Ваше Блаженство владика Михаїл, Митрополит Чорногорський!
Ваші Високопреосвященства, всечесні отці, дорогі браття і сестри!
Сьогодні виповнилося 45 років мого архієрейського служіння. За ці 45 років я побачив все: і славу і приниження, і скорботи, і боротьбу. Не можу зараз не згадати ті далекі часи, коли відбулася моя хіротонія, часи 60-х років, коли над Церквою ходили наче темні хмари. Тоді здавалося, що Церква вже не буде існувати. І багато хто думав так.
У ті роки одного разу мене викликали до радянської державної установи і сказали: “Вам, церковникам, прийшов кінець, бо у 80-му році ми будемо вступати у комунізм. А у комунізмі немає місця для релігії”. На це я відповів: “Ми живемо в умовах соціалізму – будемо жити і в умовах комунізму”. Мені у відповідь ця людина сказала: “Таке неможливо, бо комунізм і релігія несумісні”. Тоді я відповів: “Якщо вони несумісні, то Церква буде, а комунізму не буде”. Бо ми віримо в слова Ісуса Христа: “Збудую Церкву Мою, і ворота пекельні не подолають її”.
І це так дійсно сталося – немає тепер тих гонителів. Вони усі перетворилися на порох і душі їхні мабуть пішли у пекло, якщо вони не покаялися. А Церква існує і продовжує свій шлях.
Сьогодні у своєму вітальному слові владика Димитрій наводив слова Іоанна Золотоустого. Цей святитель у свій час пережив і гоніння, і переслідування, і несправедливість. Не зважаючи на те, що Церква тоді нібито і мала державну підтримку, але боротьба добра і зла, гріха і святості, правди і неправди точилася і у ті часи, як і в наш час. І святий Іоанн Золотоустий дає нам приклад того, що не треба боятися ні гонителів, ні переслідувачів.
Не треба боятися того, що неправда, гріх і зло мають силу у цьому світі. Не треба боятися! Треба бути вірними Господу нашому Ісусу Христу, йти Його дорогою, слухати Його слово, а не слова можновладців. Бо можновладці тимчасові і смертні, а Бог – вічний і безкінечний. І кого ми повинні слухати: Бога чи грішну людину, хоч вона і має владу? Треба слухати Бога! Якщо людина у своєму житті буде дотримуватися заповідей Божих, виконувати волю Божу, то такій людині на землі немає нічого страшного. Тому що Сам Бог допоможе такій людині перемогти все!
Ми, дорогі браття і сестри, які стоїмо тут, перенесли все це. Ті гонителі померли, а ми живі. Нам говорили про перемогу комунізму – а він згинув, Господь розвіяв його, як порох по землі. І вже мало хто вірить у ті комуністичні ідеї, а Церква існує.
Ось така була боротьба у ті часи. Сьогодні Господь поставив нас у інші умови. Ми маємо незалежну державу, маємо свободу, Церква вже не залежить від держави. Зовнішньо ми дійсно вільні. Але спокус не позбавилися і боротьба не припиняється, хоч ця боротьба має інший характер. Ми тепер не мусимо боротися із радянськими безбожниками і гонителями, а змушені протистояти братам-православним. Дивно, але це так є. Православні українці протистоять православним українцям. Хіба це нормально, хіба це по-Божому? Він же сказав: “По тому будуть пізнавати, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою”. Хіба наші брати не знають цієї заповіді? Знають, і цитують, і читають – але не виконують. Замість любові сіється ворожнеча, замість того, щоб боротися із суспільними пороками, аморальністю і бездуховністю – вони борються проти Київського Патріархату!
При цьому вони постійно закликають нас до покаяння. За що ми повинні каятися? Ми любимо свій народ, свою землю, свою Українську Церкву, свою державу. А нам кажуть – покайтеся у тому, що ви любите свою українську землю більше, ніж чужу. Покайтеся і наверніться до Москви, полюбіть чужу державу, інший народ і іншу Церкву. Скажіть: хіба це – покаяння? Каятися треба у гріхах, а каятися у любові до свого народу ніхто з нас ніколи не буде. Бо так Бог не повеліває, щоб свій народ не любити, а замість свого народу любити чужий народ. Тому у цьому ми ніколи каятися не будемо, бо у цьому немає гріха. А каятися потрібно у гріхах – у тих гріхах, які має кожна людина. І у гріхах повинні каятися як ми, так і вони.
Те, що ми любимо свій народ не означає, що ми маємо ворогувати з іншими народами. І коли ми хочемо, щоб в Україні була єдина Помісна Церква, то це не означає, що ми виступаємо проти інших Помісних Церков. Ми тільки хочемо, щоб і наш народ, як інші православні народи, мав свою єдину Помісну Церкву.
Для чого вона нам потрібна – єдина Помісна Православна Церква? Насамперед вона потрібна для зміцнення нашої держави. Бо розділене православ’я розриває на частини наше суспільство. А єдина Церква об’єднає все суспільство в одне ціле. Також вона потрібна для того, щоб відроджувати духовність українського народу, а не витрачати сили у боротьбі між православними. Бо цією боротьбою користаються сили зла, які відвертають людей від істини, від Бога і від Церкви та схиляють їх до грішного життя. Для цього нам потрібна єдина Помісна Православна Церква. Але не тільки для цього. Бо все це тимчасове, земне.
Єдина Церква потрібна нам для того, щоб вона вела нас до вічного життя. Земне рано чи пізно припиниться, до кожного з нас прийде смерть. Але ж душа безсмертна. І коли ми помремо, вона не перетвориться у небуття. Вона буде існувати. Але як вона буде існувати? Бо є вічне блаженне життя, і є вічне страждальне життя. Так от, щоб ми не попали у вічність, повну страждань, нам потрібна Церква, яка очищає від гріхів, наставляє нас на вірний шлях, веде нас до блаженної вічності. І наші сили ми повинні витрачати на боротьбу із злом, із гріхом, а не на боротьбу між православними. Нажаль зараз багато хто даремно витрачає сили на оцю боротьбу, на не на боротьбу із власним гріхом. А коли буде одна Церква, тоді ми будемо більше думати про наше спасіння, ніж ми думаємо зараз. Ось для чого нам потрібна єдина Церква.
Сьогоднішня подія 45-ліття мого архієрейського служіння переконує мене у тому, що перемога буде за нами. В Україні буде одна Помісна Православна Церква. І нехай як не біснуються її супротивники – Бог з нами. Бо з нами любов до свого народу. Дорогі браття і сестри – не кайтеся у тому, що ви любите свій народ, свою землю і свою Церкву! Я вірю, що Бог, який дарував нам незалежну державу, дасть нам і єдину в Україні Православну Церкву.
У цій боротьбі ми повинні покладати надію на Бога. Не на свій розум, не на свою волю, не на свої сили, а потрібно покладати надію на Бога. Бог краще знає, як привести до єдності українське православ’я. У нас на це не вистачає розуму, а у Бога досить, бо Він премудрий. І Він усе влаштує у світі, карає зло і нагороджує добро. Але покладаючи надію на Бога ми не повинні бути бездіяльними. Ми повинні робити все, що від нас залежить, для того, щоб побудувати в Україні єдину Православну Церкву. І нехай допоможе нам Господь наш Ісус Христос, бо Він сказав, а слова Його неложні: “Я з вами у всі дні до кінця віку. Амінь.”
