В історiї християнства, що налічує майже два тисячолiття, відома велика кiлькiсть течiй, напрямкiв, сект, тощо. Серед усього цього розмаїття осiбно перебуває самостiйна група Церков, котрі вирiзняються власною історією, специфiкою вiровчення та обрядiв. Свого часу, вони з багатьох причин відмежувались від родини Православних Церков, що перебували в орбіті впливу світської влади Римської імперії - Візантії. Час їхнього відокремлення від Кафоличної Церкви припав на добу так званих христологічних суперечок, породжених розмаїттям богословських поглядів, на які був багатий світ Східного християнства. І хоча головні догматичні заблудження того часу (несторіанство та монофізитство - V ст.) народжувались на теренах Візантії, але своє продовження, власне практичну реалізацію, вони набували в регіонах, що опинилися поза зоною впливу православних грецьких василевсів.
Щоправда, причини зазначеного подiлу Вселенської Церкви на табори «несторіан», «монофiзитiв» та «дифiзитiв» (православних) полягали не лише в площинi догматичних суперечок. Iснував ще цiлий ряд полiтичних, етнiчних, культурних та економiчних факторiв, що зумовили процес становлення та вiдокремлення так званих «Малих Схiдних» або ж «Орієнтальних Православних Церков”, як їх називають у сучаснiй богословськiй лiтературi. До речi, нинi в офiцiйних назвах майже всiх «дохалкидонських» Церков, що не вважають себе «монофiзитськими», присутнiй термiн «Православна»: Коптська Православна Церква Олександрії, Сирiйська Православна Церква Антіохії та всього Сходу, Вiрменська Свята Апостольська Православна Церква, Маланкарська Православна Сирiйська Церква Iндiї, Еритрейська Православна Церква. Апостольська Кафолична Ассирійська Церква Сходу, донедавна відома в греко-ортодоксальному християнському середовищі лише як «несторіанська», хоча й впродовж багатьох століть перебувала осібно і від «монофізитів», і від «дифізитів», але змогла зберегти, незважаючи на шалену протидію іновірців (персів, арабів, турків, монголів) та колишніх співбратів у Христі (католиків, яковитів, російських православних), стародавні традиції християнської спільноти, притаманної ще «Донікейській» Вселенській Церкві. Вона уникла тієї сумнозвісної уніфікації богословської системи, богослужбових традицій, церковно-адміністративної системи, якої зазнала греко-римська Церква у добу Середньовіччя. Разом з тим, вона, опинившись в іновірному середовищі, бувши постійно гнаною, зазнала тяжкого занепаду в усіх сферах церковного життя. Низка відвертих геноцидів проти вірних Церкви Сходу поставила під загрозу саме існування цієї релігійної спільноти, як і інших «нехалкидонських» Церков. Але попри всі негаразди, їм вдається й дотепер зберігати свою релігійну самобутність, а декотрим - навіть переживати своєрідний ренесанс церковного життя.
В теперiшнiй час багатомiльйонна спiльнота Стародавнiх Схiдних Церков, що присутня в усiх куточках Земної кулi, має набагато кращi умови для iснування, нiж у попереднi столiття гонiнь та терору. Значно полiпшились протягом останнього столiття її вiдносини з родиною Православних Церков та з Римо-Католицькою Церквою. Зокрема, у ходi двохстороннього дiалогу у 2-й пол. ХХ ст. було досягнуто домовленостей про обопiльне скасування анафем та визнання один одного братнiми Церквами.
Ассирійська (Перська) Церква Сходу сформувалась у перших столiттях по Р.Х. у середовищi ассирiйцiв (самоназва - атурайє) або айсорiв, арамейцiв, східних сирійців чи халдеїв - народу, що є нащадком мешканцiв Стародавньої Ассирії (сучасний пiвн. Iрак) зi столицею Нiневiєю. Ассирія, як велика імперія, проіснувала до 612 р. до Р.Х., відколи перебуває під вдадою чужинців. Ассирiйська мова належить до семітської гiлки афразiйської родини мов, вона є близькою до арамейської мови, якою спiлкувались Господь наш Ісус Христос та святі апостоли. Назва держави Ассирiя походить вiд iменi другого сина Сима - Ассура (Бут. X. 11), яке означає “чорнота”, або за iншою версією - вiд божества вiйни Ассура, на честь котрого було названо й мiсто (Чис. 24.20).
Втiм, iснує зовсiм протилежна думка стосовно походження назви ассирійського народу. Прихильники даної версії стверджують, що атурайє, тобто мешканцi Мiжрiччя (Месопотамії), уособлювали цiлу сумiш етносiв (Джилу, Тйарi, Тхума, Дiз, Баз та iн.), а Атур (Ассир) є лише назвою провінції Мосула. На їхню думку, етнонiм «ассирiйцi» виник вже за часiв Османської імперії, коли тi cхiднi cирiйцi, що мешкали у недосяжних гiрських районах Курдистану, de facto незалежнi від турецьких чиновників, назвали себе аширатте, тобто «вiльнi» (вiд арабського ашира - «плем’я», «клан»), тодi як мешканцi, котрi визнали османську владу дiстали назву райатте - «покiрнi» (вiд арабського раiйа - «паства», «стадо»).
Першi християни з’явились у Парфії (власне, в Адiабенi - на схiд вiд р. Тигру), яка володiла стародавніми ассирiйськими землями, вже у I ст. (головним чином у юдейському середовищi та меншою мiрою - cеред персiв-зороастрiйцiв). Згідно Священного Переказу, місцеву Церкву заснував св. апостол Фома, під час свого проповідання у 35-37 р.р. Пізніше, у 54 р., тамтешніх християн відвідав св. апостол Петро. Першим відомим єпископом Адіабени був Пкідха (104-114 р.р.). У Верхнiй Месопотамії християнсво набуло масового поширення у середині II ст. - вже серед корiнного населення. У той час там iснувала невелика еллiнiстична держава Осроена або Едеське царство (бл. 132 р. до Р.Х. - поч. Ш ст.) зi столицею в м. Едесi (cучасна Урфа (вiд сирiйського Урхай) на пiвд.-сх. Туреччини), котра утворилась внаслiдок розпаду держави Селевкидiв. Вона була розташована мiж провінцією Римської імперії “Сирією” та Парфянським царством. Мiсцева правляча династiя досить рано зустрiлась iз християнством та вiдiграла важливу роль у історії Стародавньої Церкви. Першим християнським правителем, згiдно Передання, вважається Авгар V бар Ману Уккама (4 р. до Р.Х - 7 р. по Р.Х. та 13-50 р.р.). З його iм’ям пов’язано декiлька ранньохристиянських апокрифiв, наприклад «Листування Авгара з Iсусом Христом», що був вiдомий Євсевiю Кесарiйському. Останнiй у своїй “Церковнiй історії” доповнив розповiдь про Авгара свiдченням про прибуття в Едесу Фадея, апостола від 70-ти (у сирійській традиції - Аддая, апостола від 72-х), котрий переконавшись у твердiй вiрi царя, зцiлив його та багатьох громадян Едеси, а згодом навернув у християнську вiру весь пiдлеглий Авгарові народ. Описуванi події датованi 29-31 роками по Р.Х. Однак вiдомо, що перший лiтературний запис Передання належав до документiв едеського «Архiву царiв» (літописної збiрки поч. Ш ст.), що до IV ст. зазнала змiн та доповнень. Першим iсторично вiрогiдним християнським правителем Едеси був Авгар VIII бар Ману (177-212).
Згiдно iншого Передання, що мiститься у творi «Дiяння Ма`рiя», євангелiзацiя Парфії вiдбулась зусиллями апостола Марiя, котрий був учнем ап. Аддая (Фадея). «Церква Мар Марiя» виникла мiж 79 та 116 р. на пiвдень вiд парфянської столицi Ктесифону у мiсцевостi Кохе (з арамейської мови- “халупи”), де мешкали робiтники Мардан-шаха, заможного землевласника. На території Парфянського царства Церква ширилась того часу безперешкодно. До поч. Ш ст. християнськi громади були в мiсцевостях Парфії, Гiлянi, Кушанi, Фарсi, Мiдiї та Хатрi.
