У 1988 році виповнилося століття завершення будівництва собору в ім'я просвітителя і хрестителя Київської Русі — святого великого і рівноапостольного князя Володимира, з ім'ям якого свята Православна Церква наблизилася до тисячолітнього ювілею свого історичного існування (988— 1988 рр.). Вдивляючись у глибінь віків, ми дуже виразно побачимо величну картину спасенної місії Православної Церкви в Україні, яка зберегла й пронесла в первісній святості духовно-благодатний скарб свій — православну віру. У зв'язку з цим може показатися трохи дивним, що таке велике ім'я просвітителя землі Руської не було увічнене видатним і рукотворним пам'ятником на честь св. Володимира саме на Київській землі.
Тільки десь наприкінці XVIII ст. виникла думка спорудити собор в ім'я св. Володимира у Києві поблизу Марійського палацу (архітектор А. І. Меленський навіть створив проект у класичному стилі). Однак, справдитися цим добрим намірам не пощастило. Та ось у першій половині XIX ст. у Києві був заснований університет ім. св. Володимира (1837 р.), прокладена Володимирська вулиця, виникла думка поставити пам'ятник хрестителю киян над берегом Дніпра (закінчений у 1853 р. на сучасній Володимирській гірці). І ось тоді митрополит Київський і Галицький Філарет (Амфітеатров) зауважив, що найкращим пам'ятником св. Володимирові, який осяяв Русь світлом Христової істини, має бути храм в ім'я святого Володимира.
Так, у 1852 р. по всій Русі великій почали збирати пожертви на будування Володимирського собору в Києві. Довго і тяжко визрівала думка про будівництво собвру, в муках і турботах народжувались проекти її здійснення та й сама будова. Архітектор Штром склав план грандіозного хрестоподібного храму з 13 банями в чисто візантійському стилі, одержав за свою працю звання академіка архітектури, але поданий ним кошторис — 700 тисяч карбованців занепокоїв блаженного старця — митрополита Філарета. Тоді єпархіальний архітектор Спарро переробив згаданий проект: обрізав кінці хреста, зняв частину бань, і вийшов храм у вигляді «корабля» із 7 банями. Смерть натхненника будівництва собору митрополита Філарета (1857 р.) надовго спинила добрі починання. Коли на київську кафедру був призначений митрополит Арсеній (Москвін, 1860— 1876) — справа будівництва ожила.
Новий владика визнав за необхідне збудувати собор величнішим, ніж пропонувалося у варіанті Спарро, і схвалив новий проект архітектора Беретті, за яким розміри собору побільшали понад два рази (з 51 до 127 кв. сажнів, не рахуючи хорів). При цьому були помножені бані і зменшений кошторис (від 158 тис. за Спарро до 141 тис). Таким чином подані були такі розміри собору: ширина головного фасаду 13,5, довжина собору 22,5 і висота до хреста головної бані — 23 сажні (саж. = 1,8 м). І ось 15/27 липня 1862 р. було урочисто відправлене закладання собору в ім'я св. рівноапостольного князя Володимира.
При цьому митрополит Арсеній виголосив зворушливе слово, почавши його так: «Устань, древній Києве, з пороху твого багатовікового забуття серед столиць світу знаменитих, і, убравшись у ризи світлі, як і колись спіши назустріч твоєму князеві любимому, Володимиру, сонечку красному. Ось він знов іде до тебе урочисто, але не з вигуками переможними з країни ворожої, а з височини небесної, з піснеспівами церковними; не в супроводі дружини, як бувало колись, войовничої, військовими обладунками блискучої, але в світлосяйно-му сонмі святих Божих, що їх слідом за ним дала для неба земля Руська. Для них і за гробом, в обителях горніх, ще мила й пам'ятна вітчизна дольня, як місце їхнього народження, трудів і подвигів, скорбот і радостей, де вперше блиснув для них промінь святої віри... Ось уже готується і будинок для його перебування.., в усьому достойний його царствених доблестей", і перші підвалини його, при співдіянні Божому та в невидимій присутності самого рівноапостольного жителя його, ми нині вже поклали» .
Будівництво пішло досить швидко. Вже через три роки будівля собору виросла до віконних рам у банях, — як раптом сталася біда: стіни, склепіння і арки почали тріскатися, головні стовпи повідхилялися. Ця катастрофа так тяжко пригнобила будівників, що в 1866 р. спорудження храму припинилося на десять років, а самого архітектора вона незабаром поклала в могилу. Проте, сумна доля будівництва була відвернена, знайшлася можливість урятувати цей храм. Академік архітектури В, Н. Школаєв, якому було доручено відбудовні роботи, взявся до серйозної праці. Становище було таке, що найменший недогляд міг спричинитися до дуже сумних наслідків.
