Святе Писання розповідає нам про те, що одними з останніх слів промовлених Спасителем до Небесного Отця були слова молитви за усіх учнів. Як Господь, Христос Спаситель знав, що в останні часи „любов багатьох охолоне”, і навіть між „вибраними” знайдуться причини до поділів та суперечок.
І дійсно, з часу самого заснування Церкви і до сьогодні поміж церковних людей не перестають існувати розділення. Безліч причин, історичних, канонічних, політичних та соціальних стоять на перешкоді християнській єдності. Більше того. Іржа розбрату роз’їдає не лише великі християнські Церкви та конфесії, але й дивна річ – точить із середини навіть й окремі церковні громади. Та тут немає нічого дивного. Церква існує - не спить і диявол, котрий діє у будь-яких умовах.
Та й самі люди охочі до поділів. І в різних народах та середовищах завжди і усюди люди ототожнювали себе з певними поглядами, переконаннями та соціальними станами чи класами. Ділилися й ділятьсь дотепер за політичними та релігійними переконаннями. Звичайно, це цілком нормально. Проте, саме церковні, особисті релігійні переконання людей є набагато сильнішими, внутрішньо - особистісними переконаннями, і по свої силі та сердечній вкоріненості значно перевершують будь-яку іншу людську самоідентифікацію. Подивімось хоча б на самих себе – суперечки поміж помаранчевими чи біло-блакитними уже не змушують палахкотіти людські серця так як колись, і навіть здається навпаки – дії політиків привели до зворотних наслідків. Перші герої часто міняються.
Умови життя постійно змінюються, то ж і можуть змінюватися переконання людини. Звичайно, люди і віру можуть втратити. Про те, найчастіше, це не буде втрата людиною віри в існування Абсолюту, але швидше констатація розриву її відносин з Ним. З Ним, який хоч існує, але якому ми не хочемо віддати своє життя цілком. Сучасні політичні події в Україні зі своєю абсурдністю, та цілковитою неможливістю авторитетного прогнозування майбутнього досить схожі на події внутрішньо-церковного життя. І очевидно ні для кого не є секретом той факт, що саме церковна складова є однією з чільних важелів у питаннях захисту та розвитку національної самобутності та ідентичності. І знову ми тут згадали про політику. Остання хоч і постійно погрозливо змушує зацікавитись нею, ніколи не приносила справжнього спокою ні для учасників її перегонів, ні для тих хто з кожним разом сподівався занадто багато від усього лиш людей. Єдине, що по-справжньому розділяє сьогодні суспільство – Церква. Більшість жителів нашої держави - православні віруючі, або такі що симпатизують Православ’ю. В основному всі вони поділені на три конфесії: УПЦ Київського Патріархату, УПЦ Московського Патріархату та Українська Автокефальна Православна Церква.
То що ж дає доброго дає розкол? Нічого! Що ж дає його ліквідація? Добро і багато добра всім, хто як християнин ставить питання духовного життя на перше місце. Програли б лише користолюбці. В силу певних причин з діалогу про об’єднання Київський Патріархат було виключено. У той же час плани як УАПЦ так і УПЦ Московського Патріархату наперед приречені на крах. Існуючий у них статус поки не може бути достатнім для початку процедури утворення канонічної і автокефальної Помісної Церкви. УАПЦ - Церква лише для самої себе, і цікавить Москву виключно з її меркантильних інтересів. У той же час, УПЦ Московського Патріархату не можуть претендувати на якийсь окремий канонічний статус, оскільки є повноцінною митрополією іншої автокефальної Церкви – Руської Православної. Отож, все як у тій примовці – безрукий хоче постригти лисого.
Факт – усі проросійські політичні сили включно з комуністами в один голос волають не про "Святійшого Патріарха Філарета", а про „анафемованого Михайла Денисенка”, і вони ж струнким рядочком джипів та лексусів ціною кожен у середньостатистичне українське село спішать у Лавру отримати „канонічне” благословення легітимних Господніх достойників. І справа тут зовсім не в питаннях богословського чи канонічного порядку. Більшість з них „Символ віри” прочитати на пам’ять не зможе, та й несміливо хрестяться перед отриманням чергової церковної відзнаки. Звичайно ж, справа тут в вигідному бізнесі.
Для багатьох людей, на жаль, Церква давно предстала бути Містичним Тілом Христовим, у котрому можна побачити Живого Бога. Натомість, виробляється новий тип соціального служіння – ц е р к о в н а р о б о т а. Люди вже не мусять служити в храмі, вони там працюють за гроші. Відповідно, люди які мають свій бізнес у Церкві стають причетними до самого церковно-політичного життя, оскільки самі є зацікавленою стороною. У той же час, більшість насправді церковних людей розуміють, що торг в храмі – це торг з Богом, отож найчастіше обмежують свою творчу активність виключно молитовним досвідом та духовною реалізацією.
Неодноразово доводилось чути думку про те, що коли Христос говорив про Церкву, то обіцяв, що ворота пекельні не здолають Її. З цих слів виходить, що і боятися нам немає чого. З богословського погляду це так. Проте, це зовсім не означає ні того, що віруючі люди не несуть відповідальності за свої вчинки в Церкві, ні того що в останні часи Церква буде в духовному розквіті. Бог, звісно, може вважати за члена Своєї Церкви будь-кого. І звісно, не обов’язково це повинен бути „канонічно-благодатний” вибранець. Для Нього важливе наше серце та мотивація наших вчинків, а не ціна коштовних каменів в хресті на пузі чи довжина бороди, котра є ознакою справжнього служителя церкви.
У підручниках з журналістики колись рекомендували у подібних статтях не лише наголошувати на існуючих проблемах, але й по можливості вказувати на очевидні шляхи їхнього розв’язання. На моє глибоке переконання, з парадоксу котрий ми нині маємо у церковному житті в Україні просто люди вийти не зможуть. Потрібен Бог.