Але саме коли римський iмператор Септимiй Север мав намiр захопити Осроену, Авгар VIII бар Ману здiйснив спробу спертися на християнство як на силу, що не залежить вiд Риму та Парфії, а також яка здатна ствердити самостiйнiсть та самобутнiсть Едеси. Царя навернув у християнство його особистий друг - Вардесан або Бар Дейсан (154-222), вiдомий фiлософ, поет-класик сирської лiтератури, що в галузі богослiв’я мав гностичнi погляди та намагався внести у християнство елементи месопотамської язицької духовностi. Вiн мав дияконське посвячення вiд єпископа Гiстаспа, що проповiдував Євангеліє в Едесi (бл. 179 р.). З волi Авгара VIII християнство було проголошено державною релігією, а язицькi культи - оголошенi поза законом. Сформувалась i мiсцева церковна органiзацiя - бл. 200 р. 1-й єпископ Едеський Палут був рукопокладений Антiохiйським митрополитом Серапiоном (190-210). Спершу Палут очолював малочисельну громаду, але пiсля входження Едеси до складу Римської імперії (216 р.) палутяни змогли довести своїм спiвгромадянам, що саме вони, а не вардесанiти перебувають у спiлкуваннi з великими апостольськими кафедрами Антіохії, Олександрії та Рима. Поступово (у 1-й пол. ІV ст.) вони витiснили (завдяки титанiчнiй працi преподобного Єфрема Сирина (306-373)) послiдовникiв Вардесана, який пiсля римської окупації Едеси вирушив з мiciонерською метою до вiрмен, де проповiдував до своєї смертi. Таким чином, Едеська Церква потрапила у юрисдикцiю Антiохiйської Церкви, котра у той час зазнавала гонiнь з боку римської цивільної влади. Єпископи Едеської Церкви брали участь у суперечках про час святкування Пасхи, що хвилювали всю церковну повноту, та в роботi I Вселенського Собору (там Церкву Сходу представляв Мар Апрем). Зверхнiсть Антiохiйської кафедри над Едесою засвiдчив II Вселенський Собор (381). Хоча деякi дослiдники ассирiйського християнства твердять, що Церква Сходу нiколи не залежала вiд Антiохiйської Церкви та що подiбне «передання» належить до епохи пiзнього Середньовiччя.
По смертi Авгара VIII римський iмператор Каракалла у 214 або 216 р. перетворив Едесу на колонію Мarcia Edessenarum, а християнство втратило там свiй привiлейований статус, хоча й продовжувало розвиватись, ставши, фактично, нацiональною релігією східних сирiйцiв (ассирійців). Але через столiття християнство набуло визнання в Римськiй імперії, а серед iншого - у Месопотамії.
Разом з тим, з падiнням Осроени вiдбувається занепад Парфянського царства, на уламках якого владу здобула (224-226) персидська династiя Сасанiдiв на чолi з шахом Ардаширом I. У 286 р. пiд впливом «великого священика-мага» Картира, за царювання Бахрама II (276-293), Перська iмперiя приймає зороастризм як державну релiгiю. Невдовзi той самий Картир в одному писемному документi вихвалявся, що придушив рiзнi незороастрiйськi релігії, серед яких були “насара” та “крiстiйан». Останнi, на думку вчених, - християни зi сходу Римської імперії (головно з Сирії), що були депортованi у великiй кiлькостi шахом Шапуром I пiсля його перемог над римлянами (бл. 260 р.). Відомо, що ще на поч. V ст. у Персії iснували окремi Церкви з грецькою богослужбовою мовою та власною ієрархією. Термiном «насара» називались мiсцевi християнськi громади, що утворились у Сасанiдськiй імперії. Природно, що останнi з часом почали переважати.
Разом з тим, бл. 280 р. була утворена Селевкiйська митрополiя, що спочатку номiнально залежала вiд Антiохiйського престолу. А на поч. IV cт. християнство поширилось в колишнiх Осроенi та Парфії настiльки, що бл. 310 р. мiсцевi єпископи були вперше об’єднанi пiд управлiнням митрополита Папи бар Гаггая довкола царської столицi персiв мiста Селевкiї-Ктесифона (нинi Cалман Пак, 30 км вiд Багдаду), позаяк Месопотамiя ще у Ш ст. була завойована перськими Сасанiдами. Вiд 317 р. митрополити Селевкiї почали титулуватися «католикосами Сходу», що свідчить про значну самостійність даної кафедри стосовно Антіохійського архиєрея.
Етнiчна розбiжнiсть, рiзниця у мовi (Св. Писання було перекладене сирiйською мовою вже у II-III ст.ст.: спершу використовувався «Дiатесарон» Татiана Ассирiйця, а з IV ст. - переклад «Пешiто»), а також довготривала вiйна Персії з Римською імперією (350-380) за правлiння Шапура II (309-379) cпричинили антипатiю до держави Ромеїв серед населення Месопотамії, а вiдтак i до несприйняття християнами-ассирiйцями грецької Церкви та її традицій. Перський уряд з пiдозрою дивився на тих своїх пiдлеглих, котрим приділяв увагу уряд Східної Римської імперії. Протягом пiвтора столiття, починаючи вiд 342 р., християни-ассирiйцi зазнавали тяжких переслiдувань, що забрали десятки тисяч життiв. Згiдно передання цієї Церкви, пiд час гонiння прийняли мученицький вiнець 16 тисяч священикiв та монахiв (серед них - католикос Мар Шимун Бар Сааббае (329-341), не враховуючи великої кiлькостi мирян. Так вiдомо, що саме через це переслiдування 345 р. відбулась масова втеча ассирiйцiв начолi з Едеським єпископом Йосепом до Iндiї (Малабару). Греко-перськi вiйни, що поновилися у 420-422 р.р., сприяли остаточному відокремленню Церкви Персії вiд Антiохiйської архиєпископiї (Синод у Селевкії 410 р. та Собор у Маркабтi 424 р.), а католикос Селевкiї-Ктесифона офіційно очолив Схiдносирiйську (Ассирiйську) Церкву. Рiшення Собору були урочисто пiдтвердженi перським царем, тому католикосат отримав визнання як офiцiйна християнська Церква Перської імперії. А на Соборi 429 р. католикос Дадiшо І був названий «наступником св. ап. Петра» та єдиним предстоятелем Церкви, що не залежав вiд «захiдних отцiв» (тобто вiд кафедр Антіохії, Олександрії, Константинополя та Рима). На той час Церква Сходу об’єднувала в собi 5 митрополiй та 38 єпископiй. Поступово у ассирiйцiв утворювались та стверджувались свої лiтургiйнi традиції, власнi богословськi школи, вироблялась самостiйна богословська мова. Бурхливий розвиток нової християнської культури, що був започаткований в Осроенi, заснованiй на стародавнiй арамейськiй культурi та на здобутках багатьох етнiчних груп, знайшов продовження у славетнiй сирiйськiй школi. Це була цiла мережа з центрами у рiзних мiстах (особливо у Селевкiї-Ктесифонi), з училищами при монастирях та церквах. Здобуття освiти у цих школах полягало переважно в читаннi, роз’ясненнi та тлумаченнi Cв. Писання. У тлумаченнi Св. Писання для схiдно-сирiйської традиції властивi icторичнiсть та конкретна образнiсть. Такий пiдхiд поєднувався з багатою усною традицією. Однак бiблiйне богослiв’я сирiйцiв та дiалектичне мiркування Арiстотеля, котрого вивчали тамтешні лiкарi, практично не перетинались: «священне» принципово вiдмежовувалось вiд «свiтського». Фiлософiю замiнювала гiмнографiя з великою кiлькiстю чудових поетичних образiв. У 1-й чверті IV ст. виникає богословська школа у Нисибici, завдяки дiяльностi єпископа Мар Якова та його учня Єфрема Сирина (Мар Апрем Сурайа). Але у 363 р., коли римляни вiддали мiсто персам, школа, разом з усiм християнським населенням була перемiщена до Римської імперії. Згодом ця школа вiдновила свою дiяльнiсть в Едесi. У V ст. вона стає знаною на всю Вiзантiю, а також перетворюється на центр богословського обмiну та полемiки «Сходу й Заходу». У V ст. богословами Церкви Сходу було прийняте рiшення перекласти сирiйською мовою екзегетичнi твори Феодора Мопсуетського, що базувались на антiохiйському буквалiзмi. Переклад творiв Феодора мав виняткое значення для сирiйського християнства: разом з бiблiйними тлумаченнями Мопсуетського єпископа у сирiйську традицiю увiйшли його христологiчнi погляди, якi згодом унаслiдував Несторiй, архиєпископ Константинопольський.
Мiж тим, на «Заходi» слабкi зв’язки з халдейськими (перськими) християнами пiдтримувала лише Едеська богословська школа (т. зв. “школа персiв”, тобто перських бiженцiв-християн IV cт., що втекли від терору зороастрійців), яка знаходилася тодi у вiзантiйськiй Сирії. Її представники перекладали з грецької мови чимало богословсько-догматичних праць, головним чином Павла Самосатського, Дiодора Тарсiйського, Феодора Мопсуетського, Несторiя Константинопольського, Феодорита Кирського. Коли на Ш Вселенському Соборi в Ефесi (431) було засуджене як єресь вчення Константинопольського архиєпископа Несторiя (+451), то єп. Едеський Iва (Хiба) з однодумцями побачили у цьому осудженi докiр усьому схiдному богослiв’ю та поширили таку думку у Персiю. Процес уособлення Перської (Ассирiйської) Церкви поглибився за правлiння вiзантiйського iмператора Зенона (474-491), внаслiдок масової емiграцiї несторiан (а серед них - i вчителiв Едеської школи, яка 489 р. була розгромлена) з Візантії до держави Сасанидiв. Наступницею Едеської школи стала школа у Нисибici, куди прибули богослови-«несторіани», що розповiдали мiсцевим християнам про релiгiйнi переслiдування у Вiзантiї. Втiкачi з Сирії (такi як Бар Савма, Нарсай, Акакiй) заснували у Персії й iншi богословські школи, а також протягом пiвстолiття займали провiднi єпископськi кафедри. За таких умов несторiанство у Персії залишилось без суперникiв. Тому, за правлiння католикоса Бабеуса I (Вавея або Бабая) (497-503) на великому Соборi у Ктесифонi 499 р. “несторiанство” стало офiцiйним вiровизнанням Перської Церкви, що остаточно вiдмежувало її вiд Кафоличної Церкви, яка того часу сама потерпала вiд єресi монофiзитства. Католикос Селевкiї з того часу почав титулуватися як «Патрiарх Сходу», тобто всiх земель на схiд вiд р. Тигру, де мешкали християни. Таким чином, Ассирiйська Церква стала єдиною в свiтi “несторiанською” конфесією. Хоча iнкримiноване Несторiю вчення про «двох синiв» у Iсусi Христi нiколи не було офiцiйною доктриною цієї Церкви, що засвiдчило сповiдання вiри Церкви Сходу, сформульоване католикосом Акакiєм Селевкiйським (485-496) у 486 р. Цей самий католикос у 491 р. був вiдряджений шаханшахом Кавадом (488-497; 499-531) з дипломатичною мiciєю у Константинополь, де його було визнано православним. Прийняття Акакiя у церковне спiлкування було сприйняте як подолання схизми, що була викликана дiяльнiстю митрополита Нисибiйського Бар Савми або Варсуми (435-489), котрий був прихильником національної ізоляції Церкви Сходу та головним конкурентом Акакiя у боротьбi за посаду католикоса.
