Слово при врученні архипастирського жезла новопоставленому єпископу Федору (Бубнюку)

СЛОВО
при врученні архипастирського жезла новопоставленому єпископу Полтавському і Кременчуцькому Федору (Бубнюку) після літургії у Володимирському соборі 
12 листопада 2006 року

 

Преосвященний єпископе Федоре,
 улюблений у Христі брате!

З волі Божої, благої та досконалої, яка кожну людину спрямовує до спасіння, в кафедральному Володимирському соборі міста Києва – колисці східного християнства, звершилася твоя єпископська хіротонія. Дух Святий через покладання архиєрейських рук поставив тебе на єпископське служіння. Для тебе це надзвичайна подія в житті; для нас – архипастирів – відповідальна справа; для твоєї майбутньої пастви – надія.

 

Одні домагаються єпископства заради людської слави; інші відмовляються, боячись тяжкого подвигу і відповідальності; ти прийняв єпископський сан заради послуху. З молодих років покликав тебе Бог на церковне служіння. Ти отримав богословську освіту в Волинській духовній семінарії і Київській духовній академії, став викладачем цієї школи, прийняв чернечий постриг в Михайлівському Золотоверхому монастирі, був намісником Феодосіївського ставропігійного монастиря і секретарем Патріарха. Тобі відоме і парафіяльне служіння. Тепер тобі належить архипастирське служіння на Полтавській кафедрі. Новопоставлений єпископ повинен на все своє життя запам’ятати архиєрейську присягу, яку він дав не людям, а Богу. Деякі новопоставлені єпископи думають, що архиєрейська присяга – це звичайна формальність при висвяченні на єпископа, і тому безсоромно порушують її, забуваючи про те, що вони у свій час будуть покликані на суд Божий.

 

З яким почуттям і настроєм ти сприйняв благодать єпископства? Якщо зі страхом Божим, то благо тобі, тому що цей страх викликається усвідомленням своєї немочі, духовного убожества і смирення перед величчю і відповідальністю служіння. Але якщо новопоставлений єпископ сприймає архиєрейство з почуттям внутрішнього самозадоволення, то благодать Божа відступить, тому що гордим противиться, а смиренним дає благодать. За словами святого Григорія Богослова, „звеличення доріг наших в очах наших є збочення з путі Божої, хоч би ми на ній і перебували”. Усвідомлення єпископського достоїнства слід угамовувати роздумами про власну нікчемність і гріховність, пам’ятаючи про силу Божу, яка виявляється в нашій немочі (див. 2 Кор. 12,9). Треба частіше приводити собі на приклад великих вселенських святителів і наших українських митрополитів і єпископів та не забувати, в яких тяжких умовах проводили вони своє архипастирське служіння. Архиєрейське служіння – це повсякденна праця, молитва і скорботи. І той, хто смиренно несе цей тяжкий хрест, є працівником Божим на Його ниві.

Ап. Павло в посланні до Коринфських християн пише: „Ми співпрацівники Божі, а ви Божа нива, Божа будівля”. І на цій ниві одні насаджують, інші поливають, а все вирощує Бог (див. 1 Кор. 3,7-9). Яка велика шана для єпископа, якщо він дійсно є співпрацівником Божим у справі спасіння людей. Але горе тому єпископу, який не хоче працювати, а думає тільки про земні блага.

На новому місці служіння тобі належить керувати церковною областю в умовах протистояння. У твої обов’язки входитиме розбудова Київського Патріархату, нагляд за служінням пастирів та інших членів кліру. Як ти будеш здійснювати цю складну справу? Якщо тільки шляхом наказів та розпоряджень, то результати такого адміністрування будуть сумними і для дорученої тобі пастви і для тебе особисто. Якщо ти будеш керувати в дусі батьківського піклування і терпіння, то плоди твого керівництва будуть добрими. Це не виключає застосування в одних випадках необхідної і спасительної суворості, а в інших – батьківської поблажливості.

Архипастир не має права на безтурботність. Він повинен постійно пильнувати і за собою і за своєю паствою. Ап. Павло у бесіді з єфеськими єпископами сказав: „Пильнуйте себе і все стадо, в якому Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю” (Діян. 20,28). Лише за цієї умови скарб благодаті, який ми одержуємо при єпископській хіротонії, стає для нас джерелом духовної сили. У іншому разі благодать Божа відходить від єпископа, і він перетворюється на звичайного адміністратора.

 

Шлях єпископського служіння був завжди нелегким, а особливо важкий він тепер, коли йде боротьба за єдину Помісну Українську Православну Церкву. Наше архиєрейське життя стало подвигом, якщо жити і діяти за совістю і дотримуватися вимог високого звання. І цей пастирський подвиг був би не під силу нам, слабким людям, якби не благодать Божа, яка „завжди немічне лікує і те, що збіднюється поповнює”.

 

Св. ап. Павло, даючи настанови своєму молодому ученику Тимофію, якого він поставив єпископом, говорить про це служіння як про подвиг і навіть як про страждання: „Терпи, – каже він, – страждання, як добрий воїн Ісуса Христа” (2 Тим. 2,3). Однак страждання та скорботи не повинні страшити доброго воїна Христового, тому що у самому подвигу страждання, що очищає наш дух, – запорука тих світлих радощів, які Господь обіцяв дарувати тим, хто любить Його.

Подвиг єпископського служіння рівний подвигу мучеників і подвижників благочестя. Мученики терпіли тілесні страждання, а єпископ майже кожного дня повинен розпинатися душею. Отці пустельники виснажували себе постом і молитвою, а єпископ навіть у забезпеченні повинен працювати на благо своєї пастви до знеможення і вдень і вночі.

 

Приклади з життя мучеників і преподобних отців повинен утверджувати в нас впевненість, що справа, якій ми служимо, має відношення до вічності. Навіщо нам треба нести подвиг архиєрейського служіння? Тільки заради вічного блаженного життя! Нам, смиренним єпископам, треба бути спадкоємцями святих святителів і завжди мати перед собою їхні образи.

Відпускаючи тебе з миром на нове служіння, ми з любов’ю вітаємо тебе, нашого нового співбрата, і на знак твоєї архиєрейської влади вручаємо тобі цей жезл. А тепер від нової благодаті заклич Боже благословення на людей Божих, які молилися разом з нами.

Філарет,
Патріарх Київський і всієї Руси-України