Московська Патріярхія застосовує практику подвійних канонічних стандартів у боротьбі з автокефалією Української Церкви

 
17 травня 2007 р. у московському храмі Христа Спасителя відбудеться історичний акт об’єднання двох Церков. До Московського Патріярхату приєднається Церква, заснована в двадцятих роках минулого століття білою еміграцією – Російська Православна Церква закордоном (РПЦЗ) (ми свідомі того, що не всі в РПЦЗ сприймають це об’єднання і приєднується лише частина Церкви, проте наразі нас цікавитимуть принципи цього об’єднання).

 

Таким чином буде ліквідовано розкол, що тривав у Російській церкві з 1928 р., коли російська діяспора юрисдикційно відокремилася від контрольованої комуністичним режимом Церкви в СССР.

 

Варта уваги модель об’єднання. До останнього часу обидві Церкви вважали одна одну неканонічними та утримувалися від спілкування у таїнствах. Згадаймо й те, що РПЦЗ впродовж багатьох десятиліть перебувала в канонічній ізоляції та не мала євхаристичного спілкування з жодною Помісною Церквою. РПЦЗ в особі своїх першоєрархів навіть неодноразово оголошувала Московський Патріярхат єретичним та безблагодатним. Єретичними вона вважала й деякі інші Церкви світового Православ’я, які, на думку РПЦЗ, відпали від Православ’я внаслідок участи у екуменічному русі та введенні в деяких Церквах нового стилю. В свою чергу Московський Патріярхат та інші Помісні Церкви неодноразово заявляли, що РПЗЦ закордоном є неканонічною та розкольницькою.

 

Однак Московський Патріярхат та РПЦЗ увійдуть у повне спілкування без «принесення покаяння у гріху розколу» як з боку Московського Патріярхату (який РПЦЗ раніше вважало розколом), так і з боку РПЦЗ (яка раніше вважалася розкольницькою Московським Патріярхатом). Питання про розкол винесено за дужки. Московський Патріярхат та Зарубіжна Церква ведуть себе так, наче раніше мала місце лише штучна ізоляція однієї частини Помісної Російської Церкви від іншої. Отже, актів публічного каяття не буде. Відновлення спілкування відбудеться урочисто та в спосіб, що не принижує жодну з сторін. Першоєрархи РПЦ та РПЦЗ Патріярх Олексій II та митрополит Лазар урочисто підпишуть «Акт про встановлення канонічного спілкування» та спільно звершать Святу Літургію.

 

Чи можливо було б в аналогічний спосіб об’єднати Українські Православні Церкви: УПЦ, УПЦ Київського Патріярхату та УАПЦ? Для УПЦ Київського Патріярхату та УАПЦ такий спосіб об’єднання є в цілому прийнятним. Однак, для цього необхідно, щоб Українська Церква мала автокефальний устрій. А саме цьому і протидіє Москва.

 

Отже, об’єднання РПЦ та Зарубіжної Церкви демонструє, що на заваді об’єднання та остаточного ствердження єдиної Помісної Православної Церкви стоять не об’єктивні канонічні перешкоди, а політична воля Російської ПЦ. На жаль, до російських та українських проблем в московських церковних можновладців зовсім різні підходи. Поєднання МП та РПЦЗ підсилює авторитет російської держави, а отже відповідає сучасному політичному курсу Кремля. А поєднання Українських Православних Церков в одну Помісну Церкву підсилює українську державу, яку Кремль розглядає як свого конкурента в Східній Европі та незалежність якої для Росії є небажаною.

 

Єрархам УПЦ доводиться сьогодні нелегко. Москва подарувала УПЦ «незалежність» в церковному управлінні (історія із призначенням архиєпископа Марка Петровци в Суми свідчить про ілюзорність цього принципу). Але вона не подарувала УПЦ реальної канонічної незалежности, неофіційно зберігаючи за собою істотні важелі впливу на її єпископат, включно з можливістю застосування канонічних санкцій до кожного ослушника «єдино-правильної лінії». З іншого боку – Москва не забуває і «погладити по голові». Зворушливо читати поздоровлення Алексія ІІ архиєпископу Сарнинському і Поліському Анатолію з нагоди 25-річчя священнослужіння. Оце вгодив! Навіть від УПЦ не здогадалися поздоровити з прохідною подією, а от з Москви не забули!