Важливу роль у життi Ассирiйської Церкви вiдiграв Селевкiйський Собор 486 р., де було осуджено монофiзитство та прийнято сповiдання вiри, христологiчна частина котрого витримана в дусi суворого дифiзитства: з’єднання двох природ Христа у єдиному «просопонi» (особi, персонi). Окрiм того, була запроваджена обов’язковiсть шлюбу для духовенства всiх трьох iєрархiчних ступенiв та дозволено другий шлюб для дияконiв та священикiв. Таке рiшення було прийняте через полiтичний тиск світської влади Персії, де законами заборонялась безшлюбнiсть. Всiх клiрикiв, окрiм монахiв, зобов’язали одружитись. Сам митрополит Бар Савма одружився з черницею. Священикам тоді навiть дозволявся другий шлюб. Лише у 497 р. католикос Бабай І (котрий сам був одружений) знову запровадив сувору єдиношлюбнiсть для священства.
Подальший розрив зв’язкiв iз грецькою Церквою заспокоїв перський уряд, що покращило становище мiсцевих християн. Cобор Церкви 576 р. серед iншого мiстив постанову, яка велить додати до літургії iм’я царя Хосрова I (521-579). Католикос Мар Аба (540-552), що був видатним богословом, мiciонером, дiячем культури, спрямував свою дiяльнiсть на змiцнення дисциплiни серед бiлого духовенства та на досягнення єдностi єпископату, яка була порушена пiсля реформ митрополита Бар Савми. Вiн допомiг царю Хосрову зупинити повстання, в якому взяло участь багато християн. Вiзантiйський iмператор Юстинiан (527-565), вiдновивши мирний договiр з Персiєю 561 р., отримав запевнення про права тамтешнiх християн. Прагнучи вiдновлення єдностi, iмператор провiв переговори з несторiанами, що, однак, не мали позитивних результатiв. На Соборi у Селевкiї 585 р., як реакцiя на осудженя Візантією «трьох глав», було заборонено критикувати «Вчителя Церкви», тобто Феодора Мопсуетського. Що ж стосується Несторiя, то вiн взагалi не згадувався на Соборах Перської Церкви того часу.
За сприятливих політичних обставин християнськi громади ассирiйцiв досягли матерiального добробуту, сформували розвинуту органiзацiю, поширювали просвiтництво. Їхня Нисибiйська школа розвивала богослiв’я, надавала притулок риторицi, дiалектицi та медицинi. Освiченi християни, особливо лiкарi, служили при царському дворi та опинились серед правлячої верхiвки суспiльства. За правлiння вiзантiйського iмператора Маврикiя (582-602) начолi перського посольства були несторiанськi єпископи. Царськi посольства у Константинополь очолювали католикоси Iшо-Яб I (587) та Iшо-Яб II (630). Разом з тим, Церква Сходу стрiмко поширювалась (у 650 р. було 9 митрополiй та 96 єпископiй) завдяки мiciонерськiй дiяльностi монахiв-проповiдникiв. Починаючи з IV ст. єпархії Церкви були утворенi в Iндiї (Малабар, бл. 345 р.), Китаї (VII ст.), Монголії, Туркестані (1 пол. IV ст.), Мервi (бл. 334 р.), Йеменi (VI ст.), Аравiї (з VII ст., арабськi християнськi царство Хiра та князiвство лахмідiв), Палестинi, на островах Цейлонi та Сокотрi (проiснувала до XVII cт.), слiди несторiанства (XIII cт.) знайдено у Японiї. Несторiани євангелiзували гуннiв на р. Аму-Дар’ї у 549 р. призначивши їм єпископа.
Не зважаючи на багаточисельнiсть своїх вiрних, Перська Церква не стала національною. Рiч у тiм, що за законами Перської імперії навернення у християнство з маздаїзму (національної релігії) каралося смертю. Тому мiсцеву Церкву представляли переважно сирiйськi несторiани, що запровадили у лiтургiйний та лiтературний обiг власну мову. Як зазначають дослiдники, успiх несторiанських мiciй вiдбувся головним чином завдяки двом факторам: численому монашеству та активнiй торговельнiй дiяльностi ассирiйцiв.
Чернецтво було запроваджене у Месопотамії у IV ст. монахами з Єгипту. Були також “грецькi» монастирi на г. Маклуб, заснованi втiкачами з Римської Сирії. За свiдченням Мар Авгена (св. Євгена), у його обителi бiля Ниcибiса було 350 монахiв, а 72 його учнi заснували новi монастирi. Сам Мар Євген до заснування свого монастиря тривалий час жив у єгипетських обителях, звідки запозичив правила чернечого життя. У IV-V cт. чисельнiсть монастирiв стрiмко зросла. Ченцi пiклувались про святилища, мiсця мучеництв, гробницi, «пам’ятнi мiсця», готелi для прочан. У V-VI ст. у середовищi Церкви Сходу був рух проти примусового целiбату для найвищого клiру та чернецтва. Але пiсля вiдповiдних соборних постанов (VI ст.) прихильники целiбату взяли гору. Собор 544 р. заборонив обирати єпископа та патрiарха з числа одружених осiб. Отцями вiдродження чернецтва у несторiанствi вважають Мар Абрахама Раббу (Великого), реформатора життя цiлого ряду обителей (запровадив спільножительний чернечий статут на відміну від поширеного раніше анахоретства), а також Бабая Великого (522-628), iгумена монастиря на г. Iзла. Втiм, священикам Церкви Сходу надалi дозволялося (i дозволяється) одружуватись пiсля прийняття сану. З Месопотамії ассирiйськi монастирi розповсюдились у Персiю, Вірменію, Китай, та Кватрай (Перська затока).
В подальшому ассирiйськi купцi, банкiри, ювелiри мали привiлейоване становище у мусульманській державi Аббасидiв (750-1258), що простягалась від Середземного моря до Західної Індії, а тому могли дозволити собi займатись пiдтримкою духовних мiciй. Так до 630 р. цi «агенти євангелiзацiї» дiстались Китаю. Вiдомо, що патрiарх Тимофiй I (780-823) вiдрядив свою мiciю з компанiєю купцiв, що подорожували у Муган рiкою Араксом.
Важливу роль у пiднесеннi Церкви Сходу в Азiатському регiонi вiдiграла позицiя перського шаха Хосрова II, котрий протягом 611-627 р.р. пiдкорив своїй владi вiзантiйськi володiння: Сирiю, Палестину та Єгипет. Двi його найулюбленiшi дружини були християнками: несторiанка Мерiям та яковитка Ширин. Серед дружин царя була також православна Марiя, донька грецького iмператора Маврикiя. На їхні прохання цар будував храми, засновував монастирi. Захопивши величезнi християнськi території, вiн повинен був визначитись, як йому поводитись з тамтешніми християнами. У 614 р., пiсля падiння Єрусалима, Хосров скликав у Ктесифонi Cобор, на який запросив представникiв трьох головних християнських груп (несторiан, монофiзитiв та православних). Собор вiдбувся пiд головуванням вiрменського князя Сембата Багратунi. Несторiани, що були найпривiлейованiшою християнською групою у Персії, представили власне сповiдання вiри. Несторiанам на Соборi надавалась перевага, але кожнiй з груп дозволялось практикувати свою релiгiю на мiсцях, де вона домiнувала (несторiани - в Персії, монофiзити - у Сирії, Вірменії, Єгипті та Схiднiй Месопотамії, а православнi - в Палестинi). Пiсля вiдвоювання зазначених країн Візантією у 628 р. її iмператор Iраклiй (610-641), прагнучи подолати конфесiйну розбiжнiсть своїх пiдданих, намагався досягти мiж ними релігійної унії шляхом богословського компромiсу, що був знайдений в ідеї моноенергiзму, виробленiй Константинопольським патрiархом Сергiєм. Пiсля перемоги Iраклiя у 628 р. у Феодосiополiс прибула перська делегацiя з приводу укладення мирної угоди. ЇЇ очолював несторiанський католикос Iшо-Яб II де Гуедал (628-645). Пiсля досить нетривалого богословського диспуту католикос звершив євхаристiю у православному храмi, пiд час котрої причастились iмператор та весь двiр. Можливо Iшо-Яб привiз Iраклiю захоплений персами Чесний Хрест Господнiй. Пiсля цього контакти Селевкiйського католикоса з Іраклієм вiдбувались регулярно.
