На Галичині, в межиріччі Стрия та Опору, в колисці вічних Карпатських гір розляглося наше рідне селище - Верхнє Синьовидне, стара назва Синевідсько Вижне. Стоячи на перехресті історично-стратегічних шляхів, огорнуте гірляндами вічнозелених Карпат, селище цілий рік купається в променях сонця.
Перлиною межиріччя є свята Золота гора, яка стоїть посеред нашого селища. На цій горі колись стояв монастир, його свого часу відвідували непересічні особистості. Зараз тут розміщений наш храм „Собор Божої Матері”. Овіяна мороком історії та обплетена нерозгаданими таємницями саме ця гора й стала предметом нашого дослідження.
Золота гора
Стоїть гора високая,
Золотою зветься,
А на самому вершечку
Церква пишається.
Там колись монастир стояв,
Як прабабця жила,
То вона там зустрічала
І князя Данила.
Люди там колись молились
І паски святили,
Від навали турецької
Церкву хоронили.
То як турки близько
К горі приступали,
Козаки з луків стріляли
Й камінням кидали.
Коли турки віддихали
У лісі за мостом,
Козак пустив стрілу з лука
Паші в груди просто.
Наші орли за ідею
Голови поклали,
Щоб татари тую гору
Нам не сплюндрували.
Та заїхав якось в село
Клятий лях панисько,
І з нашого монастиря
Зробив попелиською
(Ірина Іванівна Матчак)
Підходячи до відкриття даної теми, ми спочатку подамо невеликий історичний екскурс.
Після смерті Ярослава Мудрого в червенські міста (Галичину) був посланий його внук Ростислав Володимирович. Після його смерті залишилось три сини: Рюрик, Володар і Василько. У 1087р. великий князь київський Всеволод закріпив за Ростиславовичами Червенські міста. Рюрик став княжити в Перемишлі, Василько - в Теребовлі, Володар - в Звенигороді. У 1124р. помер останній з Ростиславовичів - Володар, кілька місяців після Василька. У 1124р. князем став Володимирко Володарович, який об'єднав Галицьку землю в одну державу. Після смерті Володимирка у 1152р. князем став його син Ярослав Осьмомисл, за князювання його Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Після смерті Осьмомисла (1187р.) князем став його син Володимир. Він помер, не залишивши нащадків. У 1199р. Галицьке і Волинське князівства об'єднав Волинський князь Роман Мстиславович в одну Галицько-Волинську державу.
Династія Романовичів (1199-1340рр.) піднесла політичне значення Галицько-Волинського князівства, як забороло християнського світу, коли Київ занепав. Після смерті Романа Мстиславовича (1205р.), який полишив малолітніх синів Данила і Василька, починається тривалий період боротьби за галицький престол, переможцем з якої у 1237-38рр. вийшов Данило, який правив разом з Васильком.
За князювання Данила Галицько-Волинська держава досягла найбільшої могутності і зуміла відстояти свою незалежність від татаро-монгольського завоювання, хоч змушена була виконати певні вимоги татарських правителів. Галицько-Волинська держава об'єднала майже всі українські землі давнішої Руси-України і понад 100 років продовжувала її державну і культурну традицію.
І ось власне за князювання Данила Галицького вперше згадується наше село. Перша письмова згадка про село припадає на кінець 1240-поч. 1241 року.
У Галицько-Волинському літописі говориться про те, що в цьому році князь Данило, повертаючись з поїздки до Угорського короля Бели, переночував у Синевідському монастирі „... поїхав Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататися. Та не було приязні між ними обома і вернувся він од короля, і приїхав у Синевідсько в монастир Святої Богородиці.
Але назавтра, вставши, побачив він безліч утікачів од безбожних татар і повернувся в Угри, - не міг бо він пройти Руської землі (до Холма) тому, що мало було з ним дружини".
В тих часах, коли Данило Галицький поїхав в Угорщину з наміром одружити свого сипа Лева з дочкою короля Бели IV Констанцієіо, монголо-татарські війська напали на Руські землі, здобули Київ, захопили Волинську і Галицьку землі. Повертаючись з Угорщини і зупинившись у Синевідську, Данило дізнається про дії Батия. Не маючи можливості повернути додому, він повертається назад до Угорщини.
