Українська Православна Церква Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт

http://www.cerkva.info

– Ваша Святосте, відомо, що Українська Православна Церква Київського Патріархату, незважаючи на своє не зов­сім легітимне положення, - одна з найбільших у нашій кра­їні. Що вона являє собою сьогодні? Яка динаміка її розвит­ку? Якщо можна, назвіть цифри, які відбивають нинішню ситуацію в розколотому українському православ'ї.

– За кількістю віруючих Православна Церква Київсь­кого Патріархату на першому місці - вона більша за Укра­їнську Православну Церкву Московського Патріархату, причому, набагато. До Київського Патріархату, за соціоло­гічними дослідженнями, відносять себе приблизно 10 млн. дорослого населення. До Московського - 6-7 млн. А якщо говорити про приходи, то тут - навпаки: у Московському їх близько 10 тис, у Київському - 4200. Ці приходи розподі­лені у 29 єпархіях в Україні й у трьох єпархіях за її межами.

У нас близько сорока архієреїв, шість духовних семінарій, дві академії, богословський факультет при Чернівецькому університеті й до п'ятдесяти монастирів. От така статисти­ка. Здебільшого, храми й приходи Київського патріархату знаходяться в Західній і Центральній Україні. У Східній і Південній Україні їх менше. Проте Київський Патріархат повільно, але впевнено розвивається. У 1992 році в нас було приблизно 1800-1900 приходів. Сьогодні - більше 4 тисяч. Було 15 архієреїв, зараз - близько 40, було 12 єпархій, зараз - 32. Від нас у Московський Патріархат ніхто не переходить. А от із Мо­сковського до Київського переходять досить часто. Все це свідчить про те, що майбутнє - за Київським Патріархатом.

– Як Ви гадаєте, якби ми розмовляли з кимось із ієрархів УПЦ МП, він назвав би інші цифри?

– Не знаю, але ці цифри не надумані. Що стосується кількості віруючих, це дані соціологічних опитувань, їкі проводяться не нами, а спеціальними організація­ми. Причому, не тільки українськими, але й російськи­ми та європейськими. Всі вони сходяться на тому, що Київський Патріархат підтримує більшість православ-іих віруючих України. Але сьогодні головна наша проблема - не кількісні характеристики, а те, що наша церква дотепер не має :татусу автокефальної. Церква існує, але інші право-:лавні церкви не визнають її автокефальною. Від кого де залежить? Від Константинопольського Патріарха. За дерковними канонами він повинен дати нашій церкві гомас, тобто документ, який підтвердив би її автокефлію. Але цьому протидіє Москва, бо автокефалія УПЦ -де зменшення Московського Патріархату наполовину. Якщо МП в Росії й Білорусі сьогодні має дванадцять гисяч парафій, то в Україні в цілому - понад п'ятнад-дять тисяч.

Якщо наша церква покається й повернеться до Москви, можна буде ставити хрест на Україні як не­залежній державі. – Київський Патріархат заснований у 1992 році. Рі­шення про його створення вимагало рішучості й упев­неності в правильності свого вибору. Які мотиви Вами керували? – На той час я був місцеблюстителем Московського Престолу. За хворого Патріарха Пімена я фактично ке­рував усією Церквою. Справді, чому ієрарх, який займає таке високе положення, взяв і пішов? Причина в тому, що до 91-го року Україна була у складі Радянського Со­юзу. Союз розпався, утворилася Українська держава. Відповідно до церковних канонів, незалежна православна держава повинна мати свою Церкву.