Але починаючи з 630 р., Персiя зазнає арабських нападiв, що завершуються остаточним розгромом персiв у Нехавендi, бiля Екбатани (642), коли було повалено династiю Сасанiдiв.
У 634-729 р. територiя Персії знаходилась пiд владою арабських Омеядiв (Омар, Осман та Алi), котрi керували через своїх намiсникiв. А за правлiння Аббасидiв (з 750 р.), коли у 766 р. араби перенесли свою столицю у нове мiсто Багдад, Церква Сходу зазнала свого найбiльшого розквiту. У 780 р. резиденцiя патрiарха була перенесена з Селевкiї у Багдад, де був побудований кафедральний собор. Несторiан називали «людьми книги», вони володiли чисельними привiлеями. Рiч у тiм, що Церква Сходу була досить поширена серед арабiв: у VII ст. в аравiйському мiстi Куфi iснували 2 її єпархії. Згiдно легенди, у Мухамеда були лiкарi-несторiани, а монах Сергiй допомагав впорядковувати Коран. Iснує переказ, згiдно якого патрiарх Iшо-Яб Ш д’Адіабене (649-660) особисто бачився з Мухамедом та одержав вiд нього грамоту, що надавала християнам Церкви Сходу особливi привілеї. Подiбнi грамоти пiдписували халiфи Омар I (634-644) та Алi (656-661). Саме VII - VIII ст. є перiодом найвищого розквiту сирськомовного богослiв’я: в цей час жили й творили видатнi письменники, такi як Мартирiй Сахдона (що став на бiк Халкидонського Собору), Дадiшо Катрайє, Симеон д-Тайбуте (Милостивий), Бабай Великий, Йосиф Хаззайа (Прозорливий), Iоан Дальятський, Хенана (вчитель Низибiнської школи, послiдовник екзегезису св. Iоана Золотоустого, прихильник халкидонського богослiв’я) та особливо преподобний Icаак Нiневiйський (Сирин). Патрiарх Iшо-Яб Ш бл. 650 р. здiйснив лiтургiйну реформу в Церквi. Традицiйна освiченiсть християн Церкви Сходу допомогла їм зберегти значний вплив при арабському пануваннi. Славетнi центри освiти у Низибiнi, Гондi-Шапурi, Селевкiї, Едесi-Хузистанi, Доркенi та Мервi й надалi розвивалися та постачали у великiй кiлькостi лiкарiв, вчителiв, фiлософiв, iсторикiв, поетiв, перекладачiв, писарiв, рахiвникiв не лише у халiфат, але й до сусiднiх азiйських країн. Перськi християни обiймали високi посади в державi, працювали в мiсцевих адмiнiстрацiях, служили при дворах емiрiв та халiфiв. У 830 р. халiф Мамун (813-833) заснував у Багдадi Унiверситет Дар ал-Хiкма («Дiм Премудростi»), бiльшiсть викладачiв котрого були християнами. Це давало їм змогу продовжувати мiciонерську дiяльнiсть якщо не серед персiв, що в бiльшостi прийняли iслам, то, головним чином, за межею мусульманських завоювань: у Пiвн. Китаї (з 681 р.), Монголії, Афганiстанi, Кашгарi та Татарії. У Єрусалимi несторiанський єпископ з’явився 835 р., а з 1065 р. вiн мав титул митрополита. Археологiчнi знахiдки поч. ХХ ст. у Схiдному Туркестанi виявили зразки несторiанських писемних пам’яток, що були написанi сугдейською, середньоперською, уйгурською, сирiйською та грецькою мовами.
Однак у сер. IX ст. становище християн у Китаї стрiмко погіршується: едикт 845 р. забороняв християнам, буддистам та манiхеям мешкати в межах цієї країни. Патрiарх Абдiшо I бл. 973 р. вiдрядив туди духовну мiciю, але невдовзi вона повернулась зi звiсткою про те, що мiсцева Церква фактично зруйнована. Протягом X-XI cт. ст. християнська спiльнота Китаю, що значно поменшала, iснувала нелегально. Однак, з навалою монголiв на поч. XIII ст. її становище значно покращилось.
У Х-ХI cт. ст. у Аббасидському халiфатi почався перiод анархії, коли вiд сваволi натовпу постраждало чимало мiсцевих християн. Разом з тим, Церква Сходу потрапила пiд бiльш жорсткий контроль влади: з 987 р. католикос, навiть за вiдсутностi згоди єпископiв, затверджувався та пiдтримувався халiфом. Такий стан речей звичайно призводив до негараздiв у середовищi вищої ієрархії, а тому протягом 681-1136 р.р. було 10 перiодiв вакантностi патріаршої кафедри, причиною чого також являлась бурхливi подiї навколо суперечок щодо влади в цiй країнi.
Але в XI-XII ст. ст. у Центральнiй Азії з’являються державнi об’єднання кочових народiв i мiciонерська дiяльнiсть Церкви Сходу активiзується. Бл 1007 р. християнство приймають монголомовнi кераїти, що мешкали на пiвнiч вiд володінь тангутів. У XII ст. християнами стають наймани, а також тюркськi народи - онгути, гузи та чигiли. Плем’я кераїтiв повнiстю утворило несторiанську державу, котра проiснувала до XIV ст. Монгольський правитель Ункхан, з iм’ям котрого пов’язують легенду про схiдного пресвітера Iоана, що тiснив мусульман зi сходу, а також його наступники, були номiнальними християнами до воцарiння Чингізхана (1167-1227). Останнiй «християнський» цар був усунений Чингізханом бл. 1202 р. Хоча сам Чингiз мав дружину-християнку, доньку кераїтського царя, ймовiрно, i його старший син Джигатай був християнином, а тому вiн виявляв толерантність до християнської вiри. Вiдомо, що монгольськi завойовники переважно були не надто релiгiйними та прихильно ставились до рiзних вiровизнань. Тим часом, хвиля монгольських завоювань начолi з Хулагу-Ханом рухалась на Захiд та накрила Персiю зi столицею халiфату - Багдадом у 1258 р. Його мати, Саркутанi Багi, а також головна дружина - цариця кераїтiв Докуз-Хатун та головний полководець Кiтбуга, найман за походженням, були несторiанами. Пiд час цього кривавого походу вiдбулась масова мiграцiя несторiан зi Сходу на Захiд. Монголи, захоплюючи мiста, нищили мусульманське населення, а християнам залишали життя та майно. У Багдадi Хулагу передав палац халiфа католикосу Церкви Сходу. Монгольськi вiйська у 1260 р. заволодiли сирiйськими містами Алепо та Дамаском.