Сам факт, що князь зупинився в монастирі, говорить не лише про його величину, але й про те, що він був добре укріплений і захищений від нападів, враховуючи його розташування в стратегічно важливому місці, на роздоріжжі торгових шляхів з Руської землі в Угорщину, які проходили долинами рік Опору і Стрия. Як бачимо, перша згадка про наше село безперечно зв'язана з особою Данила Галицького. Можна припустити, що князь у наших краях бував неодноразово. Напевне, він сам, як і його славний попередник князь Ярослав Осмомисл, зміцнював прикордонну оборонну лінію, яка надійно захищала нашу Вітчизну від набігів угорських феодалів. Зокрема тут була розташована одна з наймогутніших фортець Галицької землі ? Тустань (біля с.Урич).
У ланцюзі цієї системи, як свідчать топонімічні назви, знаходилися численні застави, укріплення, опорні пункти. Наприклад, Колодка і Башти біля м.Сколе, гірський хребет Ключ, урочище Княже Замчище у селах Корчин і Крушельниця, в т.ч. Синевідський монастир. Постійно несли сторожову службу військові гарнізони в скельних бастіонах сіл Бубнища та Розгірче.
Карпатська лінія оборони від набігів угорців остаточно сформувалась за часів Ярослава Осмомисла, який добре дбав про безпеку південного кордону своєї держави. Яскраву характеристику цьому князеві дає автор безсмертного „Слова о полку Ігоревім". Передусім він підкреслює його багатство і військово-політичну могутність. Ярослав сидить високо не на позолоченому, а на золотокованому престолі, тобто викуваному з чистого золота. Своїми залізними полками він підпер Угорські гори, заступив угорському королеві дорогу і міцно закрив південні кордони своєї землі на Дунаї.
У своїй фундаментальній праці „Тустань давньоруська наскельна фортеця" М.Ф.Рожко називає Синевідсько Вижне в групі оборонних пунктів, які охороняли основні шляхи, що вели до Карпатських перевалів. Тут же він зазначає, що аналіз текстів літописів дає підставу стверджувати, що всі військові походи угорців на Галич, які велися окружним шляхом через Дукельський чи Лупківський перевали, були вимушені тому, що коротші у два-три рази шляхи були надійно „закриті" оборонними пунктами Карпатської лінії оборони.
У цій системі оборонних споруд була розвинена система візуального зв'язку і сигналізації. До речі, донедавна ця проблема в історичній науці була в значній мірі гіпотезою. Лише в наші дні вона одержала фактичне підтвердження у згаданій вище праці М.Ф.Рожка.
Ця система сигналізації проходила через вершини гір, що були в полі зору і контролювали основні шляхи, що вели до Карпатських перевалів. З вершин можна було подавати димові сигнали (хвоя в процесі горіння виділяє білий дим), які по ланцюгу вершин передавалися в бажаному напрямку. В Галичі вже на другий або третій день було відомо про початок угорських походів. Так, поданий знак з гори біля р. Розгірче передавався на Золоту гору, що в Синевідську Верхнім, звідти до Тустані та до стратегічних пунктів, що тримали під контр¬олем дороги і поселення в долині Опору та Стрия. Візуальний зв'язок був обопільним, тобто скажімо, сигнал з Горбища, чи з Тустані йшов на Чорну Вежу, звідти на Золоту гору, а з неї в Розгірче, чи з Розгірча на Золоту гору, потім на Чорну Вежу, а тоді в Тустань і Горбище.
Ця оборонна система, на думку відомого історика з діа¬спори, професора Лева Шанковського, вимагала теж створення більших чи менших поселень в її запіллі (тилу). Ярослав Осмомисл поселював у таких поселеннях своїх дружинників разом з їх родинами. Видатний вчений М.Возняк у своїй „Хрестоматії української літератури" пише, що „в часи Ярослава Осьмомисла в Синевідську Вижнім, яке тоді називалося Синеволодсько, стояв полк княжого війська для оборони пе¬ред уграми".