Виходячи із цьо­го, я й вирішив іти шляхом відділення від Московського Патріархату. Це було рішенням усього духовенства, усієї церкви. Я зібрав вищий орган управління Церквою - Помісний Собор, на якому були всі архієреї українського православ'я, представники духовенства всіх єпархій, мо­настирів, духовних навчальних закладів. Він проходив з 1 по 3 листопада 1991 року. Собор ухвалив, що Українсь­ка Церква повинна стати автокефальною. Хоча Москва й була проти, я розумів, що інтереси Укра­їнської держави вимагають незалежної Церкви, через яку інша держава не зможе впливати на її політику. Зовсім недавно, до речі, один з єпископів УПЦ МП на Всесвітньому російському соборі заявив, що їхня церква є бойовим загоном Росії й чекає її вказівок. Чи можна Украї­ні терпіти на своїй території Церкву, що служить інтересам іншої держави?

– Ваша Святосте, але і серед єпископату щодо ідеї відо­кремитися не було єдності, більша частина єпископів зали­шилася таки в лоні Московської Церкви. Ми пам'ятаємо про те, що відбувся ще один собор - Харківський, який прого­лосив зовсім іншу доктрину. Як складаються з тих пір Ваші стосунки з єпископами УПЦ МП та її предстоятелем митро­политом Володимиром? Чи спілкуєтеся Ви з ними?

– Річ у тому, що не я розірвав стосунки з ними, це – вони зі мною. Ініціатива проведення Харківського собо­ру йшла з Москви. І не тільки з Московської Патріархії. Отут були задіяні спецслужби: і російські, і українські. Під натиском цих сил українські архієреї й покинули свого предстоятеля та й поїхали до Харкова.

– І все-таки: із тих пір Ви не спілкувалися з митрополи­том Володимиром, єпископами УПЦ МП от так, приміром, як ми оце зараз із Вами?

– Ми спілкуємося під час офіційних заходів, урочитостей, коли Президент запрошує. А так, їм заборонено зі мною спілкуватися, а заборона йде з Москви. Ми хочемо цього спілкування, під час якого можна було б обговорили ситуацію, аргументуючи позицію один одного. Адже поки йде боротьба між нами, цим користуються інші Церкви, ті ж харизматичні секти. Якби православ'я об'єдналося, у нас, напевно, були б ;екти, але не в такій кількості.

– А чи не на часі не пише говорити, але й щось робити для об'єднання? – Ми хотіли об'єднатися з Автокефальною Церквою, її приходи здебільшого в Галичині. Але з Москви надійш­ла вказівка: об'єднуватися можна тільки за умови, якщо Латріарх Філарет відмовиться від предстоятельства. А відмовитися - отже, приректи Церкву на руйнацію. – Скажіть, а держава якось сприяє об'єднанню? – Сприяє. Кучма, коли був Президентом, теж розумів, що в Україні повинна бути незалежна православна Церк­ва. Він багато разів говорив про це. Нинішній Президент більше діє в цьому напрямку. Але що може зробити Пре­зидент? Є більші й потужніші політичні сили, з якими й Президент упоратися не може. Від нас вимагають по­каятися. Але треба розуміти, що якщо наша Церква по­кається й повернеться до Москви, можна буде поставити хрест на Україні як незалежній державі.

– Ваша святосте, Ви й Церква перебуваєте у фактичній ізоляції. Крім того, з усіх боків Вас звинувачують у багатьох гріхах. Як Ви почуваєтеся в режимі постійних нападок?

– Нормально почуваюся, впевнено. І вважаю, що зго­дом, коли визнають українську Церкву автокефальною, усе це відпаде. Мої сьогоднішні супротивники не тіль­ки забудуть усе, але ще й соромитимуться своїх вчинків стосовно мене й Церкви Київського Патріархату. Візьміть передвиборчу кампанію. Що писали один проти одного - вигадували, що на думку спаде, щоб до­могтися перемоги. Так і отут. Головна мета - дискреди­тувати Патріарха. Але я, що далі йде час, то більше переконуюся; об­раний мною шлях - правильний. І як людина віруюча, переконаний: Господь допомагає мені на цьому шляху.

– Ваша Святосте, звичайно, на все воля Божа, але як Ви гадаєте, коли ж буде переборений розкол, від якого всі так страждають.