Змiна влади спершу виявилась сприятливою для мiсцевих християн, бо правителi вiдверто задекларували себе як християни або ж були прихильними до християнства. Несторiанський патрiарх був обраний з того ж народу та говорив тією самою мовою, що i завойовники. Це був уйгур Мар Яб-Алаха Ш (1283-1317). Вiн походив iз Зах. Китаю та керував Церквою пiд час бурхливого перiоду правлiння семи монгольських царiв. Йому вдалося охрестити декого з них. Католикос мав сподiвання, що вони сформують альянс iз християнами Європи проти магометан, а також вiдкриють усю Азiю, так само, як i Китай, для поширення християнства. Так у 1287-1288 р.р. його сподвижник раббан Бар-Савма, отримавши повноваження вiд хана Аргуна, здiйснив «екуменiчну» подорож з Мараги (де був осiдок Яб-Алахи Ш) на Захiд. Вiдвiдавши iмператора Андроника II (1282-1328) у Константинополi, вiн вирушив у Рим, де був прийнятий кардиналами (папа Гонорiй IV щойно вмер). Згодом Бар-Савма вiдвiдав Париж, де зустрiв короля Филипа IV Красивого, а потiм - Гасконiю, де бачився з королем Англії Едуардом I, мав з ним бесiду про задум нового Хрестового походу, служив лiтургiю Апостолiв Аддая та Марiя за якою причащав короля. Повернувшись у Рим, вiн зустрiвся з новообраним папою Миколаєм IV (1288-1292), з рук якого отримав причастя у Вербну недiлю, а згодом з його дозволу служив там лiтургiю Церкви Сходу, про що доповiв хану та патрiарху, повернувшись у Багдад. Але надiя антимусульманського альянсу не набула втiлення: поступово несторiан було принижено та усунуто вiд важливих суспiльних та керiвних посад у державi iль-ханiв. Початок цього процесу стався пiсля поразки об’єднаних вiйськ монголiв, вiрмен та грузинiв вiд єгипетських мамелюкiв 3 вересня 1260 р. при Айн-Джалудi у Галилеї: мусульман через власнi землi пропустили франки-хрестоносцi. Надалi магометани зводили рахунки з усiма християнами за їхню дружбу з монголами. У володiннях монголiв в кiн. XIII cт. почалося протистояння мусульманського та християнського населення, особливо у Туркестанi. Втiм, i монголи, пiсля часу становлення власної держави, вирiшили, що iслам краще імпонує їхнiй брутальнiй та кривавiй справі, а розмаїтий християнський свiт не може дiйти згоди. У 1295 р. до влади прийшов Газан-хан, син Аргуна, котрий прийняв iслам. Вiдтодi мусульмани почали вiдверто нищити християн. Хан разом зi 100-тисячним вiйськом вдався до руйнуваня структури християнської спiльноти у своїх володiннях, особливо у Татарiї. У Китаї, з пiднесенням нацiонального духу та приходом до влади династії Мiн, християнство почало стрiмко занепадати, а пiсля 1368 р. - зникло на тривалий перiод. Хоча iснують свiдчення, що патрiарх Мар Шимун IV Бассіді у 1490 р. призначив у Китай єпископа Мар Йоханана. Гонiння та вiйни розпорошили колись могутню Церкву Сходу (у 1318 р. вона нараховувала 30 митрополiй та 230 єпархiй) на невеликi згромадження вiрних у Персії, Туреччинi, Пiвд. Iндiї, на островах Кiпрi (з’явились там з XIV ст.) та Сокотрi. За правлiння монгола Тимур-Ленга (Тамерлана) (1379-1405) вiдбулася її подальша руйнацiя. За несторiанським переказом, мiciонерам Церкви Сходу вдалось навернути в християнство улюблену дружину Тамерлана. Це дуже розлютило хана, котрий наказав стратити «зрадницю вiри» та всiх християн у його володiннях. Хоча ще у 1404 р. Клавiхо, посол короля Кастилії Генрiха Ш, повiдомляв, що у Самаркандi (cтолицi Тимура) було багато християн, до того ж не самих лише вiрних Церкви Сходу, але й вiрмен, грекiв та захiдних сирiйцiв (яковитів). Тiльки за часу пiднесення Османського султанату (XV ст.) «Несторiанська» Церква практично зникла з Центральної та Східної Азії. Були знищенi здобутки багатьох столiть несторiанської місії та євангелiзацiї. Iсламiсти винищували «невiрних», котрi не врятувалися втечею до недосяжних кiннотi Курдських гір (Хаккярi). Однак i за цією природною перепоною християни зазнавали постiйних утискiв, терору, що призводило до невпинного скорочення їхньої чисельностi та подальшої руйнації церковної структури. В той час осiдком католикоса Сходу стає Мосул, а з 1497 р. його кафедра опинилася у Гзiртi (Джазiрат iбн Умар), захiдний берег р. Тигр. На межi XV та XVI ст. ст. патрiарший престiл було перенесено у монастир Раббана Хормiза, поблизу Алкоша. Вiд 1516 р., коли турки оволодiли Сирією до р. Євфрату, бiльша частина несторiанської спiльноти (сирохалдеї-айсори, ассурити чи просто несторiани), серед якої був патрiарх, спустилась з гiр та оселилась у долинах обабiч Курдського хребта, ставши пiдданими Османської iмперiї. Меньша частина несторiан, пiд iменем ассуритiв чи айсорiв, перебралась на узбережжя Урмiйського озера, прийнявши перське пiдданство. Згiдно угоди 1555 р. мiж Османською імперією та перськими Сефевидами, Курдистан став частиною Високої Порти, а Азербайджан зберiгся за Персiєю. Турецькi несторiани зазнавали постiйних набiгiв курдiв. З цієї причини кафедра патрiарха часто переносилась, аж поки в сер. XVI ст. не утвердилась у Мосулi. Що стосується Персії, то протягом XV-XIX ст.ст. мiсцеве християнство було лише “терпимою”, хоча й пригнобленою та ганебною релігією. У 1652 р. у районi Урмiйського озера iснувало 4 несторiанськi митрополії: Верхня Урмія, Нижня Урмiя, Суперган, Салмас.
За таких умов Церква Сходу була приречена до поступового зникнення. Тому вища iєрархiя вирiшила шукати пiдтримки у Папського престолу. Ще у 1233 р., як повiдомляють латинськi джерела, католикос Субарджiзес або Сабрiшо V Ібн-Алмассіхі (1226-1256) надiслав папi Григорiю IX (1227-1241) “православне сповiдання віри» та висловив «прагнення до унії з Римською Церквою”. Однак його задум почав реалізовуватись лише у 1304 р. за правлiння патрiарха Яб-алахи II (1283-1317) та за понтифiкату Бенедикта XI (1303-1305). Проте ця унiя не мала успiху. Згодом у 1439 р. несторiанський митрополит Тарсу та Кiпру Тимофiй зрiкся несторiанства, а у 1445 р. його єпархiя “ассиро-халдеїв” офiцiйно була прийнята до складу Римської Церкви.
Роки гонiнь та ізоляції вплинули на церковну самосвiдомiсть ассирiйцiв, що почала поєднуватись iз нацiональною. Набувають поширення народнi вiрування, а магiчнi елементи потрапляють у духовне життя.
У 1-й пол. XV ст. католикосат Церкви Сходу стає спадковим. Це було спричинене складнiстю організації зiбрання єпископiв, а також посиленням родової свiдомостi народу. Новий католикос повинен був обиратися з родини попередника, Бет Абуна. У 1450 р. католикос Мар Шимун ІV Бассидi навiть вирiшив перед смертю призначити свого нащадка як натора дкурсйа, «наглядача престолу» та запровадив особливе становище - назiрат, за яким нащадок нiколи не повинен був їсти м’яса, якого не мала вживати навiть його мати пiд час вагiтностi.
У XVI ст. у несторiанському патрiархатi стався розкол через конкуренцiю двох таборiв вищого духовенства за патрiарший престол. Причиною поляризації ассирiйського духовенства стала щойно наведена традиція. Через неї в Церквi Сходу панувала одна родина, а на патрiаршу кафедру часто потрапляли неповнолiтнi.
У 1555 р. католикоса Шимуна VII бар Маму (1538-1555) замiнив його 12-рiчний небiж Шимун VIII бар Денха. За переданням, був хiротонiзований також якийсь Хенанiшо, але у якостi митрополита. На знак незгоди у Мосулi вiдбувся багаточислений антисинод, на який прибули єпископи Арбiла, Салмаса та Азербайджану (Адорбiгану). Вони обрали на єпископа монаха з обителi Раббан-Хормiз Суiда бар Данiеля, бiльш вiдомого як Сулака, та визнали його католикосом Iоаном (Йохананом). Але серед єпископiв не було митрополита (матрана), через котрого повинна звершуватись хiротонiя католикоса.
Тому 1553 р., ймовiрно за порадою якогось латинського місіонера (у Месопотамії тоді активно дiяли єзуїти), обраний патрiарх Йоханан Сулака вiдвiдав Рим i передав папi Юлiю III, який 9 квiтня звершив його архиєрейську хiротонiю, свiй вiровиклад як свiдчення того, що декiлька тисяч несторiан у Персії мають намiр стати католиками. Римський папа надав йому титул “патрiарха схiдних сирiйцiв» з осiдком у Мосулi, тодi як Шимун VIII бар Денха (1555-1558) був названий “патрiархом Вавилонiї” мешкав також у Мосулi. Так були утворенi 2 iєрархiчнi лінії: традицiйна, спадкова, що мала престол в монастирi Раббан-Хормiз, та виборна, що перебувала в унії з Римом, осiдок якої був почергово у Дiарбакирi, Сеертi, Салмасi та Урмiї. Пiсля повернення на батькiвщину, Сулака посвятив 2 митрополитiв та 3 єпископiв, плануючи запровадити ряд церковних реформ. Через протести Шимуна VIII вiн мусив переїхати у Дiарбакир.
Але невдовзi несторiанський католикос Шимун VIII бар Денха здобув перемогу, заручившись пiдтримкою пашi Дiарбакира (Амадеї). Йоханан Сулака був ув’язнений та 1555 - страчений, а його послiдовники в бiльшостi своїй повернулись у Ассирiйську Церкву.
Втiм, пiсля цього церковні смути не припинились: халдеї-унiати в скорому часi обрали своїм предстоятелем Абдiшо ІV Маруна (1562-1567), митрополита Джезiрет-iбн-Умарського (Бейт-Забдайського), котрий вирушив у Рим (1562) за понтифiкату папи Пiя IV. Вiн отримав вiд понтифіка палiй та був гостем Тридентського Собору. Абдiшо повернувся на батькiвщину, але у 1567 р. помер у Сеертi. Цей патрiарший осiдок деякий час залишався вакантним. Новий патріарх-уніат Айяталах (1578-1580) вже не їздив у Рим за палієм, як це робили його попередники.