Було кілька таких днів, коли споруда, в якій треба було багато чого всередині розібрати і перекласти наново, могла щохвилини завалитися, поховавши під своїми руїнами будівників, але архітектор гідно вийшов з тяжкої боротьби із стихією. Отже, через двадцять років після початку будівництва, 1882 р. спорудження собору в ім'я св. рівноапостольного князя Володимира було завершене, на банях поставлені хрести, тож нині, під їх осяянням ми молитовно і врочисто та добропристойно відзначаємо столітній ювілей храму. У славному Києві піднісся чудовий собор із сімома банями (дві з них, на фасадному боці, фактично — дзвіниці), являючи собою зразок епохи візантійського будівництва, нагадуючи базиліку. І в сучасному ансамблі історико-архітектурних пам'ятників Києва Володимирському соборові належить одне з провідних місць.
Можливо, для вимогливого цінителя архітектурних особливостей, собор покажеться не досить стрункою спорудою, можливо, багато хто знайдуть, що хрестовидність у плані, викликана трьома пізнішими прибудовами, не характерна для чистоти візантійського стилю, нехай тут навіть убачають елементи готики (підпори — контрфорси зовні), але промислу Божому було угодно, щоб храм хрестителеві Русі був хрестоподібний. Над головним входом у собор золотом переливається мозаїчний образ св. Володимира, над південним — св. Ольги, а над північним — св. Александра Невського. Двері головного входу двостулкові. Посередині їх проходить золочений шестикінцевий хрест (від порога до дуги арки). Праворуч хреста — лите рельєфне зображення св. Володимира, ліворуч — такий самий образ св. Ольги. Усередині храм поділено на три наоси або нефи.
По завершенні всіх зовнішніх і внутрішніх робіт було відправлено освячення престолів (1896 р.): у центральній частині храму престол освячено в ім'я св. Володимира, а в бічних приділах, поділених хорами (на другому поверсі) — в ім'я св. Ольги та святих страстотерпців Бориса і Гліба. Усередині собор вражає кожного віруючого, який перестулає святий поріг, невимовним багатством живопису, який дійсно являє собою найвеличніший шедевр у спадщині руської релігійної творчості ХЇХ ст. Відповідальна справа внутрішнього опорядження собору була доручена видатному вченому професорові мистецтвознавства А. В. Прахову.
За його планом та при найближчій його участі були проведені всі внутрішні роботи, а всі бронзові та мармурові деталі виготовлені за його кресленнями. Вирішено було опорядження собору провести у візантійському стилі з належною досконалістю н красою, адже собор мав бути загальноросійським пам'ятником просвітителю Русі. Для живописного розпису 1885 р. були запрошені кращі митці: В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, П. А. Свєдомський, В. А. Котарбінський, а потім до них приєдналися М. К. Пимоненко, А. С. Мамонтов та ін. Якщо вважати Васнецова і Нестерова представниками візантійської школи, то слід визнати, що в особі першого вона досягла найвищого розвитку ,а другий привніс у неї елементи сучасного йому символізму.
Живопис «західних» майстрів — Свєдомського і Котарбінського показав у Володимирському соборі італійську школу на її новішій стадії розвитку. Ще й сьогодні можна почути, що живопис Володимирського собору дещо відступає від давніх канонів церковного іконопису. Отже, слід сказати, що візантійська школа релігійного живопису зовсім не замикає натхненну творчість в окови холодної безпристрасності й невільницького підлягання встановленим зразкам. Проте вона ставить неодмінну умову: церковний художній твір має строго відповідати релігійному переданню і поряд з цим вимагає надати певному твору, як релігійному образові, високого, властивого релігії настрою. Все це відкриває широке поле творчості перед натхненним митцем, не позбавляний його можливості вміло використовувати історико-побутові елементи.
Вміло скориставшись цим, геніальний російський художник Віктор Михайлович Васнецов створив ті подиву гідні шедеври церковного живопису у Володимирському соборі, які залишили далеко за собою попередні зразки і достойно іменуються «богословієм у барвах». Тут — благодатно-величннй образ Богоматері з Предвічним Дитям на руках. Вона, йдучи на хмарах, з виразом суворої печалі й рішучості, оточена благоговійними серафимами, бачить неминучість страждань і хресної смерті для Сина Свого улюбленого. При цьому постає враження, що Боже Дитя з простягнутими благословляючими руками відділяється і вирветься з Материнських обіймів униз, до молящихся людей, на виконання волі Отця Небесного про спасення роду людського. Богомати тримає Його, міцно притуливши до серця, але в погляді її — відтінок суму і радості. Це — лик Пресвятої Матері і Богоматері: все в Ній говорить про останній спротив материнського почуття, про глибокий тиск страху й болю за майбутні страждання Сина. У такому глибоко людському і водночас високо релігійному розумінні полягає величне й незмінне достоїнство прославленої васнецовської ікони Богоматері в центральній абсиді головного вівтаря Володимирського собору.
