Печерський подвижник і літописець
/Доповідь ректора Київської Православної Богословської Академії на урочистому вечері з нагоди 950-ліття від народження
преподобного Нестора-Літописця 9 листопада 2006 року/
Пам’ять преподобного Нестора-Літописця Православна Церква відзначає в день його блаженного упокоєння 28 жовтня (9 листопада за н.ст.). Саме в цей день 1114 року, коли минав перший рік Мономахового княжіння у Києві, до Господа відійшов великий світильник Києво-Печерського монастиря, що сіяв і душею, і розумом, освіченістю і простотою, молитовним подвигом і послухом. «Дивні часи і роки Церкви, життя й чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовником їх був ти, славний Несторе! Вихваляємо тебе серед отців, співаючи – благословенний Бог отців наших!», - співає в цей день Свята Церква за богослужінням.
Хрещення Руси-України за святого князя Володимира Великого забезпечило досить швидкий ріст освіченості в нашій країні. Протягом одного століття Київська Русь-Україна стала однією із найпросвіченіших держав Європи, а за рівнем благочестя обігнала навіть тодішню Візантію. Київ із заснованими тут монастирями стає вогнищем благочестя і просвітлення. Але без сумніву найбільший внесок в справу християнізації народу вніс Києво-Печерський монастир.
Нещодавно в 2001 році Києво-Печерська Лавра відзначила 950 років свого заснування. На печерських пагорбах 1051 року засвітився світильник, начальник чернечого життя, преподобний Антоній, який прийшов до печери подвижника «мниха і пресвітера Іларіона». Цього ж року великий князь Ярослав Мудрий поставив митрополитом Київським Іларіона пресвітера, зібравши собор єпископів у святій Софії. За цими, можливо скупими, двома реченнями ховається велична історія нашого просвітництва середини ХІ століття. Турботами великого князя Ярослава Мудрого зведена свята Софія, при ній заснована велика бібліотека. Очевидно, що правитель Руси-України відразу переносить сюди з Десятинної церкви центр києво-руського літописання. «І при нім стала віра християнська плодитись в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо (святеє), і списали багато книг. І придбав він (книги), що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням Божественного слова», - розповідає нам літописець [1]. 1054 року Ярослав Мудрий спочив у Бозі і наша церковна історія нічого нам більше не говорить про митрополита русича Іларіона, а натомість вже згадує митрополита Єфрема, присланого, як і раніше, з Константинополя.
У вирі цих церковно-культурних подій і змін народився у Києві 1056 року майбутній літописець Нестор Печерський. Встановлення його року народження стало ймовірним завдяки невтомній праці дослідників, істориків, які відкинули думки попередніх своїх колег-скептиків і особливо їх сумніви, щодо Русі кінця Х – початку ХІ століття, як країни із всюдисущим язичництвом, населення якої перебувало на рівні варварства. «Є імена, - говорить академік Б. Греков, - які встигли стати символами. Таким є ім’я Нестора. Навіть ті, хто сумнівався в наявності конкретного Нестора-Літописця, повинні визнати, що тінь великого старця не тільки жила і живе, але і популярна, як ім’я Гомера» [2].
Неперевершена за своїм значенням праця преподобного Нестора над створенням «Повісті минулих (або врем’яних) літ» була полегшена його попередниками – літописцями і книжниками із Десятинної церкви та Софії Київської [3]. Вважають, що найраніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази тощо) постало в Києві у 996-997 роках. Його склала, мабуть, група світських та духовних осіб із оточення Володимира Святославича [4]. Але безпосереднім праобразом справжнього літописання є створення, як прийнято вважати, в 1038-1044 роках твору, який дослідники назвали першопочатковим літописом – давнім Київським зведенням, авторство якого приписують першому Київському митрополиту-русичу Іларіону. У наші дні в науково-академічному обіході його називають «Сказанням про першопочаткове поширення християнства на Русі». Цей твір складається із шести окремих, скоріше всього рівномірно написаних, частин: про хрещення; житіє і упокоєння княгині Ольги; про перших руських мучеників – християн із варягів; про хрещення Русі; похвали святому князю Володимиру; сказання про князів-мучеників, братів Бориса і Гліба і похвали князю Ярославу Мудрому. Головна ідея першого донестерівського літописного твору - рівність народів та Церкви Києво-Руської і Візантійської.
