Майже дві тисячі років тому людство почуло цю животворну науку Спасителя, який закликав людей, що мали темне і спотворене розуміння про Бога та про служіння Йому, – до правди, істини, миру, любові і до життя вічного в Царстві Небесному.
В часи життя Ісуса Христа на землі думали, що Богові можна служити, не віддаючи йому свого серця і своєї душі. Тому і догоджали зовнішнім постом, обрядами жертвоприношення, гордими молитвами, зовнішнім фарисейським показовим милосердям на очах у багатьох людей.
Часто такі люди творили зло, кривду ближнім, ображали і одночасно гнобили немічних вдів і сиріт. Про духовність, душевне служіння при службі Богові зовсім не турбувались. На людях вони показували одне, а насправді душі їхні були черствими, байдужими, можливо, навіть жорстокими, обтяженими багатьма гріховними пороками. Приходячи до Христа, вітали Його, можливо, навіть і славили, але їхні серця були далекими від чистоти і правди Божої. Якраз про таких Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос говорив: «...наближаються до Мене люди ці устами своїми, і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене» (Мф. 15, 8).
Якщо вдуматись в сьогоднішнє наше життя, ми бачимо те ж саме, що і було за часів Ісуса Христа на землі, коли Він навчав людей і наставляв на всяку правду. Є випадки, коли люди, які приходять в святий храм на молитву, звичайно устами своїми моляться за здоров'я своїх синів і дочок, батьків і матерів, дідусів і бабусь своїх, братів і сестер, також і за всіх своїх рідних. Одночасно серця їхні далекі від Бога. Вони можуть у святому храмі навіть обмовляти і осуджувати, а, вийшовши з храму, по дорозі додому стільки прокльонів посилають на адресу ближнього, що аж страшно говорити. З такими людьми навіть сусідам і то важко жити.
Часто питають: хіба можуть бути жорстокими такі люди, які до церкви ходять і Богу моляться? Відповідь проста. До церкви ходять тому, що їхні батьки ходили та й люди інші ходять. Сидіти дома стидно, а якщо в церкві моляться, то хто ж собі і рідним здоров'я і щастя не хоче. Устами моляться, а серця далекі від Бога, тому що ділами вони погрузли в гріхах. Що ж потрібно робити, щоб звільнитись від гріхів, щоб не тільки уста молились, але й серце, душа були близькими Богові? Відповідь на це питання дає нам Господь наш Ісус Христос.
Визволитель наш від гріха, прокляття і смерті говорить: «Сину, дай Мені серце твоє» (Пр. 15, 8). Почитайте святе Євангеліє, де Ісус розмовляє з жінкою-самарянкою: «Якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитись, то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої. Говорить йому жінка; Господи! Тобі і зачерпнути нічим, а колодязь глибокий; звідки ж Ти маєш воду живу? Невже Ти більший за батька нашого Якова, котрий дав нам колодязь цей і сам з нього пив, і діти його, і худоба його? Ісус сказав їй у відповідь: всякий, хто п'є цю воду, знову захоче пити, а хто питиме воду, яку дам Я йому, той не захоче пити повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне» (Ін. 4, 10-14).
Виходить, для того, щоб духом і істиною поклонятися Богові, потрібно віддати Христові своє серце, напоїти його живою водою, яка веде у вічність, і тоді ми зможемо молитися не тільки устами, але й серцем і душею. І тоді молитва наша буде приємна перед Господом. В такому стані і діла наші також будуть відходити від серця і душі, і ми будемо щасливі в Бога і одержимо життя вічне в Царстві Вічного Бога. Особисто я дуже хотів би, щоб усі християни пили живу воду, слухали слова Христа через його святе Євангеліє, вчились, як жити мають, що робити мають, і, одержавши спасіння, перебували у невимовній радості й любові Божій.
Іноді доводиться чути від людей: «В нас стільки багато гріхів, що нам вже нічого і ніхто не поможе, і практично стало все одно як жити і що робити». Дорогі мої! Якщо така думка надходить до вас, то знайте, що ворог роду людського, ворог Христа її вам надсилає. Він не хоче, щоб ви Христа полюбили, жили з ним, одержували для життя свого від Бога і благословення, з'єднавшись з Сином Божим навіки. Тому душевний тягар, розпуку і такі думи вам надсилає. Якщо в такому стані ви перебуваєте, згадайте розбійника, який все життя робив зло, приносив смерть, великі страждання людям. За таке гріховне життя, за такі злочини він був розп'ятий праворуч Господа і Бога нашого Ісуса Христа.
Усвідомивши свою гріховність, розбійник покаявся перед Богом, і, звертаючись до Христа, розп'ятого на хресті, промовив: «Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у царство Своє!» Христос прощає йому і каже: «Правду тобі кажу: ще сьогодні ти будеш зі Мною в раю!» Дехто може з посмішкою віднестись до слів Христових і сказати: «Виходить, що можна все життя грішити, а потім покаятися і бути вільним від гріха. То ж навіщо нам зараз приходити до Бога? Прийдемо в старості».
