Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове!
Та воно вже було від віків, що були перед нами!
Екклезіяст 1:9-10
Те, про що впродовж останніх пару тижнів поговорювали в навколорелігійному середовищі, таки стало дійсністю. Як відомо, на своєму засіданні 8 листопада цього року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 1575 прийняв рішення про реорганізацію Державного департаменту у справах релігій і Державного комітету у справах національностей та міграції та утворення на їх базі Державного комітету України у справах національностей та релігій.
Трохи історії
Для того, щоб правильно оцінити дану подію, необхідно зробити невеличкий екскурс в історію.
У свою незалежність Україна увійшла разом з Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів. Незважаючи на прийняття 1991 року демократичного за своїм духом Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», було очевидним, що Рада є рудиментом радянського минулого, принаймні саме так вона сприймалася у релігійному середовищі. Тому невипадково, що 25 липня 1994 р., на самому початку своєї першої президентської каденції, тодішній Президент Л.Кучма, який на той час ще стояв на більш-менш демократичних позиціях, своїм указом ліквідує вказану Раду, натомість створюючи Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. Зауважимо, що Положення про вказане Міністерство було підписано тодішнім главою Адміністрації Президента України, нинішнім віце-прем’єром із гуманітарних питань Д.Табачником.
Подальше життя показало об’єктивну неефективність даного органу для розв’язання складних, особливо у середині 90-х років, міжцерковних відносин, а також для налагодження ефективних державно-церковних відносин. В певному сенсі, це було пов’язано і з тим, що робота саме в галузі державно-церковних відносин у даному Міністерстві займала місце, що відповідало назві, тобто останнє. Як наслідок, через півтора роки, у жовтні 1995 р., утворюється Державний комітет України у справах релігій, а у липні 1996 р. вказане Міністерство ліквідується.
Державний комітет проіснував набагато довше свого попередника – до 2005 р. Про його діяльність сказано багато, зокрема позитивного. Проте, не варто забувати і про те, що цей комітет був органом державного впливу на релігійну сферу, тобто на Церкви та релігійні організації, що найбільш яскраво проявилось у моменти найбільшого соціального напруження: 2002 р. напередодні початку акції «Повстань, Україно» та під час президентських виборів 2004 р. Мова, зокрема, йде і про звернення до народу з осудженням дій опозиції з боку формально незалежної Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка насправді існувала саме при Держкомрелігій і керувалася з боку останнього. Як наслідок, далеко не всі релігійні організації були в захваті від його діяльності та моделі державно-церковних відносин, що формувалася за його безпосередньої участі.
Вочевидь, що це сформувало негативне ставлення до Комітету як з боку, принаймні окремих, релігійних діячів, так і з боку опозиційного до грудня 2004 р. політикуму, і врешті-решт викликало ліквідацію Державного комітету Президентом України В.Ющенком у квітні 2005 р. Натомість було створено Державний департамент у справах релігій, але в якості вже не центрального органу виконавчої влади, а урядового органу у складі Міністерства юстиції.
Мотивація
З самого початку існування Департаменту його керівництво повело боротьбу за поновлення статусу центрального органу виконавчої влади, в різний спосіб обґрунтовуючи доцільність цього. Проте теза щодо необхідності повернення державному органу у справах релігій статусу центрального органу виконавчої влади все ж таки виглядає недостатньо аргументованою, зокрема і через конституційний принцип відокремлення Церкви від держави. Скажімо, прихильники підвищення статусу згаданого органу апелювали до того, що подібні центральні органи існують і в інших, зокрема європейських країнах. Але при цьому умовчувалось те, що в переважній більшості випадків вони функціонують або там, де існує державна церква, і фактично є державним органом у справах цієї церкви, або в країнах із тоталітарними режимами.
Разом з тим йшлося про те, що наявність такого органу сприятиме гармонізації міжконфесійних відносин. Однак саме ліквідація Держкомрелігій сприяла активізації діяльності релігійної спільноти України та її представницького органу – Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Хоча безсумнівною є і наявність тих чи інших проблем як у державно-церковних, так і міжконфесійних відносинах, проте підвищення статусу органу автоматично ці питання не розв’яже. Тим більше, що переважна частина міжконфесійних конфліктів потребує свого судового розв’язання у відповідності до Конституції України та чинного законодавства та неухильного виконання судових рішень. Наділення ж органу у справах релігій такими функціями не відповідає не лише духу адміністративної реформи в Україні, але й європейському курсу нашої держави.
