Церковний спів, як невід’ємний елемент православного богослужіння
Як в неорганічному світі через посередництво різного роду руху відкривається рід сил, які його рухають і навіть елементарні сили природи можуть бути пізнаними і виміряними тільки рухом, який відбувається під їхнім впливом, так само це відбувається з рухами, які проявляються під впливом різних настроїв людського духу, незалежно від того, як вони виражаються: рухом тіла чи голосу. Тому особливість руху тонів, які охарактеризовують грацію, грайливість, протяжності, енергії, втому, сили, спокою, хвилювання і т.д. головним чином залежить від психологічних причин. Музика перебуває в більш тісному контакті з чуттєвістю, яка не обумовлена прямо, ніж всі інші види мистецтва, які мають більше справу з чуттєвими сприйняттями, тобто, з уявою про зовнішній предмет, яку ми отримуємо посередництвом психічних процесів тільки з чуттєвості. Музика має більш безпосередній зв’язок з сенсибельними відчуттями, ніж будь-яке інше мистецтво; з цього також випливає, що вчення про слухові відчуття відіграє набагато суттєвішу роль в музичній естетиці, ніж, наприклад: теорія тіней або перспектив живопису. В музиці немає простого прагнення зобразити зовнішню природу; тони і відчуття тонів існують лише самі для себе і діють на нас доволі незалежно від їхнього ж відношення до зовнішніх предметів.
Церковний спів не є виключенням із загальних правил музики. Посередництвом церковного співу музика відкривається більш чистою і має більший позитивний вплив на психічну природу людини, не завдаючи їй ніякої шкоди через штучність виконання.
Співання Богові служить вираженням молитовних почуттів і прагнень не лише для людського духа, а й для горніх безтілесних духів – святих ангелів. Весь видимий світ був оголошений похвальною піснею Творцеві (Ів.38.7). Пророк Ісая був удостоєний честі із захопленням слухати пісню небесних сил, якою вони славословлять Триіпостасне Божество на небесах (Іс.6.1-3). Але й на землі обранці Божі неодноразово чули ангельське славослів’я (Лк.2.13-15). Поза сумнівом, що й наші прародичі чули і могли розуміти небесні славослів’я вишніх сил і саме від них навчилися прославляти Творця всіх похвальною Йому піснею. Протягом усієї історії, відкриваючи через пророків розуміння Божої досконалості, Його закони і таємниці божественного промислу, Господь надихав цих мужів до спасенних піснеспівів на честь і славу Бога.
Новозавітня пісня – це пісня перемоги про звершену справу спасіння і про її плоди. Новозавітні піснетворці є вчителями, які сповіщають про царство благодаті, що прийшло, і про царство вічної слави, яке наближається. Через них Святий Дух дарував нам можливість неустанно хвалити і прославляти Прсв. Трійцю серцем і вустами. І, відповідно, посередництвом такої хвали пробуджувати немічну волю до прославлення Святого святих життям, добрими справами та іншими чеснотами. Переобразивши божественне благовістя про домобудівництво в живу і чуйну пісню, цією піснею вони піднімають нас на небеса, відроджують жагу до вічності, подають істиний голос молитви.
Звичай співати під час богослужіння зустрічається не лише в ізраїльтян, а й у єгиптян, фінікійців, греків, римлян. Ізраїльтяни співом прославляли Бога ще за часів Мойсея, під час переходу через Червоне море. Пізніше Давид для співу при скинії виділив 4 тисячі левитів. Ісус Христос власним прикладом освятив цей звичай, коли закінчив тайну вечерю співанням псалмів.