– Все залежить від Бога. Бог створить такі умови, про які ми не знаємо зараз і не довідаємося доти, доки вони не будуть Ним створені. Коли, хочуть цього чи ні, але всі змушені будуть визнати Київський Патріар­хат. Я можу навести історичні приклади. Болгарська Церква. Сімдесят років Вселенський Патріарх боровся з Болгарською Церквою. Друга світова війна. Перемога. Болгарія опинилася в соціалістичному таборі. Америка була союзником Радянського Союзу. Вселенський Па­тріарх залежав від Америки. І коли Москва звернулася до нього із проханням визнати Болгарську Церкву, він нічого не зміг удіяти. Інший приклад - Польська Пра­вославна Церква. Вона була визнана Вселенським Па­тріархом автокефальною в 1924 році. Але Московський Патріарх її не визнавав. Закінчилася війна. Польща в соціалістичному таборі. Вказівка Сталіна - визнали.

– Ваша Святосте, не секрет, що моральний стан нашого суспільства залишає бажати кращого. Чи достатньо у Церк­ви можливостей, аби впливати, зокрема, на молодь? По теле­баченню, наприклад, частіше можна побачити заїжджого протестанта, аніж православного священика.

– Це не дивина. Заокеанські проповідники мають у своєму розпорядженні достатню кількість коштів, у нас таких немає. Але якби на радіо й телебаченні вважали, що духовне виховання має стратегічне значення для держави, тоді б не скупилися на час. Сьогодні раз на тиждень, щосереди, я маю можливість протягом години виступати на радіо. По десять хвилин у нас на двох каналах телебачення. Це небагато, звичайно...

У радянський час прищеплювався атеїзм, але мо­раль, погодьтеся, була значно вищою, тому що вихован­ню приділялося більше уваги. Тоді була присутня висо­ка християнська мораль, адже багато чого в радянській ідеології було взято із християнських джерел. Вихову­вався патріотизм, любов до Батьківщини й ближнього, жертовність. Згадую, як через наше село німці гнали радянських полонених. Наші селяни виходили на до­рогу й кидали їм хліб, буряки, качани кукурудзи. За це можна було поплатитися життям, але люди ризикува­ли, намагалися допомогти.

– Мораль була вищою. Але з іншого боку, у радянський час ставлення до церкви було досить жорстке. Як Ви, будучи високопоставленою у Церкві особою, будували стосунки з режимом?

– Найскладнішим періодом для Церкви були, на мій погляд, шістдесяті роки. Більш складним, ніж двадцяті-тридцяті, коли розвалювали храми й розстрілювали священиків. У шістдесяті роки почалося виховання в атеїстичному дусі кожної людини. Була створена така си­стема, з якої ніхто не повинен був випадати. Але навіть у той час Церква існувала й свою місію виконувала. Коли на той час мене призначили до Києва, тут ак­тивно йшов процес закриття храмів. Храми закривали­ся навіть не десятками, а сотнями. Коли я став екзар­хом, цей процес вдалося призупинити. Я переконував, що не потрібно цього робити.

– Вдавалося?

– Так. Але вдавалося чому? Я за кордон їздив, по всьому світі. І зумів їм довести, що якщо храми в нас будуть закриватися, ніякого миру на землі не буде. Наведу такий приклад. 1975 рік. Ішла холодна війна, але Аме­рика й Радянський Союз шукали шляхів пом'якшення відносин, у тому числі й на рівні церковному. Якось де­легацію представників усіх церков Радянського Союзу, яку мені було доручено очолити, відправили до СІНА.

Було там між іншим і спілкування зі світовою пресою. Уявіть, перед вами двісті-триста журналістів, запитан­ня дуже гострі. Стосувалися вони найчастіше стану Церкви в Радянському Союзі. Я повинен був говорити правду, але так, щоб і не завдати шкоди своїй державі. Інакше після повернення мені б, звичайно, перепало. І я відповідав. Газети потім написали, що митрополит Філарет як по канату ходив. Ніхто там не міг спіймати мене на неправді, але й радянська сторона - звинувати­ти, буцім я завдав якогось збитку країні. Тому, коли я повернувся до Києва, звітував у відді­лі у справах релігій, мені подякували за успішну місію й запитали: чого я хочу? Я попросив дозволу відкритії Київську духовну семінарію.

