Перш ніж вести мову про духовну, тобто християнську опіку над вояками названої у заголовку "першої Української дивізії", треба хоча б стисло торкнутися історії цього збройного формування часів Другої світової війни.

Як нам відомо, в ході Першої світової війни в складі австро-угорської армії проти Росії діяв легіон Українських січових стрільців (УСС). Він був сформований з галичан і згодом став базою для побудови Українських збройних сил в Західно-Українській народній Республіці (ЗУНР), а також, в значній мірі, і в УНР.

В ході Другої світової війни ОУН мельниківського спрямування вирішила повторити досвід утворення національних збройних формувань, які з часом мали бути реорганізовані у нову Українську армію в боротьбі за нашу незалежну, самостійну державу.
Ця бойова одиниця була сформована у квітні 1943 р. як окрема дивізія німецької армії в Галичині і названа дивізією "Галичина". До її складу входило біля 16 тис. українців-галичан.

В бою під Бродами дивізія потерпіла поразку і значна частина її вояків поповнила ряди УПА, що діяла в той час на Волині. Протягом вересня 1944 р. - березня 1945 р. вона (дивізія) була відновлена до 18 тис. чол.
В кінці березня 1945 р. із створенням Українського Національного Комітету її було реорганізовано у Першу дивізію Української Національної Армії. Очолив це формування наш земляк генрал Петро Шандрук. Дивізія прийняла присягу на вірність українському народу.

В травні 1945 р. у повному складі дивізія склала зброю перед англо-американськими союзниками, і була інтернована. Не зважаючи на неоднакові вимоги Москви видати вояків дивізії росіянам, як "зрадників", їм у цьому було відмовлено. Через 2 роки понад 10 тис. дивізійників було перевезено до Англії, де вони працювали хто у шахтах, а хто в сільському господарстві. Згодом їх було звільнено, і ці люди виїхали до США, Канади, Південної Америки, а частина залишилась в Європі.

Радянські історики, виконуючи волю Москви, продовжували називати цих вояків зрадниками. В той же час українські історики на Заході, а після 1991 р. - і в Україні дають їм іншу оцінку.
Під час переговорів з німцями Український Центральний Комітет поставив категоричну вимогу, щоб духовна опіка вояків лежала в руках українських священиків. Німецькі дивізії, як відомо, зовсім не мали священиків і, більше того, від справжніх членів СС навіть вимагалося відречення від християнської віри. Український народ був тісно пов'язаний зі своєю церквою, і для українського вояка ворожість до своєї релігії була немислима. Понад 959 вояків дивізії були греко-католиками, а тому, керівництво її духовним життям взяла на себе греко-католицька церква. Митрополит Шептицький призначив до Військової Управи о.мітрата д-ра Василя Лабу, колишнього головного духівника Галицької Армії.

Німецьке керівництво з недовірою ставилося до українських мотивів у дивізії, що не оминуло і священиків. Шеф німецької поліції безпеки і СД обергруппенфюрер СС Кальтербруннер 28 червня 1943 р. скаржився Гіммлеру, що "українська церква небезпечна для Рейху і священики не потрібні в дивізії "Галичина". Гіммлер відповів Кальтенбруннерові 16 липня й запевнив, що використає священиків у дивізії для німецьких цілей та доручив начальникові Головного правління СС Бергерові пояснити священикам їхні завдання: "Допоки священики матимуть добрий вплив на вояцтво, вони залишаться в дивізії. Якщо стануть підбурювати вояків, ми їх усунемо, а всю вину винесемо на вашу Церкву".

У день святкового збору у Львові о.В.Лаба відправив Службу Божу в храмі св.Юра і виголосив проповідь. Цю проповідь німці записали на двох платівках і послали до Берліна, де її переклали на німецьку мову. Сам Бергер став "рецензентом" і склав короткий звіт Гіммлерові: у ній є деякі небезпечні звороти, але "ми зуба вирвемо!" До "небезпечних зворотів" він зараховував такі вислови, як: "На сьогоднішньому святі постає українське національне військо, знову повертаються Січові Стрільці, нитка української національної армії, яку так нагло було перерізано…"

У дивізії мало бути 12 священиків, а їхня військова підготовка відбулася у Зеннгаймі з 20 серпня по 3 жовтня 1943 р. Священики мали офіцерські звання й були приділені до полків. Вони звітували дивізійному капеланові, що діяв у дивізійному штабі при відділі духовної опіки.

Священики мали такі обов'язки: щонеділі і в будні дні, якщо на це була можливість і час, відправляти Службу Божу. Воякам дозволялося йти на Богослужіння і до місцевої церкви. Бажаним було, щоб священик брав участь у культурно-освітніх заняттях з вояками, робив їм огляд світових подій; постійно нагадував про гідну поведінку щодо цивільного населення, необхідність оберігати військову таємницю, приватне майно. Коли вояка відвідувала сім'я чи родичі, священик повинен був ними заопікуватися. "Всі намагання священика повинні зосереджуватися на здобутті довір'я та пізнанні характеру й душі вояків, щоб у критичний момент мати на них відповідний вплив та допомогти командирові осягнути його мету", -- писалося у рекомендаціях для польових священиків дивізії.

Такі "завдання" нелегко було виконувати при німецьких командирах, які не розуміли, що священик має ще вищу духовну обітницю перед своєю Церквою і Богом, що може призвести до колізії з командировою "метою". Під час боїв під Бродами дивізійного головного капелана о.Володимира Стецюка, німецький вищий офіцер застрелив на очах генерала Фрайтага за нібито "невиконання наказу".

Священики відіграли велику роль у дивізії. Вони зв'язувалися з місцевими парафіями й відправляли в їхніх церквах Служби Божі. Це відразу наставляло місцеве населення до приязних стосунків з українським вояцтвом. Так, зокрема, було на вишколі в полках у Франції, чи пізніше у Словенії, Австрії, а особливо у Словаччині. У новосформованій дивізії після боїв під Бродами дивізійним начальним капеланом став о.Михайло Левенець.

Для релігійної опіки православних вояків владика Палладій призначив протоієрея Олександра Новицького, підвищивши його до сану протопресвітера. Та на православних священиків Гіммлер не погодився. Щойно в 1945 р. з Волинським легіоном прийшли два православні священики - Палладій Дубицький, котрий скоро відійшов до штабу генерала Шандрука, та Іов Скальський, який був у дивізії до кінця війни й опинився з нею в англійському полоні, а по війні став єпископом у Бразилії.

Перша українська дивізія проіснувала недовго. На її рахунку не було великих перемог. Але вона зіграла свою роль в історії українського війська і, що дуже цінно, в історії українського військового духівництва, що бере свій початок із давніх-давен і тепер відроджується в наших збройних силах.

Автор: Сергій Колот