Мiж тим, його енергiйний опонент Мар Iлiя VII Шимун Венха, (1576-1591), наступник католикоса Мар Шимуна Iлiї VI Венхи або ж «Iлiї I» (1558-1576), котрий замiнив «вiдступника» Iоана Сулаку вже як «архиєпископ Амiди та Єрусалима», перебував у дружнiх стосунках з Католицькою Церквою. Однак, хоч вiн i надiслав папi Сиксту V cвiй вiровиклад (1586), але той був визнаний єретичним. Тодi значна частина несторiан начолi з Шимуном Дiнкхою, архиєпископом Гела, Салмаса та Сеерти, що у Персії, вiдкинула авторитет несторiанського католикоса-послiдовника Шимуна VII бар Мами, тобто Мар Iлiї VII Шимуна Венхи, i приєдналась до його суперника - патріарха-унiата Айяталаха.
По смертi останнього у 1581 р. Шимун ІХ Дінха був обраний патрiархом несторiан-унiатiв, котрi вiд латинян дiстали назву «халдеїв». Через латинського єп. Сидону Лорнета Абеля вiн отримав папський палiй вiд Григорiя XIII. Внаслiдок турецьких гонінь, що вiдбувались через вiйну з Персiєю, вiн перенiс патрiаршу кафедру в Урмiю, що поблизу Салмаса, у Персії. Таким чином, його наступники утримували свою юрисдикцiю лише над провiнцiями, що залишились у складi Персії. Його наступники (Шимуни Х-XIIІ) також надсилали власнi вiровиклади до Риму, звiдки отримували затвердження у правах. Цi патрiархи мали осiдок окрiм Урмiї у Хосровi. Але вiд 1670 р. спiлкування цієї гілки Ассирійської Церкви з Римом перервалося на тривалий час (до 1770 р.), тому що патріарх Шимун ХІІІ Дінха у 1692 р. повернувся у «несторіанство». Це створило умови для повернення багатьох ассирiйцiв Персії до несторiанських церковних традицiй. Послідовники Шимуна ХІІІ переселились у Курдистан, а саме в с. Кудчаніс, що в долині Джуламерге. Там була створена патріарша резиденція і збирався Синод. Мар Шимун ХІІІ був несторіанським католикосом Сходу до 1700 р.
1599 р. унiю з Римською Церквою прийняла частина автономної Маланкарської Церкви (єпархії Церкви Сходу в Iндiї), що номiнально залежала вiд несторiанського патрiарха. Загальна ж чисельність уніатів-халдеів була тоді доволі відчутною. Католикос Ілія ІХ Шимун (1617-1660) у листi до папи Iнокентiя X (1644-1655) засвiдчив, що у його юрисдикції перебуває бл. 200 тис. унiатiв.
Що стосується Ассирiйської Церкви в Туреччинi, то її предстоятель, наступник патрiарха Iлiї VІI Шимуна Венхи, Ілія VIIІ Йосеп Гормес або Мар Iлiя II Гормес (1591-1617) також шукав шлях до “порозумiння й примирення” з Римською Церквою. Єзуїтськi iнтриги змусили його перенести кафедру з Мосула в Алкош (Алкуш) - мiсце життя пророка Наума, що на північ вiд Нiневiї. В Алкошi також було збудовано новий великий монастир з церквою Мар Ормiзди, тому що старовинний монастир у Ктесифонi д’вет кохе-Сорiшу, де звершувались посвячення католикосiв Сходу, зазнав руйнації. Несторiанською громадою було придбано чимало земель для обителi, де були насадженi cади, виноградники, плантації чалтику, споруджено 7 млинiв. У 1610 р. католикос направив у Рим листа зi скаргою на те, що його та всiх ассирiйцiв було осуджено як єретикiв монахами-францисканцями, котрi мешкали на Св. Землi. У 1616 р. вiн зiбрав у Амiдi (Дiарбакирi) генеральний Синод за участю 5 архиєпископiв та 1 єпископа, а також францисканського суперiора з Алеппо Томасо да Навара. Ще 1612 р. задля переговорiв несторіанський Синод надiслав у Рим посольство, яке очолив архимандрит Аддай. В документi Дiарбакирського Cиноду висловлювалось прагнення до унії (були визнанi католицькi догмати та прийнята римська адмiнiстративно-церковна структура, але лiтургiйно-обрядова частина залишалась незмiнною), але це був лише прояв формалiзму. Реально бажали з’єднуватись iз Католицькою Церквою лише 2 особи: Аддай, котрий вже став єпископом Амiди та Єрусалима, та патрiарх Iлiя VIII Йосеп Гормес (1591-1617). Останній помер того ж року, а його наступник Iлiя IХ Шимун (1617-1660) лише «за традицією» звернувся за палієм до Риму. Але його вiровиклад також виявився «єретичним». Тому переговори невдовзi припинились i не поновлювались при патріархах Iлiї Х Йохананi Мапогіні (1660-1700) та Iлiї ХІ Мапогіні (1700-1722). Хоча патріарх Iлiя ХІІ Дінха (1723-1778) вiдновив листування з Римом, проте вiн, як i його наступник Iлiя ХІII Iшо-Яб (1778-1804), дотримувався позиції незалежностi Ассирійської Церкви. Пiсля нього лiнiя спадкоємцiв Мар Дiнхи, що мешкала в монастирi Раббан-Хормiз, зникає. Це сталось тому, що в Іллі ХІІІ не було небожа-спадкоємця. Тому католикосова гілка Шимуна стала одноосібною.
Однак, ще одразу пiсля Дiарбакирського Синоду 1616 р. у середовищi сиро-халдеїв утворилась серйозна опозицiя вiдносно ідеї церковної унії з Римом. 1672 р. старший небiж та найближчий наступник спочилого католикоса Мар Йосепа Гормеса (Iлiї VIII) Йосеп, що був архиєпископом Дiарбакиру, припинив спiлкування з патрiархом Iлiєю Х Йохананом Мапогіном (1660-1700) та cкликав Собор за участю усiх впливових єпископiв, священикiв, членiв дому Гормесiв та багатьох прухондiв (поважних мирян) свого патрiархату. На Соборi була засвiдчена «стурбованiсть тотальною латинізацією, якої зазнавали ассирiйцi в Амiдськiй, Телльськiй, Берварськiй, Джезарськiй та iнших областях». Було вирiшено протидiяти халдеям-унiатам. З метою збереження древнього престолу «всiх халдеїв» було вирiшено, щоб новий патрiарх Мар Йосеп I увiйшов у духовне спiлкування з Римською Церквою та залишився католикосом для більшої частини халдеїв, котрi визнавали свою залежнiсть вiд Папи. В такий спосіб було утворено другий уніатський Патріархат для халдеїв. Разом з тим, для ассурито-халдеїв, що мешкали в областi бiля хребта Курдистанського та залишались вiрними давнiй доктринi Церкви Сходу, було вирiшено посвятити другого патрiарха з родичiв Мар Йосепа I. Ним став Мар Шимун (Симон) I, вiн же Шимун XIII Денха (1692-1700), що переселився з Урмiї, з осiдком у с. Котчанiс на р. Замi (долина Джуламерга, пiвденно-захiдний Курдистан). Його було проголошено «Католикосом усiх айсорiв Хаккярських, Курдистанських, Сардiйських та Урмiйських». Патрiарх уніатської частини ассирiйцiв (халдеїв) Мар Йосеп офiцiйно визнав перед Римом постанови Дiарбакирського Синоду (1616), так само, як весь клiр та народ, що ранiше протестували проти цього. Така дiяльнiсть Мар Йосепа I обурила iншого халдейського патрiарха Мар Iлiю Х Йоханана Мапогіна, котрий налаштував проти архиєрея-вiдступника мiсцеву турецьку владу. Через це Мар Йосеп I 1675 р. втiк у Рим. Там, пiсля порозумiння з Конгрегацією Пропаганди та отримання санкції папи Климента Х, вiн мав змогу повернутися на батькiвщину, вiдколи розпочав активну роботу по наверненню несторiан в унiю з Католицькою Церквою. Тому папа Iнокентiй IX 20 травня 1681 р. надiслав йому з Риму палiй та затвердив титул патрiарха. 1693 р. Йосеп I зрiкся сану, пiсля чого вирушив у Рим, де й помер. Його наступнику - вихованцю Конгрегації Пропаганди Йосепу II Мааруфу (1693-1713) було дано титул «Патрiарх Вавилонський», власне колишнього мiста Селевкiї-Ктесифону, де знаходилась стародавня патрiарша кафедра Церкви Сходу. Його наступники: Йосифи III-VI належали до родини Мар Дiнкхи та керували Церквою впродовж XVIII - 1 пол. XIX ст.