Пообіцяли, але потім ска­зали, що це неможливо, утім удвічі дозволили збільши­ти кількість класів в Одеській семінарії. Я подумав: яка різниця - в Одесі чи в Києві? І от з 1976 року в Одесі стали діяти паралельні класи. – Ваша Святосте, зараз ви досить часто зустрічаєтеся з першими особами держави. А як було за радянськіх часів? – Тоді був інший принцип. З духовенством мали право зустрічатися тільки чиновники, які займалися питаннями Церкви: уповноважені у справах релігій, представники спецслужб. І ніхто більше. Якби встано­вили, що хтось із посадових осіб зустрічався з архієреєм або священиком за своєю ініціативою, його б по голові не погладили.

– Навіть Шелеста або Щербицького?

– Звичайно. Щоправда, вони зустрічалися із мною, але у... вагонах поїздів. Коли я їздив із Києва до Москви, а їздив я в окремому купе, траплялося так, що той або той їхали у цьому ж поїзді і приходили до мене в гості. От у такий спосіб ми спілкувалися. Але ані я, ані, думаю, вони нікому про це не розповідали. Єдина моя офіційна зустріч із Щербицьким відбулася на прийомі на честь візиту президента Кіпру архієпископа Макаріоса у 1971 році. Запросили, напевно, тому, що високий гість також був православним архієреєм. Пізніше, коли генераль­ним секретарем КПРС був уже Горбачов, у мене було кілька зустрічей з ним, з Громико, з Лук'яновим.

– До Горбачова по-різному ставляться. Багато хто звинувачує його в розвалі великої країни. Але він фактично, так чи інакше, допоміг створити УПЦ КП.

– Як би там не ставилися до Горбачова, що б про ньо­го не говорили, завдяки його діям комунізм розваливсяяк ідеологія. Тоталітарна система рано чи пізно повин­ на була бути зруйнованою. Фашизм розпався, розпався й комунізм. Людина створена Богом вільною. Але волю потрібно використати для добра. Вільно обирати добро. У Біблії сказано: Я тобі запропонував вогонь і воду, поклади свою руку на вогонь або на воду, пропоную тобі життя або смерть - вільно вибирай.

– Ви говорите, складно було за ра­дянських часів. А у Вас не було коли-небудь бажання піти із Церкви, зміни­ти професію?

– Ніколи. Жодних сумнівів із при­воду правильності обраного мною шляху в мене не було. Потрібно бо­ротися зі злом, що сидить усередині тебе.

– Ваша Святосте, Україна пережи­ває сьогодні непрості часи. Що в цій ситуації Ви хотіли б побажати нашим читачам і всьому богоспасаємому на­роду України?

– По-перше, я повинен сказати, що Україна - незалежна держава. По­трібно, щоб народ пам'ятав про те, що живе в незалежній державі, й цю дер­жаву ніякі сили не знищать. У цьому потрібно бути переконаним. Що сто­сується неконсолідованого суспіль­ства, то згодом воно консолідується. Але нам потрібно пам'ятати зав­жди - раю на землі ніколи не буде, його не можна побудувати. Завжди буде до­бро й зло. Тому потрібно боротися за справедливість. Але не з людьми, а із со­бою, із злом, що сидить всередині тебе. Мої побажання - покладати надії на Бога, дивитися в майбутнє впев­нено, молитися й творити добро. – Дякуємо, Ваша Святосте. Автори: Валерій Поліщук та Інна Чайченко, Громадсько-політичний журнал „Інформ-століття”, серпень 2006 року.
Джерело: cerkva.info