До числа значних церковно-літературних явищ, які полегшили працю преподобного Нестора слід віднести і «Слово про Закон і Благодать» митрополита Київського Іларіона. В цьому церковно-патріотичному творі, детальніше аніж у «Сказанні», і досить глибоко розвинута богословська аргументація релігійної, благодатної повноцінності києво-руської народності. Митрополит Іларіон у своєму слові створює «нову теорію всесвітньої історії, як поступового і рівного приєднання всіх народів до культурного християнства» [5]. Аналіз «Повісті минулих літ» якраз показує могутній і благотворний вплив теорії Іларіона на світогляд великого літописця Нестора.
Недовго була Софійська митрополія центром києво-руської книжності. З упокоєнням великого князя Ярослава Мудрого і відходом митрополита Іларіона у столиці Руси-України поступово створюється своєрідний церковно-культурний біцентризм. Митрополича резиденція стає переважно центром церковно-адміністративним, а Києво-Печерський монастир зосереджує в своїх стінах і самих видатних подвижників благочестя і найбільш освічених людей того часу. На широке церковно-літературне поле виходить новий великий сіяч, печерський монах Никон Великий, який на думку Д. Приселкова був тим самим митрополитом Іларіоном, позбавленим кафедри 1054 року [6]. Він додає багато відомостей до «Сказання», а також продовжує його хронологічно. Такий перший літопис назвали науковці «Київським зведенням Никона». Вплив цього твору на хід політичного і церковного життя посилило інтерес монастирів, особливо Києво-Печерського, до розвитку літописання. Результатом спільної праці ряду освічених печерських ченців (імена яких не встановлені) є створення на 1093 рік «Врем’яника, що називається літописцем руських князів і як вибрав Бог країну нашу на останній час і міста почали бути повсюдно…, і про повстання Києва, як він був названий Києвом». Це літописне зведення академік О. Шахматов в 1916 році назвав «Початковим зведенням». Такою була праця безпосередніх попередників преподобного Нестора-Літописця.
Прийшовши в монастир сімнадцятилітнім юнаком приблизно 1073 року, преподобний Нестор міг ще застати живим Никона Великого і навіть взяти участь у створенні та впорядкуванні «Початкового зведення. Приступаючи до самостійної великої праці, Нестор, за словами академіка Б. Грекова, вже «був підготовлений до них своєю освітою» [7]. Дослідники не знають в кого навчався юнак, а пізніше молодий чернець Нестор. Можливо, що він, будучи киянином, закінчив школу при Свято-Софійській митрополичій резиденції і прийшов до Києво-Печерського монастиря досить освіченим, таким що знав грецьку мову, Священне Писання та твори святих отців, бо напевно вспів у своєму молодому віці стати переписувачем і перекладачем книг. Адже він в різних місцях «Повісті минулих літ» цитує уривки із Старого Завіту: Буття, Вихід, Левит, Царств, Притчі Соломона, Еклезіаста, Іова, Псалтирі, Пророків – Даниїла, Ісайї, Єзекіїля, Міхея, Амоса. Немало цитат ми зустрічаємо із святого Євангелія, Послань і Діянь святих апостолів. Наведення біблійних текстів в «Повісті минулих літ», по-перше, епіграфічне, по-друге, мотиваційне: ними преподобний Нестор в потрібних випадках пояснює події, явища природи, в яких з точки зору християнина, особливо явно проглядається Промисел Божий [8].