Разом з тим створення Держкомнацрелігій цілком логічно вписується як в свідоме чи підсвідоме бажання В.Януковича при розбудові системи виконавчої влади поновити її у вигляді, в якому вона існувала за часів його першого прем’єрства (стосовно як інституцій, так і персоналій), так і в озвучену О.Лавриновичем тезу про те, що створення урядових органів не виправдало себе, а тому є доцільним відтворення їх у попередньому статусі зразка 2004 р.
Кому це вигідно?
Здається, що незважаючи на зазначене вище, аргументи керівництва Держдепу щодо необхідності підвищення його статусу були сприйняті новим керівництвом країни. Так, за доцільність такого кроку висловився 20 жовтня під час зустрічі із членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій Голова Верховної Ради О.Мороз.
Разом з тим, хоча керівники Держдепу довгий час добивалися перегляду свого статусу в бік його підвищення, здається, що в результаті вони отримали не зовсім те, що хотіли. Оскільки видається, виходячи з тексту урядової постанови, що Держдеп практично так і залишиться департаментом, хіба що у складі Державного комітету. І, крім того, знов таки на другому, порівняно із справами національностей, місці. А це не придасть такому органу більшої ефективності в плані розбудови гармонійних державно-церковних відносин. Крім того можливими є суттєві кадрові зміни у керівництві нинішнього Департаменту, оскільки не виключено, що новопризначений голова комітету приведе разом з собою на керівні посади власну команду.
За наявною інформацією, посада керівника новоствореного органу належить до квоти Комуністичної партії. Варто нагадати, що у своїй передвиборній програмі КПУ чітко зазначає свою прихильність лише до «канонічного православ’я». Так само для ідеологічних документів партії є характерною гостра критика УПЦ КП, католицизму та протестантизму, не кажучи вже про новітні релігійні рухи. Фракція КПУ послідовно виступає проти «втручання» з боку Константинопольського патріархату в ситуацію в українському Православ’ї, закликаючи Вселенського патріарха не підтримувати стосунки з «неканонічними» українськими Православними Церквами без погодження з Московською патріархією. Крім того, не так давно П.Симоненко ініціював звернення до Генерального прокурора України щодо незаконності реєстрації УПЦ КП 1992 р. Тобто очікувати від представників даної політичної сили послідовного дотримання свободи совісті, як то кажуть, не доводиться.
Разом з тим, лідер Компартії П.Симоненко відверто заявляє і про те, що комуністи й надалі розглядають релігію як опіум для народу, незважаючи на усі свої реверанси на адресу «канонічного» православ’я. Так само практична діяльність Компартії та її парламентської фракції у релігійному питанні більш відповідає саме традиційним для них атеїстичним переконанням. Так, фракція КПУ впродовж 2003-2006 рр. не підтримувала усі законопроекти, спрямовані на надання Церквам і релігійним організаціям права постійного землекористування земельними ділянками, від чого в першу чергу виграла б як раз УПЦ. Натомість протягом 2002-2003 рр. ця партія була єдиною політичною силою, яка підтримувала ухвалення законопроекту щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (реєстр. № 1281), розробленого Держкомрелігій і яким, зокрема, передбачалося суттєво розширити повноваження останнього, а отже створити можливості для більш широкого втручання державних органів у діяльність релігійних організацій. Тобто справа формування державно-церковних відносин може потрапити до «надійних» рук.
Що стосується питання можливих наслідків створення нового органу для подальшого розвитку релігійного середовища, то їх слід розглядати в контексті останніх подій у державно-церковних відносинах. Нагадаємо, що представники «антикризової» коаліції – регіонали, соціалісти та комуністи вже двічі знехтували чітко заявленими інтересами Церков і релігійних організацій, не підтримавши законопроекти щодо надання релігійним організаціям права постійного користування земельними ділянками та права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів. При цьому їхня риторика під час обговорення вказаних законопроектів дуже нагадувала пасажі радянської антирелігійної пропаганди. Тому, вочевидь, мова не йде про створення сприятливих для Церков умов. А отже залишається лише варіант створення такого органу в інтересах державного впливу на Церкви та релігійні організації. Крім того, варто нагадати, що впродовж усієї історії свого існування Держком у справах релігій боровся за отримання контрольних функцій, зокрема по відношенню до релігійних організацій. Можна припустити, що новостворений орган піде цим же шляхом, мотивуючи це необхідністю контролю за чітким дотриманням законодавства, захистом національних інтересів перед обличчям поширення неорелігій та іншими благими намірами, якими відомо куди вимощений шлях. А це вже вочевидь загрожує як релігійній свободі в Україні зокрема, так і демократичним процесам в нашій державі загалом.
Юрій
РЕШЕТНІКОВ
, к.філос.н., Центр суспільного моніторингу