У древніх християн було три головних роди співу:
1) співали всі;
2) все зібрання поділялося на два хори, які співали поперемінно;
3) співала одна вибрана людина, а народ підспівував або все, що він заспівав, або ж його останні слова, а інколи й окремий стих псалма, чи, найчастіше, славослів’я. Разом з тим переважав унісон. Судячи з відгуків знавців музичної справи, унісонне виконання піснеспівів масою співаків у найвищій степені є величавим і зворушливим. Це дійсно народний спів, повний будь-якої гармонії, він допускає під час виконання всі можливі голоси різних об’ємів, різної сили і виразності. Всі ці види співу і до сьогодні зберігаються в Православній Церкві з тією лише різницею, що замість древньої традиції співати всьому зібранню, в нас співають лише обрані. Початок цієї традиції відноситься до IV ст., коли Лаодикійський собор (364 р) для збереження стройності співу постановив “співати лише одним посвяченим”.
Спів древніх християн був простим, без будь-якої вишуканості. Занурюючись в сам зміст і предмет своїх піснеспівів християни звертали увагу на їхню форму. Але в IV ст. для захоплення православних аріани почали використовувати вишуканий спів. Внаслідок цього отці Церкви звернули свою увагу на вдосконалення наспівів. За-для цього найбільше потрудилися на Сході свв. Єфрем Сірин та Іоан Золотоустий, а на Заході – св. Амвросій Медіоланський. У VIII ст. Іоан Дамаскин роз’яснив і систематично визначив теоретичні основи церковного співу, які прийняла вся вселенська Церква під назвою “системи церковного восьмиголосся”. Згідно цієї системи всі церковні мелодії поділяються на 8 груп, кожна з яких має визначену область звуків і відому послідовність інтервалів, а також свій пануючий звук і кінцівку. Саме тому всі церковні піснеспіви, навіть короткі, розподілені на голоси, – на це вказує і Церква, церковний устав і богослужбові книги. Таке розподілення церковних піснеспівів повинно ясно вказувати на межі її мелодій, виступаючи за які, спів втрачає характерні властивості церковності і набуває чужих йому елементів світської музики.
Гамми древньо-християнської церковної музики були виражені великою мірою тонікою. Спочатку розрізняли чотири, так-звані, автентичні гамми, які були введені св. Амвросієм Медіоланським (†398). Але ні одна з них не співпадає ні з однією з сучасних гамм.
Лишня турбота про мистецький спів породила театральність і зробила виконання церковного богослужіння для звичайних служителів церкви надто обтяжливим (24 правило Лаодикійського собору та 37 правило Трульського собору). У VIII ст. цю незручність викорінив прп. Іоан Дамаскин, який всі недільні служби на 8 голосів поклав на ноти і, таким чином, встановив одноманітний, простий і легкий для виконання спів.
Богослужбовий спів древньої церкви виконувався винятково посередництвом звуків людського голосу, – спів був вокальний. І це не випадково: перевага людського голосу над звуками музичних інструментів встановлена на науковому рівні. Наприклад, верхні тони людського голосу пізнаються неозброєним вухом більш важче, ніж верхні тони інших інструментів. Це сприяє більш уважному слуханню вірними богослужіння: неодноразово ми чуємо: ”Будьмо уважні.” В людській гортані напруження голосових зв’язок змінюється саме, на відміну від музичних духових інструментів, і опреділює висоту тону. Повітряні порожнини, які з’єднані з гортанню, нездатні до значної зміни тону голосових зв’язок; вони мають занадто м’які стінки для того, щоби в них могли утворитися доволі сильні повітряні коливання/ “Ми використовуємо один орган – слово, – говорить християнський письменник ІІІ ст., – словом, а не древньою псалтиррю, трубою, тимпаною і флейтою шануємо Бога”. І дійсно, завдяки даній фізіології орган людського голосу являється одним з найкращих інструментів, інструмент водночас і струнний, і духовий. І хоч людський голос не здатний опанувати обсягу всіх октав струнного і духового оркестру, проте він володіє можливістю і потенцією утворювати багатоголосу гармонію в обсязі трьох октав, де можуть розміщуватися всі види акордів. Вишуканість і природність голосового апарату в поєднанні з древнім переданням і вченням Церкви прислужилися до присвоєння богослужінню виключно вокального виконання. Блаж. Августин писав: “Про голосове виконання гімнів ми маємо свідчення, приклади і настанови самого Господа і апостолів”]. Василій Великий пише: “Оскільки Святий Дух знав, що важко вести людський рід до чеснот, через схильність до самозадоволення ми не піклуємося про правильний шлях, то що робити? До вчень Він приєднує насолоду “сладкопенія” для того, щоб разом із солодким і благозвучним для слуху ми непомітно приймали і те, що є корисне в слові. Для цього для нас створені стройні піснеспіви псалмів, щоб і діти, і взагалі ті, які не змужніли духом, візуально тільки співали їх, а насправді навчали свої душі”.