Навіть самі крайні скептики на початку ХХ століття зрозуміли, що відкидати факт земного існування преподобного Нестора означало б накликати на себе підозру в недостатній науковій освіченості. Єдине на що вони могли послатися, так це на відсутність підпису Нестора в списку «Повісті минулих літ». Але тут слід сказати, що взагалі в середні віки вважалось обов’язковим згадувати у списках ім’я автора лише в тих випадках, коли він був або канонізований, або користувався непересічним богословським авторитетом. Вказівка автором свого імені в оригіналі ХІ-ХІІІ століть вважалася грубим порушенням етикету, проявом гордині і марнославства. Однак дослідники переконливо довели, що ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, якому великий князь Володимир Мономах в 1116 році доручив нове редагування «Повісті минулих літ», опустив підпис Нестора і вставив свій. Ще важче стало дослідникам сумніватися в особі преподобного літописця тоді, коли на одному із списків - так званому Хлєбніківському – було помічено підпис: «Нестор, чорноризець Феодосієвського монастиря Печерського». Три списки з ім’ям Нестора, як переконував В. Татищев, були в його руках, коли він писав «Историю Российскую». А саме вже названий Хлєбніківський, а також Розкольницький і Галицький9. Останні сумніви само собою усувались прямою вказівкою Києво-Печерського Патерика, де святий Полікарп прямо згадав автора «Повісті минулих літ» - «Нестор, що написав Літописець» [9].
Особистість літописця зустрічається в «Повісті минулих літ» двічі. Перший раз в 1065 році, коли мова йде про те, що риболови із київської річки Ситомлі виволокли дитину-урода: «…і ми роздивлялися її до вечора, і вони знову вкинули його в воду…» [10]. Із цих слів видно, що майбутній літописець Нестор був тоді ще зовсім юним в дев’ятирічному віці. Другий раз літописець згадується в розповіді під 1106 роком, коли сам повідомляє, що «У сей же рік преставився Янь (Вишатич), старець добрий, проживши дев’яносто літ, у старості поважній. Живши по закону Божому, він був не гірший од перших праведників. Од нього ж я, (Нестор), чув багато розповідей, що їх вписав у літопис» [11]. Звідси можна зробити висновок, що в обох випадках про себе самого свідчить саме преподобний Нестор.
Є ще один незаперечний факт, якого оминути неможливо, навіть якщо він і побудований на матеріалістичних дослідженнях і переконаннях. В 1939 році експертна група радянських вчених на чолі з В. Гінзбургом здійснила вибіркове анатомо-антропологічне дослідження сорока мощей з Ближніх печер і двадцяти – з Дальніх. Після такої експертизи виявилось, що у трьох випадках можна було говорити про цілковитий збіг фізичних реалій: мощі преподобного Мойсея Угрина та Нестора-Літописця відповідали агіографічним даним за своїм віком [12].
Характеризуючи велику працю Нестора-Літописця, не можна обійти замовчуванням і так, нерідко залишенні в тіні його два твори, які були написані перед появою «Повісті минулих літ» - «Чтеніє о житії і погубленії Бориса і Гліба» написане між 1081-88 роками та «Житіє преподобного Феодосія, ігумена Печерського монастиря. Списане Нестором, мнихом того же монастиря» близько 1091 року. Головною ідеєю Нестеревого житія святих мучеників Бориса і Гліба є те, що вони прийняли мученицьку кончину заради братолюбства, надали перевагу смерті, а це означає, що і сучасні йому князі, які потонули в міжусобицях повинні дотримуватися християнського правила братолюбства, яке є головною запорукою збереження єдності Русі. Що ж до іншого житія – преподобного Феодосія, то дослідник М. Приселков говорить, що як агіографічний твір - він викликає в наші дні почуття глибокого здивування і є «мистецтвом автора, з яким зшиває він цей килим строкатих та уривчастих епізодів життя Феодосія у зв’язаний і живий твір, в якому дотриманні однаково, внутрішня хронологія і велика точність» [13].
Минуло ще двадцять років, і великий літописець відкривається всьому світові, як автор «Повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля, і хто в (Києві) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Підготовлений, як стверджує академік Б. Греков, до цієї грандіозної праці своєю освіченістю і двома попередніми своїми агіографічними працями, Нестор «не тільки захотів стати істориком свого народу, але й став ним» [14]. Історію рідної землі преподобний Нестор подає на фоні всесвітньої історії. В просторому історико-етнографічному вступі, розпочинаючи від всесвітнього потопу, автор крок за кроком, підводить читача до розуміння часу і місця, «звідки пішла Руська земля». Всі дослідники, історики та географи, дають високу оцінку географічним свідченням «Повісті минулих літ [15].