 

Звернемо увагу на те, як інтерпретує об’єднання РПЦ з Зарубіжною Церквою митрополит Володимир Сабодан. В своєму нещодавньому інтерв’ю українській редакції «Радіо Свобода» він, зокрема, заявив: «Я не знаю подробиць. Але прошу прийняти до уваги, що річ йде про дві сторони: Руська зарубіжна православна церква не розкольницька, ніхто не був заборонений з неї, вона є дійсною, а ми маємо справу з стороною розкольників, які заборонені Церквою і навіть відлучені від Церкви. Тут є різниця у можливості цих сторін».

 

Що ж, якщо ставати на його точку зору та визнавати законними всі канонічні заборони, що їх було накладено на патріярха Філарета та інших єпископів Київського Патріярхату то «відмінність в можливостях є». Але несуттєва, бо митрополит Володимир помилився, коли сказав, що єрархія Зарубіжної Церкви не перебувала під забороною.

 

22 червня 1934 р. рішенням Священного Синоду МП на весь клір РПЦЗ було накладено заборону в священнослужінні як «ослушников законного священноначалия и учинителей раскола». Синодальна постанова стверджувала: «Заграничных русских архиереев и клириков так называемой Карловацкой группы, как восставших на свое законное священноначалие и, несмотря на многолетние увещания, упорствующих в расколе, предать церковному суду по обвинению в нарушении правил святых апостолов 31, 34, 35, Двукратного Собора 13-15 и других с устранением обвиняемых, впредь до их раскаяния или до решения о них суда, от церковных должностей (если таковые они занимают)» (О Карловацкой группе, от 22 июня 1934 г. // Журнал Московской Патриархии. М., 1934. № 22).

 

Про те, який саме «еклезіологічний статус» мала РПЦЗ в очах Московського Патріархату до останнього часу свідчить також лист митрополита Сергія Страгородського до Патріарха Сербського, де Зарубіжна Церква або «Карловацька група», як називає її митрополит Сергій, називається «самочинным сборищем» (одне з канонічних визначень розколу), а її паства називається такою, що «отпала от Церкви Православной». (Послание Заместителя Патриаршего Местоблюстителя Блаженнейшему Патриарху Сербскому от 23 марта 1933 года, № 311). Розколом вважав РПЦЗ також наступник митрополита Сергія на московській кафедрі Патріарх Олексій I, який 10 березня 1945 р. опублікував своє звернення до єрархів карловацької орієнтації, де звинувачував їх у зраді архиєрейської присяги та створенні розколу.

 

Ці підходи до «карловацьких розкольників» були домінуючими в Російській ПЦ до останнього часу, аж доки московські стратеги не побачили, що Зарубіжна Церква готова приєднатися до Московської Патріархії, але однозначно відкидає будь які форми свого покаяння перед останньою. І ось РПЦЗ несподівано перестає бути «самочинним зібранням» і схизмою та перетворюється на «законну» та «дійсну» Церкву, як от назвав її митрополит Володимир Сабодан у цитованому інтерв’ю.

 

Парадокс та й годі! Керівництво Московського Патріярхату вважає можливим та відповідним священним канонам возз’єднатися з Зарубіжною Церквою без того, щоб остання була визнана «розкольницькою», а її клир приносив покаяння у гріху розколу. Крім того, Московський Патріярхат приймає клир Зарубіжної Церкви без повторного рукоположення у священний сан.