Нижче, в першому ярусі вівтаря зображене таїнство Євхаристії, де Спаситель подає апостолам Тіло і Кров Свою на відпущення гріхів. Тут же праворуч написані преподобні Антоній і Феодосій Печерські, преподобний Сергій Радонезький і святителі Алексій, Стефан і Петро; ліворуч — святителі Василій Великий, Афанасій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Климент Римський і Миколай Чудотворець. У другому ярусі ікон головного вівтаря зображені старозавітні пророки. Вони звернені до образу Богоматері — зосередження всього живопису Володимирського собору. Ліворуч від Цариці Небесної першим бачимо пророка Давида з лірою (псалтирею) в руках, поряд — його син Соломон, замріяний юнак із сувоєм записаних премудрих речень; далі пророк Наум, який пальцем указує на Спасителя, а за ними пророки Ієремія та Ілля і Гедеон з руном.
Справа від Богоматері лики пророків: Даниїла, Мойсея, Якова, Ісайї, Аввакума та Ієзекіїля. Тут особливо виділяється старозавітний євангеліст Ісайя, який натхненно і з подивом простягає руки: у правій сувій з його пророкуванням: «Ось Діва в утробі прийме...». Справдилося написане ним про народження Еммануїла. Вражає також і образ Мойсея із скрижалями 10 заповідей. Він має натхненний і суворий вигляд, — готовий розбити скрижалі Божого закону, побачивши золотого ідола, якого собі зробили, коли не було з ними Мойсея, відступники від істинного Бога. Ближчі до олтарної абсиди нілони віддані великим постатям архангелів Гавриїла і Михаїла. Коротко зупинившись на живописі головного вівтаря, далі обмежимось тільки переліком головніших творів В. М. Васнецова.
Зауважимо, що глибоке знання тем і незрівнянний талант дозволили художникові надати ликам святих особливої виразності, оживили їх і, не порушуючи традиції церковного передання, показали індивідуальні риси характерів і епоху їхніх земних подвигів, створюючи багату змістом композицію, особливо у складних творах. Перед християнином неначе визволені від праху минулих віків, у всій величі духу постають рівноапостольний князь Володимир і його бабка, попередниця у вірі Хрлстовш мудра Ольга, перші святі стратотерпці Борис і Гліб, що воліли прийняти смерть, ідоо уникнути усобиць і дроблення Київської Русі, святі князі Михаїл Чернігівський і Михаїл Тверський, замучені в Орді за мужнє сповідування Христової віри, святий оборонець Русі від зазіхань латинського Заходу і вболівальник за спокій Русі перед ординськими володарями князь Александр Невський. Тут і преподобні отці — начальники чернечого подвижництва на Русі Антоній і Феодосій, поборники чистоти Православ'я на нашій землі, які пильно боролися проти спроб ширити в ній латинство; преподобний Нестор Літописець, уславлений не тільки праведним життям, але й перший мудрий історик Русі, відданий їй усім серцем патріот Вітчизни, проповідник і оборонець єдності її народів; преподобний Сергій Радонезький, святителі і праведники всієї Вселенської Православної Церкви.
Високі релігійні й художні задуми, втілені повсюди в соборі, викликають у православних душах щире замилування і дають широкий простір для роздумів. Далеку минувшину християнського дитинства Русі митцеві треба було відчути й збагнути люблячим серцем, щирим почуттям, поглибити правдивим, вірним знанням. Здійснити все це так виразно і велично, з таким блиском не пощастило б ніякому обдарованню без чистоти сердечної та щирості душі. В. М. Васнецов розписав усі центральні частини Володимирського собору. В головній бані він написав на фоні зоряного київського неба поясний образ благословляючого світ Спасителя. У барабані там же зображене прямування праведників на чолі з розсудливим розбійником у рай — «Переддвер'я раю», а нижче на парусах бані— чотири євангелісти з відповідними символами.
Далі, на стелі собору, починаючи від головної бані — Голгофська драма: Син Божий умирає на хресті, поряд Бог Отець простягає руки прийняти Дух Сина, а на кінці стелі — юний Христос, Бог Слово. На хорах, на стінах храму зображене перебування прародителів у раю — «Блаженство раю» і «Гріхопадіння». При вході в собор на північній, південній і західній стінах головного нефу написані три зображення глибокого змісту і складної композиції. Два з них — «Хрещення князя Володимира» і «Хрещення Русі» написані на історичній основі, а третє — «Страшний Суд» — містичного змісту на євангельській основі (Мф. 25, 31 — 46)8. В. М. Васнецову належать також ікони на колонах (майже всі за його ескізами та з його поправками), а також символічні зображення і орнаменти середнього нефа. В. М. Нестеров написав запрестольні ікони на хорах: у приділі св. Ольги — «Різдво Христове», а в приділі свв. Бориса і Гліба — відоме «Воскресення Христове».