На поч. XVIII ст. декiлька монахiв капуцинiв (1725) та домiнiканцiв були вiдрядженi у Мосул. Завдяки їхнiм зусиллям та насназi, як зазначалось у їхньому звiтi, “всi cлiди несторiанства були викорiненi з халдейської Церкви” на теренах Месопотамії, тобто вiдбулася її латинiзацiя. Проте халдейське духовенство й миряни продовжували вiдстоювати власнi церковнi традиції. По смертi патрiарха Йосепа V (1829) римська Конгрегацiя Пропаганди постановила, що «в майбутньому повинен бути єдиний халдейський патрiарх». Папа Лев XII (1823-1829) пiдписав даний декрет, а Пiй VIII (1829-1830) запровадив його у дiю, призначивши 5 червня 1830 р. Мосульського митрополита Мар Хану (Юханана Хормiза або Гормiздаса) єдиним несторiанським унiатським патрiархом. Вiн отримав титул «Вавилонського патрiарха халдеїв” та перенiс свою кафедру з Дiарбакира у Мосул, де й помер у 1838 р. Цей патрiарх вступав у гостру полемiку з папою Григорієм XVI, захищаючи права Халдейської Церкви вiд зазiхань латинян. Його наступник Iсаяд Якоб або Мар Миколай Зайя Гормiс, також мав великi проблеми з Римською Церквою. Папа Пiй IX через цивiльну владу Туреччини вимагав вiд халдейського патрiарха, аби той прибув у Рим для «з’ясування» його прав та обов’язкiв. Але Мар Зайя не пiдкорився наказовi й пiшов на спокій у 1845 році пiсля чого виїхав у Хосрову, поблизу Салмаса, що у Персії. Хоча Мар Зайя жив як приватна особа, але користувався великою шаною серед ассирiйцiв. Вiн був iдеологом антикатолицького руху своїх спiввiтчизникiв: до нього часто зверталися за порадою несторiанськi єпископи та священики через таємних посланцiв. Мар Зайя (+ 1863) був останнiм халдейським патрiархом з Алкоської гiлки (монастир Раббан-Хормiз), тому що був замінений у 1848 році Мар Йосепом Одо чи Аудо (+ 1878). Ватикан також вимагав вiд нього повної латинізації Халдейської Церкви, проте безуспiшно: Собор мiсцевих єпископiв не сприйняв папських вказiвок. Згодом патрiархом був Еберджізес (Ебед-Іісус чи Абдішо) V Хайят (1878-1899), по смерті якого у Багдаді, у 1899 р., патріарша гідність була надана Йосепу Емануелю ІІ (1900). Хоча офiцiйнi титул та резиденцiя цих патрiархiв пов’язанi з Вавилоном, але фактично вони перебували у Мосулi, котрий являвся центром управлiння 5 архидiоцезами (Басор, Дiарбакир, Кiркук, Салмас та Урмiя), очолюваних архиєпископами, а також 10 дiоцезами начолi з єпископами. Крiм того було 8 патрiарших вікаріїв, що опiкувались невеликими халдейськими спiльнотами, розпорошеними в Туреччинi та Персії. На поч. ХХ ст. у халдейських унiатiв було 233 парафiї та 177 храмiв i каплиць, де служили 248 священикiв. Тодi нараховувалось 66-80 тис. вiрних Римовi ассирiйцiв. Головним їхнiм осередком чернецтва був монастир Раббан-Хормiзд (бл. 100 осiб). Його мешканцi мали декiлька мiciйних станцiй у гiрських районах з метою покатоличення мiсцевих несторiан, що вiдновили власну церковну традицiю. У Мосулi дiяла патрiарша семiнарiя, якою керували домiнiканцi. Халдо-католики тодi також мали 52 початковi школи.
Традицiйна Ассирiйська Церква в 1 пол. XIX ст. охоплювала райони гiр Хаккярi, а також мiсцевостi Гавар та Шамсдiн (Туреччина) i Таргавар та Маргавар разом з околицями Урмiї (Персiя). Тодi у її складi було близько 20 єпископiв, з яких 3-4 - митрополити.
У XIX ст. через активні дії європейських місіонерів вiдбулася спроба утворенння «Незалежної Католицької Халдейської Церкви” на зразок Старокатолицької Церкви, але вона не мала великого успiху.
Занепад Османської імперії дозволив багатьом християнським конфесiям розгорнути власну дiяльнiсть у середовищi ассирiйцiв. У Месопотамію вирушили католицькi мiciонери (iспанськi, iталiйськi, французькi домiнiканцi). Туди ж вiдрядили місії американськi пресвiтерiани, нiмецькi лютерани, англiкани. Усi вони здiйснили величезну соцiально-просвiтницьку працю серед несторiан та халдеїв, що, природно дало певнi здобутки у релiгiйнiй сферi. Чимало ассирiйцiв стало послiдовниками цих релiгiйних спiльнот.
Складне соцiально-полiтичне становище ассирiйцiв у XIX ст. (у 1846 р., внаслiдок курдського повстання, їх було вирiзано 6 тис.), що також вiдбилося на релiгiйному життi, змушувало шукати зв’язкiв з Росiйською iмперiєю (та її Церквою), котра мала стратегiчнi iнтереси у Закавказзi, зокрема в Персiї. Також чимало ассирiйцiв оселялось у межах Російської держави (переважно у новоприєднаному Закавказзi) починаючи з 1820-х р.р. Близько 100 родин оселились в околицях Єревану та у 1830-х р.р. прийняли Православ’я. Першi спроби дiалогу перських несторiан з Росiйською Православною Церквою були у 1859 р., коли на прохання ассирiйського священика Михаїла вiд iменi 30 тис. несторiан було вiдправлене звернення у російський Св. Синод. Але духовна мiciя не була тодi органiзована. Лише у 1895-1898 р.р. питання про приєднання до Православ’я частини ассирiйцiв було вирiшене позитивно. 9 тис. несторiан начолi з митрополитом (матраном) Урмiйським та Супурганським Мар Йонаном були прийнятi у Росiйську ПЦ за 3-м чином (через каяття). Синод РПЦ вiдрядив в Урмiю (Iран) свою мiciю (начальника, 3 священикiв, диякона та псаломника), де спiльно з мicцевим духовенством були створенi новi парафiї, 60 шкiл. На 1901 р. було приєднано 20 тис. «несторiан». Згодом були вiдкритi 2 вчительськi школи (чоловiча та жiноча). З 1905 р. виходив журнал Урмi Артадуксiта (“Православна Урмiя»). У 1910 р. наступником Мар Йонана на кафедрi став Мар Iлiя, колишнiй єпископ Тер-Гяварський, який керував мiсцевою паствою до 1921 р. У 1912 р. в районi Урмiї було 36 православних храмiв, 70 шкiл з понад 2 тис. учнями. Одначе пiдхiд росiйських мiciонерiв до справи був «унiатським» у найгiршому розумiннi того слова - власна традицiя Церкви Сходу була вiдкинута, лiтургiйна спадщина та мова були приреченi до забуття. Для контролю за ситуацією росiйський Синод направив у Iран єпископа Самарського Сергiя Лаврова (1913-1916), а згодом - єп. Пимена Бєлолiкова (1916-1917). Хоч у Росії був проголошений новий “трiумф Православ’я», але в дiйсностi реальних плодiв ця мiciя не залишила. Бiльшiсть ассирiйцiв залишилась вiдданою власнiй церковнiй традиції. До початку Першої світової вiйни чисельнiсть ассирiйцiв-«несторiан» досягла 200 тис., а за деякими оцiнками - до 750 тис. Резиденцiя їхнього патрiарха тодi знаходилась у с.Котчанici, бiля м. Джуламерге, що у Курдистанi.
Пiд час Першої світової вiйни ассирiйцi зазнали жорстоких гонiнь з боку Туреччини, яка пiдозрювала їх у спiвпрацi з англiйцями. У 1915 р. внаслiдок геноциду загинуло близько третини ассирiйського населення (за iншими оцiнками двi третини, тобто бл. пiвмiльйона осiб). Так вiдомо, що з середовища халдо-католикiв загинуло 4 єпископа, багато священикiв та бл. 70 тис. мирян. Тяжких втрат зазнала також православна місія: останнi згадки про неї датованi 1918 р. Хоча є вiдомостi, що православнi ассирiйськi парафiї деякий час перебували у складi Російської Православної Церкви Закордонної. Близько 50 тисяч ассирiйцiв утекло на Кавказ та у Росiю, тодi як бiльшiсть уцiлiлих емiгрувало в Iрак, сподiваючись на заступництво пануючої там Англії. В Іраку ассирiйцi мешкали у таборi бiженцiв Бакуба, що на кордонi з Iраном, на пiвнiч вiд Мосула.
Наприкiнцi вiйни католикоса Мар Шимуна XIX Бiнйамiна (1903-1918) оточувало 5 iєрархiв: митрополит Шамсдина та областi Рустака Мар Йосеп Хенанiшо, малабарський митрополит Тричура (несторiанська єпархiя в Iндiї була вiдновлена 1907 р.) Мар Авималек Тиматеос, єпископ Алкоша Мар Iлiя, єпископ Джилу та База Мар Зейа Саргiс, єпископ Бервара Мар Йавалаха.
3 березня 1918 р. пiсля переговорiв з одним iз курдських лiдерiв Сiмко (Ізмаїлом Агою) католикос Мар Шимун Бiнйамiн зi супроводжувачами були вбитi. Брат Мар Шимуна Полос, що посiв патрiарший престол з iменем Шимуна ХХ (1918-1920), невдовзi помер вiд туберкульозу. Звичай родинного успадкування привiв до призначення на його мiсце 12-рiчного Iшайю, що отримав iм’я Шимуна XXI (згодом замiнене на Шимуна ХХIII), котрого у 1924 р. родина вiдправила для завершення освiти в Англiю. Церковне ж управлiння у цей перiод практично здiйснювала його тiтка Сурма Ханiм.
