Неправдомовці у канонічних рясах

Якось, прогулюючись по Києву, вирішив відвідати Києво-Печерську Лавру. Хоч вона й перебуває наразі під юрисдикцією Церкви Московського патріархату, та все ж старовина українська святиня. Та, вже на підступах до неї нічим українським і не пахне. На стовпах, перед Лаврою висять листівки з російським двуголовим орлом та написом “За веру, царя и Отечество”.

Такі самі листівки доводилось бачити й безпосередньо в стінах Лаври. Та на цьому моє зіткнення з проросійською і антиукраїнською пропагандою, під час екскурсією Лаврою, не припинилося. В одній із печерських церков, безкоштовно роздаються листівки із явною метою опаплюжити Українську Церкву. Листівка, яку видає розміщений при недільній школі Київської Духовної Академії та Семінарії російський православний клуб “Срєтєниє”, досить вміло використовує цитати іноземного православного вищого духовенства, яке прибуло у Київ на запрошення так УПЦ МП взяти участь у святкуванні 950-річчя української історико-архітектурної та релігійної пам”ятки старовини Києво-Печерської Лаври.

Звісно, іноземне духовенство, мало обізнане з релігійним конфліктом в Україні та його історичному, національному та політичному підгрунті, доволі легко піддалась пропаганді організаторів. Тепер їхніми цитатами, аби законно підкріпити свої звинувачення на адресу істинній Українській Православній Церкві з Патріархатом у м.Києві “сабоданівці” для “угнетенного рускоязычного населения” цитують іноземною мовою немудрі звороти цих прислужників або одурених Москвою людей з відвертими образами щодо українського православ”я, а отже й українського народу загалом.

Привертає до себе увагу промова Архієпископа Авеля з Польської Православної Церкви. У ній говориться, зокрема, таке: “Ми хвилюємось щодо ситуації в Україні, молимось, щоб всім розкольникам – філаретівцям та автокефалам - Господь приніс дар каяття, і вони повернулися в Батьківській дім. Каяття, каяття і каяття… Якщо Константинопіль буде втручатися, я це відповідально кажу, у внітрішні справи канонічної церкви в Україні, то Польська Церква, весь єпископат буде першими ворогами Константинополя.” Звичайно, для людини, що хоча б поверхово знає історію українського православ’я, така цитата абсурдна в усіх відношеннях. Адже, до 1686р. Україна мала свою, незалежну від Москви Церкву, що номінально підлягала Константинополю. Якщо для владики Авеля цілком логічне відновлення Української Церкви, внаслідок утворення власної державності, є розколом, то чим тоді, цікаво, для нього є вікове знищення національних особливостей Української Церкви російським православ’ям?

Говорячи про якесь міфічне втручання Константинополя у справи т.зв. “канонічної церкви в Україні”, арх.Авель однак не помічає свого власного втручання в справи українського православ’я, що виливається у відверту і нічим необгрунтовану образу. Ще далі пішов єпископ Грузинської Церкви Андрій. Розповідаючи про свою мандрівку Києвом, зазначив таке: “Зайшовши у Володимирівський собор, хотів помолитися. Але я навіть не міг подумати, що ця святиня не належить Православ’ю, позбавлена ласки, і православна людина не може там навіть молитися. Мені було дуже прикро, неприємно, і я поспішно вийшов.” Можливо грузин не вміє читати українською. Але, невже по зовнішньому і внутрішньому оздобленню храму не видно, що це православна церква, а не католицька чи протестантська? Та певно для грузинського єпископа православною церквою в Україні є лише “філіал” Російської Церкви.

Звертає на себе увагу історичною неграмотністю й промова архідиякона (нині архімадрита ) Іова, викладача Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі. Визнаючи, що “в Україні є великий потенціал для утвердження Помісної Церкви” він, однак “не забув” зауважити, що “це питання має вирішуватися соборно, в консультації з Материнською Церквою - Російською Православною Церквою.” Дивним і безглуздим виглядає твердження Іова, буцімто Російська Церква є матір’ю української, з якою ми, чомусь, маємо консультуватися. Найцікавішим є те, що цей Іов належить до… Константинопольського патріархату. Того самого, який і є насправді матір’ю Української Церкви. Російська Церква навпаки являється дочкою Української. Першим московським митрополитом був галичанин Петро. Власне, московським митрополитом він як і його наступники були номінально, бо навіть офіційним титулом в них лишався “Митрополит Київський і всія Русі”. Отже, перші московські митрополити фактично були київськими митрополитами в еміграції, які через несприятливі політичні обставини ( татарське та литовське загарбання) змушені були перенести митрополію.