Голосове виконання в поєднанні з текстом піснеспіву ставало повчальним для слухача. “Я згоден з Платоном, – сказав Ціцерон, – що ніщо так легко не вражає ніжні і м’які душі, як різноманітні звуки: важко показати, яку вони мають силу на ту й іншу сторони душі”. Цю ж думку розвиває блаж. Августин: “Визнаю, що встановлення співу в Церкві є досить корисним, особливо коли він передає співане чистим голосом зі змінами тонів, що відповідає словам тексту.”
Музичні теоретики XIX ст. переконані у високому значенні древньоотцівського вчення про голосове виконання богослужбового співу. Один з таких дослідників, Гессь де Кальве, в своїй теорії музики зазначає: “Кожен, хто має хоча б найменший смак до співу, повинен визнати, що гарний голос, з його приємністю і гнучкістю, далеко переважає будь-який інструмент. Спів, який вдало складений з багатьох голосів під час спостереження повишення і пониження, відмінний і абсолютно іманентний з почуттями, які виникають, без мистецтва, як вимагає природа, є найчуйнішим співом”. Ще один музикант говорить: “Немає нічого більш солодкого і вражаючого, ніж голос жіночий; немає нічого приємнішого, чуйного і більш цнотливого, ніж дитячий голос; немає нічого більш мужнішого і благороднішого за чоловічий голос; і немає нічого більш гармонійного, більш наповненого і величного за хор, який складається з чоловічих, жіночих і дитячих голосів. Християнство дуже добре збагнуло силу такого хору”.
За своює внутрішньою побудовою наш храмовий спів підкорений певним межам. Літописець пояснює ці межі: він називає ангелоподібний спів “изряднымъ” особливим восьмиголоссям і трискладовим “сладкогласованіемъ”.
Зміст восьмиголосся, який літописець присвоює ангелоподібному храмовому співу, полягає в тому, що наш богослужбовий спів з усіма своїми різноманітними видами, підлягає визначеному закону, тобто, церковному голосу. Слов’янське слово “гласъ” має багато значень. Технічний, вузький зміст полягає в позначенні голосом музичної ліствиці, в якій взаємне розміщення цілих і половинних інтервалів строго визначене. Головними, основними елементами голосу, як визначеного закону в мелодії богослужбового співу, служать певні звуки: пануючі і кінцеві. Наша православна церква прийняла з грецької церкви 8 голосів або 8 музичних ліствиць, по яких вона й звершує свій спів.
Виконавцям богослужбового співу церковний Устав приписує звершувати своє служіння завжди з увагою і замилуванням багатьох, із покаянним серцем і голосом. Співаки повинні: а) вимовляти слова і склади роздільно і зрозуміло, при цьому дотримуватися наголосів і довжини нот, щоб в храмі ніхто не забігав на перед і не відставав; б) спостерігати мелодичні, великі, середні й малі голосові зупинки з такою увагою, щоб не розділяти слова, які є в гармонійному зв’язку, і не робити передишки на півслові. Блаж. Єроним зазначає: “Раб Христів повинен співати так, щоб приємним був не голос співака, а слова, які виголошуються”. “Слухайте заповідь, – говорить до співаків свт. Василій Великий, – добре співайте Йому, із зібраною думкою, з щирим настроєм, – юнаки, які співають в церкві, повинні співати Богові не голосом, а серцем, – серцем же співає той, хто не тільки рухає язиком, а й напружує розум, щоб зрозуміти слова співаного. Нехай співає язик, але в цей же час нехай розум знаходить зміст сказаного, щоб співати тобі духом, заспівати і розумом”.