Розповідає преподобний літописець і про конкретні факти, особливо якщо це стосується оповіді про апостольські труди святого Андрія Первозваного на Русі. До речі, відсутність цього передання в донесторівських літописних зведеннях породила масу недовірливих думок, щодо правдивості Андрієвої подорожі. Але, уявити собі, що Нестор міг внести в «Повість минулих літ» значний факт без обґрунтованої на те перевірки або тим більше, як стверджує Є. Голубинський, просто видумати його, означало б незаслужено зневажити пам’ять великого старця [16].
Історіографічно-методологічна сторона «Повісті минулих літ» преподобного Нестора-Літописця набагато вища, аніж у його попередників. Ті ще сприймали історію дещо патріархально, відшукуючи в ній переважно щось героїчне. Преподобний Нестор утримує в своїй творчості деякі залишки поетико-героїчного відношення до історії, але він вже дослідник з яскраво вираженими елементами історичної критики. Він багато працює над встановленням першопричини подій, старається пояснити початок і походження історичних явищ. Він багато приділяє уваги трудам князів, подвижництву святих Божих угодників, бачить і вивчає церковне життя, успіхи книжності, висвітлює церковно-архітектурне будівництво.
Особливі симпатії літописець Нестор виявляє до тих князів, митрополитів, єпископів, ігуменів, які були книжниками, будували храми, зводили нові міста, забезпечували народові добрий лад і мир, в яких сила влади утверджувалась на силі духу, на високій моральності, на пошані до минулого, до історії, до діянь батьків, дідів прадідів [17]. Так, симпатії преподобного Нестора не на боці князів-користолюбців . Тому він вихваляє тих князів, які виявляли взаємну братолюбність. Особливо звеличує він переяславського князя Володимира Мономаха, називаючи його добрим страждальцем за Руську землю. Коли на князівському з’їзді 1103 року біля Долобського озера київський князь Святополк і його дружина ухилялися від походу на половців, говорячи: «Не час на весні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх», то Мономах став доказувати: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш? І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова», - закінчує літописець Нестор патріотичну промову князя Володимира Мономаха [18].
Багато хто із дослідників звинувачував Нестора в тому, що він наслідував літературну сторону, форму викладу стародавніх грецьких хронік. Без сумніву літописець знав і користувався стародавніми хроніками і не тільки візантійського походження. Так, наприклад, для уточнення питання про Константинопольський похід князя Ігоря преподобний Нестор, окрім декількох хронографів, користувався «Житієм Василія Нового», працями Іоана Малали Антиохійського, «Пасхальною хронікою», «Одкровенням Мефодія Патарського», проглянув деякі праці святого Єпифанія Кіпрського та інші, в яких знаходились для нього детальні відомості [19].
Хронологічно Нестор-Літописець свою «Повість минулих літ» довів до 1112 року [20] і дійшла вона до нас тільки в складі літописів пізніших редакцій – Лаврентієвського та Іпатієвського списків. Мовою Несторового літопису є слов’янська або староболгарська. В ній є помічено багато слів народної тодішньої старої української мови, як зазначає дослідник К. Петров - «древнего народного южно-русского языка» [21]. Особливо це можна бачити там, де літописець вживає народні передання і власні слова або розмови дієвих осіб; місцями наведені і місцеві приказки та прислів’я.
«Повість минулих літ» преподобного Нестора-Літописця - це не просто пам’ятка писемності та суспільно-політичної думки, а й високохудожня поетична книга, збірка епічних пісень та перша, найдавніша історія українського народу. Вона має стати букварем нашої національної свідомості, глибоких патріотичних почуттів, пронесених народом через тисячоліття [22]. Літопис преподобного Нестора мав неабиякий вплив на подальше наше вітчизняне літописання. Під безпосереднім впливом цього літопису перебудовується в середині ХІІ століття Новгородське літописання. Продовженням «Повісті минулих літ» стає єпископський Переяславський літопис, літописання в Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові і на Півночі - в Суздалі, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі.