Йому належать ікони в іконостасах цих приділів, а також у іконостасах бічних нефів унизу. Світлими й ніжними тонами приємних для очей барв митець прагнув виразити символи духовної краси, тому його святі, серед безлічі квітів, наче світяться. П. Свєдомський і В. Котарбінський майже всі оорази писали разом. Видатними творами їх можна вважати розпис у бічних нефах: «Вхід Господній в Єрусалим», «Суд Пілата», «Воскресіння Лазаря», «Голгофа», «Тайна Вечеря» і «Моління про чашу». Цим митцям належать у бічних нефах унизу «Шість днів створення світу» (в основному за ескізами Врубеля}, а також «Вознесення» і «Преображення» — на хорах. Орнаменти бічних нефів належать пензлю М. Врубеля. На колонах і пілястрах собору задуми В. М. Васнецова відобразилися з допомогою вихованців художньої школи М. Й. Мурашка — С. Костенка, В. Замарайла, О. Курінного та ін. Живопис, орнаменти, бронзові й мармурові роботи становили у Володимирському соборі «особливий світ, повний барв, життя, світла, блиску та безперервного сяйва... Щодо цього на Русі Володимирський собор не має собі суперників».
На жаль, будівельні помилки й недоліки, неправильно підготовлена під живопис штукатурка тримають під постійною загрозою знищення неоціненний набуток найвидатніших творів. Занепокоєння оправдане. Адже самому Васнецову довелося реставрувати свій живопис у головному вівтарі собору відразу ж по закінченні всіх робіт. Під час фашистської окупації собор дуже потерпів. Були повибивані вікна, поламані двері, зірваний дах, затоплені підвали, весь розпис покрився світло-сірою цвіллю.
Після визволення Києва від гітлерівських загарбників, незважаючи на тяжке загальне становище, в понівеченій війною країні, Уряд дав наказ ужити негайних заходів для врятування собору та його розпису. Коли в 1943 р. Володимирський собор став кафедральним храмом митрополита Київського і Галицького, з державною допомогою та на добровільні пожертви православних киян проводилися тривалі роботи по ремонту собору і реставрації живопису. За останні кілька років заходами соборної общини були проведені реставраційні роботи іконопису В. М. Васнецова: «Христос Спаситель» у головній бані собору, «Переддвер'я раю» в барабані, та на стелі середнього нефа — «Розп'яття Сина Божого», «Бог Отець», «Бог Слово», «Страшний Суд», «Хрещення Русі» та ін. Реставровані також олтарі на хорах, розписи М. Нестерова і В. Котарбінського — «Вознесеная» і «Преображення», наново визолочено святі врата всіх трьох олтарів, відновлено орнаменти й позолоту на десятках квадратних метрів на стінах і колонах храму. Промивка і реставрація живопису та орнаментів триває постійно.
Зроблено чудовий жертовник з золоченим різьбленням та металічними іконами по боках. Систематичні роботи по збереженню самого храму і його неоціненного розпису виконуються Республіканським спеціалізованим науково-реставраційним управлінням Держбуду УРСР під керівництвом реставраторів вищої кваліфікації на замовлення собору. Багато віруючого люду та іноземних гостей і християнських делегацій, відвідуючи відправи у Володимирському соборі, дістають високу духовну насолоду.
Залишені в книзі почесних відвідувачів захоплені записи свідчать про те, що в СРСР віруючі люди мають повну свободу відправляти богослужіння, задовольняти свої духовні потреби і щирість сердечної віри. Як голова Комітету продовження роботи Християнської Мирної Конференції, високо-преосвященний митрополит Філарет іноді проводить у Києві засідання Робочого комітету ХМК та інших міжнародних комісій і богословських співбесід, які обмірковують богословські і міжхристиянські проблеми, об'єднують свої зусилля в справі захисту миру на землі — найважливішої проблеми сучасності.
І тоді представники всіх континентів, різних віросповідань, національностей, різного кольору шкіри, приходять у Володимнрський собор просити Божого благословення на свої труди і дякуюїь Творцеві за успішне здійснення добрих намірів. Справляючи славний ювілей століття завершення будівництва Володкмирського собору, ми можемо радіти тому, що древній Київ устав з праху багатовікового забуття серед уславених столиць світу і його православні віруючі, складаючи щирі молитви. спішать назустріч рівноапостольному князю Володимиру — красному сонечку, щоб він підніс свої молитовні зітхання за благоденство і процвітання Богом береженої країни нашої і за мир на всьому світі — до Подателя всіх благ Господа і Вседержителя нашого, до Начальника миру — Христа Життєдавця.
Автор: Протоієрей Іоанн Чернієнко