Церковне читання взагалі має особливу інтонацію, яка запозичена з неписаного церковного передання і і зберігається традицією. Ця інтонація має характер речитативу з відомими підвищеннями і пониженнями, протягуванням звуків і зупинками. Тобто, церковне читання складається з пониження коротких , більш або менш велично й поважно ведених мелодій з простою побудовою, які відповідають думці й вербальному складу самого тексту. Виражаючи загальний молитовний настрій ця мелодія сприяє ясності і зрозумілості читаного тексту, а з іншої сторони, не допускає самовільного, а тим-більше пристрасного вираження особистих почуттів читця. Читець може варіювати на фоні загальноприйнятої інтонації, скорочувати її. Так, наприклад, в євангельському читанні інколи не буває передкінцевого рядка, а читання молитов і канону прп. Андрія Критського звершується переважно лише середніми рядками без початкового і кінцевого рядка і т. д. Найбільша виразність церковного читання залежить від розуміння читця, від його глибокого проникнення релігійними почуттями і, частково, від здатності до різнорідної і вишуканої інтонації.
Церковний спів має багато спільного з церковним читанням і за змістом піснеспівів, і за своїм значенням під час богослужіння і, частково, за властивостями характеру мелодій. У цих двох важливих церковно-богослужбових елементах інтегруюча основа одна – це саме християнське богослужіння. Церковний спів являється особливим засобом для досягнення тієї ж мети, яку переслідує і читання – він не має власного музичного значення як концертний спів, його призначенням є не показати вищу степінь розвитку музично-вокального мистецтва, а співдіяти ясності і педагогічно-повчальній стороні богослужіння, а, з іншої, – є засобом для благоговійної виразності релігійних почуттів вірян. Це все надає церковному співу особливо виняткових особливостей, обмежує і музичну побудову, і інтонацію, і виконання його співаком.
Також здревності Церква за богослужінням використосувала речитатив. Загальновідомо, що він був запозичений з античного світу. Встановлення римо-католицької літургії папою Григорієм Великим (від 590 до 604) відноситься до того часу, коли древнє мистецтво і було порушене, але ще могло бути передане традицією; це дійсно так, якщо припустити, що папа Григорій тільки затвердив у загальних рисах правила, які були у використанні в школах римського співу, які встановив папа Сильвестр (від 314 до 355).
Мелодія повинна відрізнятися простотою своєї побудови. “Будь-яка складність звуків, – за словами прот. Розумовського, – зосереджує на собі увагу читача і частково приховує собою думку тексту”. Тому в древній церкві був відомий тільки голосовий спів, без будь-якого інструментального супроводу. А, з іншої сторони, сам спів первісної християнської церкви наближався до читання; співак, згідно встановленню св. Афанасія Великого в Олександрійській церкві, був схожий більше на читця, ніж на співака. І взагалі, церковний спів відрізнявся природністю і величною простотою. Цими властивостями він був однорідний з храмовим юдейським і грецьким дорійським співом.
За словами Арнольда, церковний спів, відповідно його призначенню, потребує “прояву музичного мистецтва в найстрогіших і, в той же час, в найпростіших і найприродніших його формах.” Тому однією з найголовніших властивостей церковного співу є легкозрозумілість і легкоспіваність. “Кожна мелодія повинна бути легкозрозумілою, – це можливо лише толі, коли звуки, які складають мелодію, відносяться не лише один до одного, але й кожен з них до відомого даного відношення – легкого уловлення слухом. Такі природні звукові стосунки роблять послідовність звуків один за другим легкоспіваним”.