Якщо воно так, то немає сумніву в тому, що княжі дружинники продовжували жити в Синевідську Вижнім і за князювання Данила Галицького, який також дбав про безпеку кордонів своєї держави. Та й наявність монастиря, що входив у систему укріплень Карпатської лінії оборони Галицько-Волинської держави, вимагала присутності певної військової сили для його захисту, бо самі ченці, звичайно, витримати ворожу облогу і оборонити монастир своїми силами не могли.
Данило помер у 1264р., не довівши до кінця задуманого. Як відзначає Н. Полонська-Василенко: „З Данилом зійшов з історичного кону один з найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні справи та обставини не дали йому довести до кінця задум піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав усі землі, що ними володів Роман, створив з них за допомогою Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди і яку визнавав папа Інокентій IV, який називає Данила „гех", а державу - „королівством", в той час як Олександра Невського він титулує „шляхетним мужем" Суздальським. Тим самим традиції княжого і королівського Києва перейшли на захід, а не на північ, у Москву, яка ніколи не добилась цього титулу і підвищення аж до ХVIIст.
Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломоуця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки із Західною Європою, культура, закони, література, релігія залишались українськими. Доба Данила важлива і тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і Володимиро-Суздальської: тоді Данило ... шукав зв'язків з Європою, Олександр (Невський), орієнтуючись на схід, визнавав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два різні світи".
Тепер дещо про монастир. З тих княжих часів на Золотій горі залишились тільки залишки земляних укріплень. Сам монастир був зруйнований поляками в кінці XVI ст., про що мова буде йтися нижче.
Перші розкопки на Золотій горі були проведені в 1972р. під керівництвом відомого археолога О.О. Ратича (Інститут суспільних наук АН УРСР у Львові - тепер Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України). Досліджувалась територія за монастирськими валами з пів¬денно-східного боку. Було виявлено папівземлянкове приміщення виробничого призначення. У 1973р. було знайдено наземне житло і залишки печі, в якій виявлено розбитий керамічний посуд Х-ХІ ст. У розкопках брали участь учні нашої школи.
У 1989 р. на тій же горі були проведені нові археологічні дослідження, що проводились розвідковим загоном Карпатської архітектурно-археологічної експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР (м. Львів) під керівництвом наукового співробітника Романа Сулика. Дослідження проводилися в південної сторони. Внаслідок розкопок виявлено земляний вал та рів (повністю зруйновані) з зовнішньої сторони городища. Разом із збереженим другим валом вони творили подвійну оборонну систему з глибоким внутрішнім ровом (між валами), що було викликано відсутністю природного захисту з південної і західної сторін.
Сам монастир знаходився в південно-східному куті городища, оточений стрімкими природними схилами з північ¬ного та східного боку і високими валами і глибокими ровами з південної та західної сторони. Вали і рови були також зі східного і північного боків.
На жаль, територія колишніх монастиря і більшої частини городища знаходяться під похованнями, що ускладнює проведення археологічних досліджень на території сучасного кладовища та вимагає припинення тут поховань і, насамперед, їх регулювання. В результаті таких несистемних поховань фактично майже зруйновано рів і вал з західного боку, руйнується рів з південного боку, майже зруйновано рів і вал зі сходу. З північного боку ще залишились фрагменти валу, рову й оборонних башт.
Як бачимо, результати археологічних досліджень, що проводились на Золотій горі і прилеглій до неї території, свідчать про те, що Синевідсько Вижне виникло не пізніше X століття, як укріплене городище. На його території в ХІІ-ХVІ ст. «снував монастир Пресв. Богородиці, в якому і зупинявся князь Данило Галицький із військовою дружиною. Згодом село розширилось і розкинулось по широкій долині в межиріччі Опору і Стрия.
Церква і монастир, проіснували до кінця XVI ст. Коли був зруйнований монастир, то була спалена і зруйнована церква. Чи вона пізніше у XVII-XVIII ст. була відбудована, про це даних немає. Алє в 1790 р. в північно-східній частині колишнього монастиря (можливо на місці колишньої монастирської церкви) була збудована церква Св. Юрія, яка проіснувала до 1938р., коли була розібрана і на її місці в 1938-1943рр. була збудована нова церква під керівництвом народного умільця, синевідчанина Миколи Барабаша.