 

Водночас Московський Патріярхат вважає, що об’єднання УПЦ з УПЦ Київського Патріархату можливе лише після того як: а) клир УПЦ КП «покається в гріху розколу»; б) приєднається до УПЦ; в) всі клирики УПЦ КП, які були рукопокладені єпископатом Київського Патріархату, будуть повторно рукопокладені у священний сан. Більш того, у своєму упередженому ставленні до незалежної Української Церкви єрархи УПЦ Московського Патріярхату дійшли так далеко, що вимагають повторення усіх таїнств, здійснених клиром УПЦ КП над своєю паствою. Щоб було зрозуміло – щоб «возз’єднатися» з «канонічною» УПЦ, мирянин УПЦ КП (якщо він був охрещений священиком Київського Патріярхату) має повторно (!) прийняти таїнства хрещення, що суворо заборонено священними канонами та суперечить Символу віри («Вірую... у одне хрещення на відпущення гріхів»). Згідно священних канонів Православної Церкви, таїнство хрещення не має повторюватися навіть у тому випадку, коли воно було здійснено розкольниками (1 правило св. Василя Великого).

 

Що ж, митрополит Володимир може мати власну думку щодо канонічного стану РПЦЗ. Однак у Церкві не може бути подвійних стандартів. Відповідальні церковні єрархи мають виносити канонічні оцінки на основі об’єктивних богословських критеріїв, а не виходячи з пропагандистських інтересів або суб’єктивних міркувань.

 

Як виглядає справа з точки зору об’єктивного канонічного аналізу? Пригадаймо ті аргументи, які традиційно використовуються РПЦ для того, щоб довести, що Київський Патріярхат нібито перебувають у розколі:

 

1. Не існує євхаристійного спілкування між УПЦ Київського Патріярхату та Помісними Православними Церквами;

 

2. Існують канонічні заборони священноначалія РПЦ щодо єрархії УПЦ Київського Патріярхату.

 

3. УПЦ Київського Патріярхату перебуває в євхаристійному спілкуванні з церковними юрисдикціями, які традиційно вважаються світовим Православ’ям «розкольницькими».

 

4. Апостольське спадкоємство в УПЦ КП є сумнівним, оскільки хіротонії, які звершувалися єпископом Філаретом та єпископом Яковом, мали місце після того, як на них були накладені канонічні санкції.

 

Ми свідомо утримуємося від того, щоб полемізувати з цими аргументами представників Російської ПЦ. Натомість спробуємо об’єктивно розглянути стан РПЦЗ, виходячи з тих «доказів» перебування УПЦ Київського Патріярхату в розколі, що, зазвичай, наводяться каноністами РПЦ.

 

1. Якщо до другої світової війни Зарубіжному Синоду надавала опіку Сербська Патріярхія, то в повоєнний час РПЦЗ не перебувала в нормальному канонічному спілкуванні з жодною Помісною Православною Церквою. Крім того, РПЦЗ офіційно визнавала ці Церкви безблагодатними та єретичними, оскільки вони прийняли новий стиль та брали участь у екуменічному русі.

 

2. 22 червня 1934 р. рішенням Священного Синоду РПЦ на єпископат та клириків РПЦЗ була накладена колективна заборона в священнослужінні. Отже, якщо стосовно єрархів РПЦЗ та УПЦ Київського Патріярхату й були застосовані різні канонічні санкції, вони однаково позбавляють права здійснення священнослужіння. Тому, якщо чітко дотримуватися норм канонічного права (на якому постійно наголошує Московський Патріярхат стосовно УПЦ Київського Патріярхату та УАПЦ), то всі священнодійства РПЦЗ після 22 червня 1934 р. мають бути кваліфіковані як такі, що здійсненні поза церковною огорожею, тобто позбавленні благодаті.