Але коли у 1929 р. Мар Iшай Шимун повернувся назад, то в нього виникли труднощi з новоствореним урядом вже самостiйного Iраку. 1933 р. пiсля завершення термiну дії англiйського мандату в Iраку, конфлiкт мiж ассирiйцями та iракськими вiйськами пiд час повстання у Курдистанi завершився новою рiзаниною (бл. 120 тис. жертв) та подальшим розпорошенням спiльноти. Частина несторiан оселилася у сирiйськiй провінції Хасеке, а частина - у СРСР, де у 1930-х р.р. їхнє духовенство зазнало репресiй. В подальшому десятки тисяч ассирiйцiв були вбитi або депортованi з Туреччини урядовими вiйськами та iсламiстськими органiзацiями (1960-i р.р.). Iракська влада, позбавивши ассирiйського патрiарха Мар Шимуна XXIII громадянства, вислала його з країни на Кiпр. У листопадi 1933 р. вiн вирушив у Женеву, де сподiвався привернути увагу Лiги Нацiй до трагічної ситуації в Iраку. Усвiдомлюючи себе не лише предстоятелем Церкви, але й лiдером нації, Шимун XXIII вдався до активної політичної дiяльностi, яка, однак, не мала успiху. У 1935 р. патрiарх емiгрував до Англії, а згодом - до США, органiзувавши кафедру у Чикаго, (з 1954 р. - тимчасово у Сан-Франциско).
У 1945 р., по смертi Малабарського митрополита Мар Тиматеоса, католикос намагався скликати Собор, десь на Близькому Сходi. Але Мар Хенанiшо не бажав залишати Iрак, боячись, що не зможе туди повернутись, а патрiарху вiдмовили у вiзi. Можливо, ця невдача привела останнього до думки про змiну церковної полiтики. 1948-1968 р.р. стали часом консолідації для розпорошеної Церкви Сходу.
У 1952 р. в Каліфорнії Мар Шимун рукопокладає Мансура Дармо як Мар Тому, митрополита Трiчура (для Iндiї), наступника Мар Тимотеоса (+1945). Лише у 1964 р. до США приїхав Мар Хенанiшо з Iраку. Його прибуття зробило можливим проведення спiльного засiдання двох iєрархiв, котре вiдбулося 28 березня. Серед проголошених ними реформ провiдне мiсце посiдало прийняття григорiанського календаря та західної (григоріанської) дати Пасхи.
Вiддаленiсть першоієрарха Церкви вiд своїх азiйських громад та спроба Мар Шимуна запровадити григорiанський календар спровокували у 1964 р. церковну кризу. Крiм того до непорозумiнь серед iєрархiв призвели особистiсть Мар Шимуна та багатосотлiтнiй звичай, за яким обирали патрiарха. Бл. 1450 р. увiйшла в практику традицiя передавати патрiаршество в межах одного роду, зазвичай, вiд дядька до небожа, внаслiдок чого начолi Церкви ставали неповнолiтнi люди. Сам Мар Шимун став патрiархом у 12 рокiв. Противники цього звичаю наполягали також на тому, аби патрiарх мешкав разом зі своєю спiльнотою в Iраку. Опозицiю патрiарху очолив митрополит Iндiї (1952-1968) Мар Тома Дармо, котрий був усунений католикосом вiд управлiння єпархією за суперечку з приводу спадковостi кафедри предстоятеля. У 1968 р., за пiдтримки уряду Iраку, вiн прибув у Багдад та рукопоклав там декiлька єпископiв, трьох з яких пiднic до митрополичого сану: Мар Апрем був призначений в Iндiю (Трiчур), Мар Нарсай - у Кiркук (Iрак), Мар Тома Гiваргiс - у Нiневiю (Iрак). Мар Аддай був поставлений на єпископа Багдада. 11 жовтня 1968 р. цi єпископи скликали Собор, на якому обрали Мар Тому Дармо патрiархом замiсть Мар Шимуна. Але Мар Тома Дармо помер 1972 року. Його замiнив обраний п’ятьма єпископами Мар Аддай II Геваргізе - католикос-патрiарх Стародавньої Апостольської Кафоличної Ассирiйської Церкви Сходу. Його резиденцiя знаходиться у Багдадi.
Але ще за життя Мар Томи, пiсля багаторiчної вiдсутностi, за пiдтримки мiсцевого уряду та з великими почестями, в Ірак з Америки прибув патрiарх Мар Шимун ХХIII. 21 травня 1970 р. вiн був визнаний «найвищим головою ассирiйської спiльноти». Проте 1 сiчня 1973 р. Мар Шимун оголосив про намiр залишити власне служiння, а через пiвроку, коли термiн тимчасового перебування на патрiаршому престолi було вичерпано, i спадкоємця не було, вiн повернувся у Сан-Франциско та оголосив, що одружився. У написаному тодi листi вiн захищав право єпископiв на шлюб. Цей крок спричинив до збурення не лише у Церквi, але й у його власнiй родинi. На Соборi, що був скликаний у вереснi тогож року єпископом Мар Хенанiшо у Бейрутi, патрiарх був усунений та переведений до стану мирянина. Мар Шимун, у свою чергу, вiдлучив Мар Хамiса, єпископа Басри, що був направлений Бейрутським Собором у США для управлiння ассирiйськими парафiями. В подальшому в квiтнi 1975 р. обома сторонами було прийняте рiшення скликати Собор у Сiетлi, де мали бути обговоренi не лише актуальна проблема (стосовно постатi Мар Шимуна), але й питання припустимостi шлюбу для єпископiв. Однак цей Собор не вiдбувся. 6 листопада 1975 р. Мар Шимун був убитий у Сан-Хосе, штат Каліфорнія, ассирiйським нацiоналiстом Давидом Малек Йаков Малек Ізмаїлом. У жовтнi 1976 р. шiстьма єпископами, що зiбралися в Олтонському абатствi у Гемпшерi, США, був обраний патрiархом єпископ (з 1962 р.) Тегерану (Iран), котрий отримав iм’я Мар Дiнкха IV Хананйа та оселився у США. Вiн проголосив про скасування спадкової передачi посади патрiарха, що практично усунуло усi протиріччя між обома угрупованнями. За правлiння Мар Дiнкхи Архиєрейськi Cобори Ассирiйської Церкви стали регулярними. У 1978 р. вiдбувся Собор у Багдадi, у 1984 р. - у Чикаго, у 1990 р. - у Сіднеї, у 1997 та 1999 р.р. - у Чикаго. Хоча розділення двох частин Церкви досі не припинено, нещодавнi зустрiчi єпископiв обох сторiн привели до вiдчутного прогресу в подоланнi непорозумiнь. У листопадi 1995 р. юрисдикцiю Мар Дiнкхи прийняв Мар Апрем (Мукен), у результатi чого виникла об’єднана Малабарська митрополiя: Мар Тиматеоса, (рукопокладеного Мар Шимуном XXIII пiд час його вiзиту до Iндiї у 1971 р.), та Мар Апрема зi «староассирiйської» частини Церкви.
У липнi 1994 р. в Сіднеї, Австралія, був скликаний Св. Синод Ассирiйської Церкви, що ухвалив ряд важливих для неї рiшень. Єпископи утворили комiciю з церковних зв’язкiв та розвитку освiти начолi з єп. Баваєм Соро для пiдготовки дiалогу з iншими Церквами та реалізації програми релігійної освiти. Синод офiцiйно затвердив мiсцем перебування патрiарха Мортон-Гров, штат Iллiнойс (США). Патрiарх також має осiдок у Норт-Ашландi, бiля Чикаго. Для кандидатiв у єпископи встановлено вiковий ценз: до 75 рокiв.
Протягом 1984-1994 р.р. патрiарх Мар Дiнкха IV вiдвiдав папу Римського Iоана Павла II. 11 листопада 1994 р. Мар Дiнкха IV та папа Римський Iоан Павло II пiдписали у Ватиканi Cпiльну Христологiчну Декларацiю. У нiй засвiдчено «спiльне сповiдання Сина Божого» та передбачена широка пастирська спiвпраця мiж двома Церквами, зокрема в галузi катехизацiї та навчання майбутнiх священикiв. Папа й патрiарх створили двосторонню комiciю з богословського діалогу (1995), що покликана усувати перешкоди на шляху до повного літургійного єднання.
Пiсля цього налагодилися стосунки Ассирiйської Церкви Сходу з унiатською Халдейською Католицькою Церквою. У листопадi 1996 р. Мар Дiнкха IV та халдейський патрiарх Рафаель I Бiдавiд (+ 2003) зустрiлись у Саутфiлдi, штат Мiчиган, та пiдписали «Спiльну патрiаршу заяву» з метою створення умов для об’єднання та спiвпрацi у галузi катехизацiї, створення спільної семінарії в районi Чикаго-Детройту, збереження арамейської мови, спiльних пастирських програм для парафiй та єпархiй в усьому свiтi.
15 серпня 1997 р. два патрiархи зустрiлись у Розелi, штат Iллiнойс, та прийняли «Спiльну синодальну постанову, що сприяє з’єднанню”, яку пiдписали члени обох Синодiв. Згiдно неї, ассирiйцi та халдеї повиннi визнати законнiсть обрядiв, таїнств, апостольської наступностi, християнського свiдчення кожної з двох Церков.
На поч. ХХI ст. Халдейська Католицька Це