Про церкву Св. Юрія писав відомий український мистецтвознавець Михайло Драган у своїй праці „Українські дерев'яні церкви. Генеза і розвиток форм". Автор подає план і перекрій церкви. Вона мала розмір 16,5 х 8 м., а висота від підлоги до хреста становила 14 м. До церкви вели два входи з заходу та півдня. Церкву оточував широкий навіс, спертий на дерев'яних стовпах. Церква мала один центральний верх, завершений восьмигранним шатровим дахом, покритим ґонтами, за своїм планом церква належала до ранніх храмів, відомих нам з давньоруського часу."
Можливо, її попередниця у ХІІ-ХVІ ст. була храмом монастиря Пресв. Богородиці. Про цю церкву згадує також науковець Роман Сулик у Сколівській газеті „Радянська Верховина" та у своїй праці „Дерев'яне церковне будівництво на Стрийщині".
Стаття і книга написані кваліфіковано, але автор помилився, подаючи роки будівництва цієї церкви, яка була побудована в 1938-1943рр., а не у 1945-4948 рр. Протягом 1940-І941 рр. будівництво не велося. Освячена була також у 1943 р. як церква Св. Юра. Протягом 1946-4988 рр. була закрита. Почала діяти з 1989 року, але вже як церква Пресв. Богородиці. Подає рисунок цієї церкви В.Кармазин-Коковський у своїй праці „Мистецтво бойківської церкви", де поміщено 156 рисунків бойківських церков.
Біля церкви у 1790 р. була збудована дзвіниця, яка збереглася до цього часу. Вона є квадратною, в плані двохярусною будівлею, в якої перший ярус зрубний, а другий - каркасний. Верхня частина менша. Цей перехід ззовні вирішений у вигляді піддашшя. Верхня частина має вигляд напіввідкритої галереї. Перекрита чотиригранним дахом. На жаль, теперішній її вигляд змінився. Стіни зрубу оббиті пофарбованими дошками, а ґонтове покриття даху замінене бляхою. Внаслідок цього дзвіниця втратила легкість форм, які вона мала. Автор повністю поділяє думку науковця Р.Сулика і сподівається, що церковна громада церкви Пресв. Богородиці поверне дзвіниці її первісний вигляд, її первозданну красу і дасть нам і нашим нащадкам можливість милуватися будівельним талантом наших предків і зберегти пам'ять та історичну пам'ятку про них.
В 1240 р. татаро-монголи, як відомо, захопили Київ, та всю Київську Русь. Залишалася не загарбаною ще Галицька Русь. Знаючи, що самому буде важко побороти такого сильного ворога, князь Данило Галицький спочатку просить допомоги у Папи Римського Інокентія, але той лише коронував Князя Данила на короля, а істотної допомоги так і не надав. Тоді князь поїхав до свого найближчого сусіда угорського короля, просячи в нього допомоги, яка принесе спільну користь обом державам. В цьому році князь Данило, повертаючись з поїздки до Угорського короля Бели, переночував у Синевідському монастирі „... поїхав Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататися. Та не було приязні між ними обома і вернувся він од короля, і приїхав у Синевідсько в монастир Святої Богородиці.
Але назавтра, вставши, побачив він безліч утікачів од безбожних татар і повернувся в Угри, — не міг бо він пройти Руської землі (до Холма) тому, що мало було з ним дружини".