 

3. Дійсно, УПЦ КП перебуває у євхаристійному спілкуванні з Македонською та Чорногорською Церквами, які належать до тієї родини Православних Церков, які не входять у диптих. Однак, якщо вважати, що спілкування з ними є доказом того, що УПК КП є розколом, то той самий еклезіологічний статус необхідно застосувати й до РПЦЗ, яка впродовж 1969-1978 рр. перебувала у євхаристійному спілкуванні з грецькими старостильниками, з 1992 – з старостильницькими Церквами Румунії, а з 1994 р. – старостильницькими Церквами Греції й Болгарії. Виникає питання, чому спілкування з позадиптихіальними Церквами Македонії та Чорногорії робить УПЦ КП «розкольницькою», а спілкування з старостильницькими Церквами Румунії, Греції та Болгарії не призводить до аналогічного результату відносно РПЦЗ?

 

4. Єпископські хіротонії, які було звершено в Україні колишніми єпископами РПЦ Філаретом Денисенко, Яковом Панчуком та Андрієм Гораком, дійсно мали місце після того, як на цих єпископів було накладено канонічні санкції з боку РПЦ, до якої вони раніше належали. Однак, якщо вважати, що завдяки цим канонічним санкціям було ушкоджено апостольське спадкоємство в УПЦ КП, то слід вважати також, що воно ушкоджене в РПЦЗ, де хіротонії відбувалися після накладення заборони в священнослужінні на клір РПЦЗ.

 

Таким чином порівняльний канонічний аналіз свідчить про те, що або розколом є й РПЦЗ й українські автокефальні юрисдикції; або ж ані РПЦЗ, ані УПЦ КП не є насправді схизматичними церквами, а лише перебувають у зовнішньому розділенні із іншою православними спільнотами.

 

Логіка Москви зрозуміла. Однак ця логіка наскрізь політична. Об’єднання Московського Патріярхату та РПЦЗ є можливим, бо РПЦЗ згодилася на суттєвий компроміс – визнати над собою владу Патріярха Олексія та Синоду РПЦ. Тим паче, що й об’єднання їх у одну юрисдикцію – політичне замовлення російського Президента, який сподівається, таким чином, підвищити імідж Росії. Що ж стосується об’єднання УПЦ та УПЦ КП (або навіть УАПЦ), то тут автоматично постає питання автокефалії. А вона абсолютно небажана для керівництва Московського Патріярхату, яке сьогодні керується у своїх рішеннях імперською логікою. Отже, доводиться застосовувати практику подвійних стандартів. Що дозволено для РПЦЗ, заборонено для Київського Патріярхату.

 

Доходить до абсурду. Екс-голова комісії з діялогу з УАПЦ митрополит Дніпропетровський Іриней публічно заявляє: «З розкольниками не може бути компромісів і діялогу»

 

Так? Неможливий? А чим же ви, владико, займалися, впродовж 1995-2006 рр., очолюючи комісію з діялогу з УАПЦ? Чи УАПЦ вже таємно увійшла до складу «канонічної» УПЦ і не є «розкольницькою»? Сміх та й годі! І це ми чуємо від єрарха, що має вищу богословську освіту, очолює велику єпархію, зрештою, сподівається стати наступним предстоятелем УПЦ?

 

Подібні заяви звучали з вуст й інших архієреїв УПЦ Московського Патріярхату, які коментували ініціативу Президента України В.Ющенка, розпочати діялог між УПЦ та УПЦ Київського Патріярхату. Митрополит Донецький Іларіон: «Президент, который проявляет инициативу в решении церковных проблем, сам является членом раскольнической самозваной структуры «Киевский патриархат». Он принимает «таинства» у раскольников, молится с анафематствованным лжепатриархом Денисенко. Мы ответственны перед паствой, которую доверила нам Святая Церковь, и создание комиссий с церковными преступниками означало бы предательство по отношению к миллионам верующих православных христиан, хранящих послушание Украинской Православной Церкви». Архиєпископ Сумський та Охтирський Марко: «Народ Божий не воспринимает идеи переговоров с богоотступниками, самосвятами, которые подобно хищным зверям разрывают на части хитон Христов. Даже если допустить, что иерархи приняли бы предложение Ющенко, возникает другой вопрос – что делать с 30 миллионами украинцев, которые не желают идти на компромисс с собственной совестью? Народ Божий дорожит единством с Вселенским Православием и ни на какие интриги не согласится!». Митрополит Луганський і Старобельский Іоанікій: «Мнение архиереев таково, что переговоров с раскольнической группировкой «Киевский патриархат», возглавляемой Михаилом Денисенко, и другими отделившимися от Церкви организациями быть не может. Єпископ Конотопський і Глуховський Інокентій: «…что касается инициативы Президента Украины Виктора Ющенко о создании единой Поместной Церкви, то хотелось бы отметить, что каждый должен знать свое место. Как говорится в народе: «Каждый сверчок знай свой шесток». (Архиереи Украинской Православной Церкви о церковно-государственных отношениях ).