Незабаром після упокоєння Нестора великий київський князь Володимир Мономах чомусь переносить літописання до свого родинного монастиря Свято-Михайлівського Видубицького і тут вже з’являється 1116 року нова редакція «Повісті минулих літ» Сильвестра, ігумена цього ж монастиря.
Житіє преподобного Нестора було вперше надруковано в Печерському Патерику 1661 року. Із цього житія ми дізнаємося ще про деякі деталі, наприклад про те, що Нестр-Літописець прийшов в Печерський монастир ще за життя преподобного Феодосія, який був для нього взірцем великим у подвигах, а в чернецтво його постриг наступний ігумен Стефан. Потім його було рукоположено в дияконський сан. Нестору 1091 року було доручено разом з двома ченцями монастиря відшукати мощі преподобного Феодосія [23].
Дожив Нестор до глибокої старості, не перестаючи трудитися над літописом, і мирно спочив. Господь прославив його нетлінними мощами, засвідчивши, що описувач житій святих написав собі житло на небесах. В день пам’яті 28 жовтня 1763 року преподобному Нестору вперше заспівали повноцінну службу з каноном. Мощі його відкрито спочивають у Ближніх печерах Лаври. «Молитвами цього преподобного літописця хай будемо і ми вписані в книгу життя Агнця Божого, Йому ж з Богом Отцем і Животворчим духом належить від нас всяка слава, честь і поклоніння, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
1 Літопис Руський за Іпатським списком переклав Леонід Махновець. К., 1989. – С. 89.
2 Греков Б. Д. Киевская Русь. М., 1944. – С. 342.
3 Толочко П. П. Русские летописи и летописцы Х-ХІІІ вв. – СПБ, 2003. – С. 56; Димитрій (Рудюк), архиєпископ. Мати церков руських. Десятинна церква в Києві – настав час її відродити. – К., 2005. – С. 25-27.
4 Літопис Руський. – С. VІ.
5 Лихачев Д. С. Повесть временных лет (историко-литературный очерк). – М., 1950. – С. 61-62.
6 Приселков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х-ХІІ вв. – СПБ, 1913. – С. 181-184.
7 Греков Б. Д. Вказана праця. М., 1944. – С. 242.
8 Петров К. П. Курс истории русской литературы. – СПБ, 1892. – С. 56-57.
9 Толочко П. П. Русские летописи и летописцы Х-ХІІІ вв. – СПБ, 2003. – С. 60.
9 Києво-Печерський Патерик. Під ред. Д. І. Абрамовича. – К., 1991. - С. 126 і 131.
10 Літопис Руський. – С. 101.
11 Там само. – С. 161.
12 Колпакова В. М., Кабанець Є. П. Комплексні медико-антропологічні дослідження святих мощей Києво-Печерської лаври // Дива печер лаврських. – К., 1997. – С. 86-87.
13 Приселков М. Д. Нестор-Летописец. М., 1923. – С. 99.
14 Греков Б. Д. Вказана праця. – С. 242.
15 Майков Л. Заметки по геогрфии древней Руси. – СПБ, 1874. – С. 35-36.
16 Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. Т. 1. 1-я половина тома. - М., 1995. – С.
17 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. І (Х-ХV ст..) – К., 2001. – С. 47.
18 Літопис Руський. – С. 157.
19 Шахматов А. А. Повесть временных лет и её источники // Труды отдела древнерусской литературы. Т. ІV. М., 1940. – С. 41-52.
20 Филарет (Гумилевский), архиепископ. Обзор русской духовной литературы (862-1863). – СПБ, 1884. – С. 22.
21 Петров К. П. Вказана праця. – С. 57.
22 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. І (Х-ХV ст..). – С. 47.
23 Жития и подвиги святых Киево-Печерской лавры с приложением акафистов. – Минск, 2005. – С. 350-353.
