того дня називали якесь особливе формування за чудернацькі широкополі каски. Керівники побоїща, помітивши прибуття якоїсь нової сили, підкріпили шеренги "мухоморів". Серед прибулих членів президії не було. В. Чорновіл, казали, поїхав на телецентр, але виступити йому не дали. Про координатора К. Морозова не було чути нічого. Одиноко стояв чільний засновник Руху. До нього звернулися з пропозицією зібрати розкиданих по периметру оточеного майдану людей, включаючи й окремих унсовців, та разом протиснутись до брами та розібратись, що там сталось. На що той сказав: "Хай цим займаються депутати" (Цей майже завсідник ВР на той час якраз в депутати не потрапив). Як гіркі сльози, став накрапати дощ. Двоє, що стяли поруч з "батьком" Руху, накрили йому голову парасольками і поволі побрели в бік Золотих Воріт. Ех, не так чинив з печенігами Ярослав Мудрий!

Близько 11-ої оточення майдану зняли. Люди, які ще залишились, рушили на освітлений майдан. У багатьох місцях крейдою наведені круги, посеред яких на бруківці було видно кров. Ближче до Богдана височіла сопка жіночих босоніжок, сумочок... Унсовцям таки вдалося до заходу сонця опустити в яму домовину. Хтось там проґавив момент початку штурму, чи то п. Шпек, що єдиний залишився на господарстві в столиці (трикутник верховної влади для алібі завбачливо покинув Київ), чи то Будніков і Куліков (здається, полковник і підполковник відповідно), що керували побоїщем. Проте дати команду викинути з могили труну ні злочинний трикутник верховної влади, ні нижчі чини негідників від влади не наважилися. Могилу засипали, покрили назбираними на майдані пожмаканими квітами та обчухраними вінками. Говорили про безліч поранених і щонайменше п'ятьох убитих унсовців. Одна жінка свідчила, що на її очах убили унсовця. Коли його ударили по голові, вона почула звук, який нагадував хруст кавуна, що впав з висоти. Такий хруст черепа, на її думку, не сумісний з життям. Заюшений кров’ю хлопець упав на землю. Через якусь мить „мухомори” взяли того юнака за руки і ноги і кинули в кузов вантажівки.

На перший погляд, українці завдяки унсовцям перемогли. Тактично, може, й так. Справді, українська філія російської влади і церкви не змогла поховати українського Патріарха так, як того хотіла, - десь на околиці Києва... І це давало надію на майбутнє, за що маємо дякувати безім'яним на сьогодні героям. Щодо найближчої перспективи - то була поразка. Українську націю одномоментно викинули на рубіж осені 1990 р., а то й далі. Кучмівській владі стало ясно, що українці не готові чинити організований спротив насильству. Це й визначило спосіб дії цієї влади не весь період аж до Помаранчевої революції.

Разом з цим могила Патріарха під тином у центрі Києва, розкривши антиукраїнську реваншистську суть влади, стала докором націонал-демократам, які не помітивши реваншизму, самі не підготувались до відсічі йому і не підготували до цього націю. Видання Рухом книги свідчень очевидців про "Чорний вівторок" ніяк не компенсувало його бездіяльності до і після трагедії, яка стала другою переломною точкою, після якої розвиток української нації пішов по спадній. Ніхто з винуватців не був покараний, не було навіть відкрито кримінальної справи. До сьогодні невідома кількість поранених та загиблих.

А між тим ця переломна точка могла бути початком швидкого розвитку нації по висхідній, якби націонал-демократи домоглися покарання головних винуватців - трикутника верховної влади. Навіть засудження виконавців злочинного наказу Буднікова і Кулікова через військовий трибунал до вищої міри покарання могло б змінити політичний клімат в Україні. Сам факт наявності української сили припинив би тиск Росії та саботаж п'ятої колони. Була б створена Єдина Помістна Українська Православна Церква, українці відчули б себе єдиною нацією. Нікому в голову не приходила б божевільна ідея державності російської мови. Були б живі і Бойчишин, і Гетьман, і Чорновіл, і Гонгадзе. А Помаранчева революція була б не потрібною, вистачило б і Оксамитової, бо Україна, зрозуміло, була б демократичною правовою державою української нації.
А що ж робити тепер з тягарем "Чорного вівторка" в його 10-літній „ювілей”?

По-перше, через Генпрокуратуру слід порушити кримінальну справу, щоб з'ясувати вину кожного з владоможців тодішнього трикутника, які й досі топчуть ряст, так, ніби, сам Бог приберіг їх для правосуддя і спокути.

По-друге, треба перепоховати прах Патріарха на тому п'ятачку землі Святої Софії (бо Десятинна ще не діє), який виділить нова влада. І вже цього року поставити там хрест з написом: "Тут в 11-у річницю "Софійського побоїща" буде перепоховано прах Патріарха Володимира".

По-третє, на місці теперішньої могили збудувати каплицю-музей, де, крім послухати панахиду, можна буде ознайомитися з біографіями від рядового "мухомора" до Мороза і Кучми, а також дізнатися про загиблих і постраждалих та про героїчних унсовців.

Автор: Юрій Бобраницький, м. Київ 
Джерело: Нація і держава