 

Читаючи ці заяви можна подумати, що ми якимось дивним чином опинилися у середньовіччі, де полюють на відьом та спалюють інакодумців. Однак, найбільш трагічним є те, що серед тих, хто відверто виступив проти будь яких переговорів з Київським Патріархатом та Помісности, є усі вірогідні кандидати на посаду предстоятеля УПЦ в майбутньому: митрополити Онуфрій Березовський (Чернівці), Іларіон Шукало (Донецьк), Агатангел Саввин (Одеса), Іриней Середній (Дніпропетровськ) та архиєпископи Павло Лебедь (Київ) та Марко Петровций (Суми). Куди буде прямувати УПЦ, якщо її очолить хтось з цієї групи «московських яструбів»?

 

Цим питанням мають сьогодні перейматися не лише державні структури, але й усі громадські об’єднання, яким небайдуже чим буде УПЦ в майбутньому: українською Церквою або головним політичним ресурсом впливу Росії в Україні (як назвав УПЦ Московського Патріярхату російський політолог Марат Гельман)?

 

Послідовна непослідовність Московського патріярхату в Україні дійшла критичної межі. Позиція УПЦ є наскрізь політичною, бо вона несамостійна. Не варто думати, що митрополитові Володимиру Сабодану бракує богословської освіти, щоб утриматися від заяв, що УПЦ КП – це «розкол», а РПЦЗ – «дійсна Церква». Але у нього немає іншого виходу. Його позиція – дзеркальне відображення думки Патріярха Олексія II та інших членів Синоду РПЦ, які вирішили за будь яку ціну зберегти єдність Московського Патріархату.

 

Однак, чи вдасться Московському Патріярхові зберегти Україну у своїх залізних обіймах? Відповідь залежить від загалу віруючих громадян України. Церква, яку очолює митрополит Володимир – «законна», бо як частина Московського Патріярхату має визнання світового Православ’я. Однак, останнім часом ця Церква невпинно рухається до кризи. Боротьба з «розкольниками» забирає у Церкви занадто багато сил, виснажуючи її енергію, якої так бракує для здійснення соціяльних проектів. І це неминуче впливає на стан церковної свідомости. В УПЦ стає все впливовішою «законницька», фарисейська течія, яка прагне до формального розуміння християнського віровчення. Священні канони стають центральною цінністю церковної свідомости, займаючи місце, яке має належати цінностям євангельським. Канонічність стає ідолом, підміняючи собою універсальні біблійні цінності любови та милосердя. Церква стрімко політизується, входячи в альянси з політичними силами, що мають маргінальний характер…

 

Цей шлях веде УПЦ до канонічного формалізму та «новітнього старообрядництва». А це, в свою чергу, неминуче призведе до того, що цю Церкву буде витіснено на маргінес суспільного життя. Одночасно постраждає і Українське Православ’я в цілому, оскільки в умовах розділення йому стає все важке протистояти місіонерській активності нових релігійних рухів, особливо харизматичних течій.

 

Проте, альтернатива процесам маргіналізації ще існує. Це – відповідальна участь УПЦ в об’єднавчих процесах, що скеровані на ствердження в Україні Помісної Православної Церкви. А тому Помісна Церква – це не лише автокефалія, але й єдиний шлях порятунку Православ’я в Україні...