Після цих подій татаро-монгольська орда таки пішла на Галичину. Великий ординський стан зупинився перед долиною, де зливалися води двох великих річок — Опору та Стрия, оскільки не могли перейти бурхливих карпатських потоків. Саме в цій долині і розміщене наше селище. А тим часом все населення довколишніх сіл позбігалося до монастиря на гору, шукаючи в ньому притулку та допомоги. Можна лише уявити, яке напруження відчувалося в цей час в межиріччі: на горі тремтіли від страху та молилися до Пресвятої Богородиці тисячі селян, а внизу, по той бік річок, стояло й чекало свого часу ординське військо. Але якийсь козак, який в той час перебував на монастирській горі, взяв свого лука та й вистрілив в бік загарбників. Його стріла потрапила ординському паші прямо в серце, від чого той помер. Історія зберегла ім’я цього доблесного мужа — мешканці селище ще й тепер називають його Божонком. Налякані цією подією татаро-монголи підняли табір і пішли собі далі, обходячи стороною Синевідсько Вижне та монастирську гору. В подяку за дивне спасіння врятовані люди принесли щиру подяку Пресвятій Владичиці, що вона не дала їм загинути в цю страшну годину. Вони позносили зі своїх домівок свої прикраси, хто які мав, і покрили нею всю монастирську гору, від чого вона в сонячних променях почала сяяти немов золота. З того часу наша свята гора й носить назву — Золота.
Церква Пресвятої Богородиці
Стоїть на Золотій горі
Церковця старенька,
В ній Пречиста Діва Мати,
Мати наша Ненька.
Вона з образа до нас
Руки простягає:
Ходіть люди і моліться,
Щиро всіх благає.
Просім Нашу рідну Неньку,
Щоб молила Сина,
Щоб минула в нашім селі
Та тяжка година.
Бідна церква дерев’яна,
Зате дуже мила,
У ній колись вся громада
Господа молила.
Ходили колись у Гошів
Прощення благати, -
Ми тепер Золоту гору
Можем порівняти.
Хоч досить висока гора,
Є куди тріпати,
Може замість відпусту
Буде Бог приймати.
(Ірина Іванівна Матчак)
Віками не вмовкає слава нашої Золотої гори. І зараз жителі селища Верхнє Синьовидне вшановують цю святу гору, та Пресвяту Богородицю, храм Якої „Собор Божої Матері” стоїть на вершині цієї гори. 1989 року, після багаторічного запустіння, наша церква знову була відкрита та урочисто освячена.
На честь цієї знаменної події жителька нашого селища прихожанка цього храму Ірина Іванівна Матчак написала вірша. Своїми словами вона відкрила для суспільства ті почуття, які відчувало кожне вірне серце верхньосиньовідчанина.
Після відкриття церкви на Золотій горі
Як церкву закрили, свічки погасили,
І тьма наступила на все,
А тепер відкрили, світло засвітили,
І радій моя душе.
Коли церкву відкривали,
Діти квітами встеляли
Стежку на Золоту гору,
І радів люд у ту пору.
Аж до сліз раділи люди,
Бо хто-зна , чи так ще буде,
Щоб хрести нові вставляли,
І всім миром посвящали.
З усіх кінців люд линув в пору
На нашу Золоту гору,
І пісні гарні співали,
Матір Божу вихваляли.
Дівчата немов ластів’ята
„Левадою долом” співали,
А хлопці дзвіночком дзвонили,
Про радість народу звістили.
Господь Бог із неба лине
До вкраїнської хатини,
Крильця білі наче пух,
Він нам шепче аж до вух.
Будьте чемні, любі діти,
Щоб Ісусик міг радіти.
О Ісусе, ми Тя просим,
Свої серця в небо зносим,
Не лишай нас сиротами,
Будь Отцем благим над нами.
Синє небо, жовті гори,
Синьо-жовті в нас прапори.
Допоможе нам у бурі
Господь Бог і святий Юрій.
Радійте синевідчани,
Радуйтеся люди!
Бо на цвинтарі у церкві
Днесь відправа буде.
Ходіть люди і моліться
За нашу Вкраїну,
Щоб зіслав нам Господь щастя
У кожну родину.
Як щебече соловейко
Раненько у гаї,
Так співайте українці,
Хай вас Бог витає.
(Ірина Іванівна Матчак)
І зараз, переживши орди монголів, ляхів та більшовиків стоїть Золота гора як форпост на страх невірним, радість всієї України та славу вічного Бога. Приїжджайте на Золоту гору, поклоніться Пресвятій Богородиці, Яка спасає всіх, хто до Неї прибігає з чистим серцем.