Безпристрасність і важливість характеру церковних піснеспівів, а також різні відтінки думки й почуття, вимагають відповідних якостей і від церковного співу. Тому церковні мелодії повинні бути рівними й плавними в своїх рухах; мистецьке поєднання тонів і ефектні переходи між ними, різке посилення і замовкання голосів, лишнє прискорення темпу, ефект грайливості і пафос мелодійних звуків – для нього є чужим. Світський і церковний спів абсолютно відрізняються за характером вираження думок і почуттів. В першому ми часто чуємо рельєфне вираження почуттів абсолютно чужих благочестю: збентеження духу тілесними пристрастями і виправдання поступків, які противні і Божому, і громадському (публічному) закону, відчайдушність через втрату земних благ і вигуки відчаю, безтурботну розсіяність і необдумане буйство, гордувате усвідомлення своїх чеснот, самонадіяність, саркастичний сміх над ближніми. Напротивагу цьому мотиви церковних піснеспівів відзначаються характером відкладення земних турбот, благодатно-непорушного спокою і примирення людини з собою, Богом і людьми, або сердечно-благоговійного замилування перед величчю, святістю і благістю Бога і небожителів, осяйно-високої величності, або зосередження і самозаглиблення, смирення і каяття, теплої молитви, твердої віри, міцної надії і відданості Божій волі.
Для того, щоб огородити церковний спів строгого характеру і щоб протидіяти театрально-язицьким, а також єретичним прийомам співу, з властивою їм випещеністю, пристрасністю і надмірною штучністю звуків, отці Церкви вже в перші віки, турбуючись про розвиток церковного співу, прийняли міри для встановлення певного визначеного характеру церковних мелодій, з вказівкою їх властивостей і музичних основ. Разом з тим простота, важливість і повчальний характер церковного співу самі по собі унеможливлюють деякі прийоми побудови церковних мелодій, які не властиві церковному співу. Однак вони не є перепоною художньої виразності мелодії і деякої вишуканості і приємності для слуху. Виразність витікає з мети церковного співу і дієво впливає на думки і почуття вірян. Вишуканість знаходить своє висвітлення в понятті солодкоспіву, як в засобі до виразності і не виключає певного прикрашення мелодій. Виразність і вишуканість церковного співу особливо притаманні піснеспівам, які своїм змістом виражають не стільки молитву і духовне наставлення вірних, скільки радісне торжество через згадування подій нашого спасіння і історії Церкви, або ж покаянно-ніжний стан розкаяного духа. Такими є піснеспіви в дні Господніх і Богородичних свят і повсякденні піснеспіви, які супроводжують важливі священнодії, а також похоронні і покаяння піснеспіви. Радісно-святковий або покаянно-скорботний характер в церковному співі спостерігається з древності найбільшим розвитком мелодичного руху і деякими незалежними від тексту мелодичними прикрасами, а в результаті, і гармонійним співом. Обмеження мелодій основним законом церковного восьмиголосся також не заважає певній свободі мелодичного голосоведення і гармонізації. Така свобода виражається різноманітністю церковних розспівів, багатством і варіантами мелодичних рядків одного і того ж розспіву, а, в результаті, й різними способами гармонізації церковних мелодій. Але будь-яка складність мелодії або гармонії, яка відволікає від розуміння тексту, а тим більше затемнює його, будь-яка надлишковість прикрас, захоплення музикою поза думкою тексту, не повинна міститися в церковному співі.
В якості висновку слід сказати, що естетичний аналіз творів музичного мистецтва і розуміння причин їхньої краси тісно взаємопов’язані. І дійсно, між цими двома елементами не важко розгледіти тісне співвідношення і повне погодження. Такі погляди перебувають в тісному зв’язку із вченням про сенсибельні сприйняття, а відповідно, і з фізіологією.
Не слід сумніватися, що прекрасне підлягає законам, які залежать від природи людського розуму.