Коли у 1415 році Київ відновив свою митрополію, московський митрополит залишився на своєму місці, розбудовуючи Московську Церкву. 1458 р. поділ Східнослов’янської церкви на Українську та Московську був офіційно і остаточно затверджений. То ж хто для кого є матір’ю зрозуміти не важко. А те, що християнство в російські землі прийшло з України, певно знає кожен школяр. Взагалі, подібних перл і критики на адресу “розкольників” у листівці достатньо. Ми не будемо все це переповідати, бо безглуздя не верте цього. Ви лише вдумайтесь у слова болгарського митрополита Нафанаїла. “У них (українців) один шлях - повернутись через каяття в ту Церкву, яку заснував Христос.”

В яку це цікаво Церкву? Якщо тут мається на увазі Російська Церква, яку Іов назвав нашою “матір’ю”, це інакше як сміхом та історичним невіглаством годі й називати. Більше того, навіть поверхово знайома з історією релігією та текстом Святого Письма людина, чудово знає, що Ісус Христос та його учні не були засновниками ні Католицької, ні Православної церкви. Вони були в першу чергу проповідниками і засновниками християнства, яке уже з часом поділилось на різні течії. Свої “п”ять копійок” для образи Української Церкви на догоду Москві вставив і представник невизнаної східними патріархатами Православної Церкви Америки єпископ Серафим і ще ряд інших церковних “діячів”. Те, що Російська Церква за допомогою своєї “п’ятої колони” - УПЦ оголосила нашій Церкві війну давно ні для кого не є секретом. Але, найприкріше, що до своєї брудної і нехристиянської справи Москва підключає й православне духовенство інших країн. Робити це Москві неважко. Адже, оскільки Вселенські східні патріархати давно перебувають на території ісламських та іудаїстських держав, реальної ваги у православному світі вони вже не мають. Тому цілком, зрозумілим є намагання Москви мати вирішальне значення у житті православних християн.

Будучи офіційно православною країною і маючи велику кількість парафій за кордоном, Росії звісно не вигідно втрачати свій вплив, що безумовно буде підірваним з відродженням Української Церкви, шляхом приєднання до неї багатотисячних російських парафій, які знаходяться в Україні. Все це історично має належати Українській Церкві та українському народу. Отож, намагання росіян за допомогою українських манкуртів та залежного або малообізнаного іноземного духовенства очорнити Українську Церкву та перекрутити історію зрозуміти неважко. У цьому їм допомогають не лише особи духовні, а й мирські, причому відверто атеїстичні.

А от настрої комуністів аж ніяк не сумісні з їхньою ідеологією. У №58 за 26 липня 2006 р. газети “Комуніст” у статті “За что Запад ненавидит Православие?” з підзаголовком “Коммунисты и православие: точки соприкосновения” проявляється неабияка “релігійність” комуністів. Вони прямим текстом кажуть, що “часто зустрічається з патріархом Алексієм ІІ лідер російських комуністів Зюганов. КПРФ нерідко організовує спільні акціі з активістами православних громадських організацій.” Все це робиться тому що, “Російська православна Церква, частиною якої є УПЦ—це остання структура, що залишилась спільною для колишніх республік СРСР”. – говориться у статті.

Звичайна така показна “релігійність” комуністів є однобічною, маючи чисто політичний характер. В цій же статті гостро критикуються “націоналістично налаштовані розкольники” з Української Церкви, що “за підтримкою “оранжевої влади” “захоплюють” у “сабоданівців” споконвічні українські святині. Як бачимо російські християни та атеїсти-комуністи змогли однак на грунті україноненависництва та російського шовінізму знайти спільну мету. Взагалі, розпалювання міжрелігійної ворожнечі та необгрунтоване звинувачення Української Церкви у “розкольництві” для російських шовіністів—явище нормальне. У церквах Київо-Печерської Лаври серед списку категорій людей, які “УПЦ” не хоче пам’янути в молитвах, поруч із самогубцями, іновірцями, сектантами значаться і “розкольники”. В той час, коли “сабаданівці” багато років поспіль відверто ігнорували Дні пам’яті жертв голодомору та політичних репресій і розпалюють міжрелігійну ворожнечу. Приміром, Римо-католицька церква в Україні під час богослужіння згадує жахливі сторінки минулого століття і, що найважливіше, закликає до релігійного миру та віротерпимості. Натомість від наших “братів по вірі” постійно чуємо зовсім протилежне.

Автор: Дмитро Щербина