В суботу 17 лютого парафіяни столичної церкви прп.Миколи Святоші та ті, хто виявив бажання до них приєднатись, на чолі з о.Андрієм Мартинюком вирушили в чергове паломництво. За традицією в храмі настоятель о.Віктор Квас прочитав молитву за подорожуючих та благословив на благополучну та духовно корисну поїздку.

На цей раз прочанам випала нагода побувати в старовинному центрі древлянської землі – Овручі. Місто це згадується ще до хрещення Русі 977-го року як місце кончини князя Олега, а потім як місто, підкорене княгині Ользі. Овруч мав потужну фортецю на час входження в Київську Русь, а в 12ст місто було резиденцією князя Рюрика Ростиславовича.

Тим часом за вікнами автобусу відкривалися чудові зимові пейзажі Полісся, яскраво світило сонце і відбивалося від снігових заметів, високі притрушені білим снігом сосни стрімко піднімалися в чисте блакитне небо. Час дороги пройшов легко і непомітно, і ось ми на місці.

 

 

Овруч зустрів нас невисокими акуратними будиночками, над якими височили дві красуні-церкви. Перша – з гострими «цибулевими» маківками, як нам потім пояснив екскурсовод, в псковському стилі, Спасо-Преображенський собор, та друга – не менш незвичайна, побудована в візантійському стилі, церква Василія Великого.

Спочатку наша паломницька група відвідала найстаріший храм Овруча – святого Василія Великого ХІІ ст. Перед нами постала старовинна церква доби Київської Руси: проста та велична, з двома круглими баштами та інкрустованим відшліфованим камінням різних кольорів фасадом. Зайшовши всередину одразу охопило почуття дотику до давно минулих часів: старовинний іконостас, що потемнів з роками, фрески на стінах, які поєднували в собі майже дитячий примітивізм техніки зображення і водночас глибоке духовне почуття святості образу. Густий пучок сонячного світла пробивався через вузьку бійницю вікна і м’яко лягав на аналойну ікону. При згадці, що на цьому самому місці, де ми стоїмо, майже тисячу років назад наші далекі предки славили Бога, молитва перетворювалася на безмовність перед величчю Господа.

 

Оглянувши храм та помолившись, крутими гвинтовими сходами ми піднялися на другий ярус – хори. Згори храм здавався ще більшим, через конструкції величезного панікадила можна було краще роздивитися верхні яруси іконостасу та фрески. Тут екскурсовод нам розповів трохи про історію храму. Побудований він був в 1190р на місці ще давнішої церкви - дерев'яної, зведеної в 997р. За переказами звів ту церкву великий князь київський Володимир, що прийнявши християнську віру взяв ім'я Василій. Зазнавши тривалих руйнацій, церква остаточно була зруйнована литовським князем Гедиміном в 1321р. В 1848р впали склепіння храму-руїни і від давньоруського храму лишилося три апсиди та частина північної стіни. Щоб хоч якось зберегти цінну пам'ятку архітектури в 1908-1912р були виконані реставраційні роботи архітектором Щусевим, який зі всією душею та відповідальністю поставився до складної задачі та відновив храм в його древньому вигляді.

На початку минулого століття при храмі була відкрита жіноча обитель. В роки радянської влади Свято-Василівський монастир два рази закривався, але в 1990 році тут знову залунала чернеча молитва. Насельниці монастиря нас зустріли дуже радо, шкодували, що не знали про наш приїзд заздалегідь, щоб нагодувати нас обідом. З благословення настоятельниці черниці напоїли нас гарячим ароматним трав’яним чаєм з медом, що було досить доречно серед зимового дня, і навіть дали в дорогу три кулька з печивом та цукерками.

 

Також ми відвідали Спасо-Преображенський кафедральний собор, де кожен з паломницької групи мав можливість прикластися до часточки мощів українського подвижника преподобномученика Макарія Канівського Чудотворця, малою Батьківщиною якого є Овруч.

Настав час повертатися додому. Попрощавшись з монахинями, ми вирушили на Київ. Дорогою назад на галявинах лісу нам пощастило побачити пару лисиць. Але навіть в з першого погляду незайманих куточках природи ми побачили жахливі сліди тоталітарної системи – металеві плакати з надписом «Гриби та ягоди збирати заборонено - радіація», які нагадали про близькість з сумнозвісним Чорнобилем. Цей факт не зіпсував позитивних вражень від старовинного міста, величних церков і теплого прийому, але ще раз нагадав, наскільки людство недбайливо ставиться до багатств, якими Господь щедро обдарував нашу землю.