Ні, дорогі мої. Це не так. Бог нам Царство Небесне, життя вічне в ньому обіцяв, але завтрашнього життя – чи доживемо до нього – не обіцяв. Тому не відкладайте до завтрашнього дня свого покаяння, а сьогодні, поки не пізно, поки володіємо своїм розумом, прийдімо до Христа, полюбімо його, і Він, володар душ і тіл наших, ощасливить, оживотворить нас. Відносно розбійника. Чи справедливо Бог зробив, відпустивши гріхи? Відповідаю так: «Навіть дуже справедливо». Дивитись на розп'ятого Христа, повірити в Нього як Сина Божого і одночасно покаятись – це велика милість Божа.
Цей розбійник, якщо б йому повернули життя заново, жив би побожно, чесно, справедливим і святим життям. Дорогі в Христі брати і сестри, вчіться у Христа Ісуса Сина Божого мудрості, вчіться бути добрими, милосердними, творіть добро, пийте живу євангельську воду і знайте, що в найтяжчу хвилину життя вашого вона стане провідником, утішителем і порадником вашим. Недаремно люди, які вели гріховне життя, почитавши святе Євангеліє, напившись живої води, ставали праведними і святими людьми.
Мені доводилось читати розповідь священика отця Олександра про те, як святе Євангеліє, слово Боже, ота жива вода, врятувала від смерті, привела до життя в правді Божій, до святості чоловіка, який в молодості вів гріховне життя. Одного разу, напившись і втративши розум, чоловік кинув в море свого маленького хлопчика тільки за те, що той попросив їсти. Пройшло декілька десятків років. На один із кораблів приносять тяжко хворого побожного старця. Знають, що його може врятувати лікар цього корабля, який, лікуючи людину, завжди душу і серце віддавав хворому. Побачивши тяжко хворого побожного старця, який ледь чутно шепотів устами своїми молитву до Отця Небесного, лікар ні на крок ні вдень, ні вночі не відходив від недужого.
Весь свій талант, знання, майстерність хірурга проявляв, тільки щоб врятувати його від смерті. Дивлячись на любов лікаря, відчуваючи, що нічого йому вже не поможе, побожний старець, помираючи, дарує лікареві святе Євангеліє. Перед смертю він каже до лікаря: «Синку, я не раз сповідався за свої гріхи в храмі святому перед Богом і священиком. Але в останню хвилину свого життя хочу розповісти за найбільший гріх, яким я прогнівив Господа Бога. В молодості я втопив у морі свого п'ятирічного сина.
До сьогоднішнього часу чую його голос, коли, потопаючи, він кликав мене: «Тату, тату, тату!» Зустрівши в житті стареньку бабусю, отримавши від неї у подарунок святе Євангеліє, я знайшов Бога і все життя оплакував свого сина, просячи прощення за свої гріхи». Лікар уважно слухав старенького чоловіка і запитав: «Скажіть мені, як звати вашого сина?»
Той відповів: «Олександром звати сина мого». Лікар пригадав своє дитинство, той час, коли дуже їсти хотів, батька свого, який кинув його у воду, чудесну поміч Божу, спасіння на воді, в той час, коли на великій дерев'яній дошці побачили його матроси і витягли з води. Згадав, як всі офіцери корабля виховували його, давши йому освіту медичну. Згадав, як він, ставши лікарем, обіцяв Богові за своє спасіння серце і душу віддати тільки за те, щоб всі люди, яких він буде лікувати, здоровими стали.
Усвідомивши, що перед ним лежить рідний батько, який очистив, омив своє серце і душу живою водою, словом Божим, прийшов до Господа і святим життям прожив остаток життя свого на землі, завжди оплакуючи свого сина, лікар нахилився, обняв свого батька, поцілував його і сказав: «Батьку, благослови свого сина!» Він розповів старцеві, як живим залишився. Вислухавши сина, подякувавши Богові за милість і любов, на руках у свого рідного сина той щасливим помер.
Олександр закінчив вищу духовну школу, став священиком Бога Всевишнього і завжди, навчаючи людей правди і істини Христової, розповідав, як святе Євангеліє, слово Боже, оця жива вода, про яку Господь казав жінці-самарянці, навіть великих грішників приводить до Христа, спасіння і Царства Небесного.
Дорогі мої! Тож полюбіть Бога, прощайте один одному, будьте милосердні і творіть тільки добро. Просіть Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, щоб напоїв вас живою водою, щоб одухотворив і оживотворив ваші серця миром і любов'ю. Подав вам можливість не тільки обрядовими словами по звичаю, але й духом і істиною на кожному місці землі славити ім'я Господнє. Бо ж Бог є Дух, і ті, що поклоняються йому, в дусі та істині повинні поклонятися.
Якщо ви так будете служити Йому, Бог дасть вам таку живу воду, яка вкаже вам дорогу до Неба, і ви з синів і дочок Землі станете синами і дочками Неба, з синів і дочок людей станете синами і дочками Божими. Це і є найбільшим щастям для кожного з нас.
