Подвійні стандарти російської церковної політики

Заслуговують уваги роздуми невідомого пана Ігоря, які він помістив на сайті «Остров» (http://www.ostro.org/) Центру досліджень соціальних перспектив Донбасу як свій коментар на статтю «Особливості українського православ’я» Юлії Абібок

Постійні і давні читачі церковної періодики і публіцистики Російської Православної Церкви (РПЦ) пам'ятають часи початку 90-х років, коли ця сама періодика і публіцистика, як і зараз, рябіла статтями й замітками на адресу Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ). Тільки тоді РПЦЗ не називали «сестрою», а її членів «улюбленими братами і сестрами», а іменували «карловацьким розколом», «відщепенцями» і «зрадниками», «єретиками» і «безблагодатними». Серед архієреїв і духовенства РПЦ існувало тверде переконання, що страшніше за «карловчан» звіра для справжнього православного в природі не існує. Природно, що таке переконання культивувалося і у простих членів Церкви.

 

Автор цих рядків пам'ятає, як в 1996 році під час паломництва в Святу Землю, серед 700 паломників, мандруючих на теплоході «Тарас Шевченко» по святим місцям, розгоралися неабиякі дискусії на тему: «Відвідувати чи не відвідувати монастирі РПЦЗ у Гефсиманії і на Єлеоні?»; «Чи прикладатися у цих місцях до святих мощей чи ні, і чи святі це мощі?» і т. д.

 

По-сьогодні в Інтернеті висить безліч документів тієї пори, що в хвіст і гриву чихвостять карловчан. Сайт http://www.antirascol.nm.ru/ містить цікавий документик – «Зарубіжна церква: розкол чи єресь?», автор якого, священик Данило Сисоєв, не останній священик у Москві, дозволяє собі такі «перли»: «Зарубіжна церква знаходиться в стані єресі»; «карловчани неправославно розуміють і необхідність хрещення немовлят»; «Зарубіжна церква має риси не тільки розкольницького, але і єретичного співтовариства»; «Оскільки в розколі немає благодаті, то і таїнства у зарубіжників в Росії не звершуються»; «гріх розколу не зцілений покаянням неминуче губить людину і тому будемо уникати тих людей, які хочуть нас позбавити вічного життя». Аналогічно пише і автор праці «Обережно, розкол!» Микола Чамеревський на сайті http://www.mission-center.com/ І ці приклади не поодинокі. Наберіть у пошуковику словосполучення «карловацкий раскол» і Інтернет видасть вам сотні документів, які повторюють в легшій або важчій формі ці ж думки.

 

Один ігумен з Донецької єпархії в 1999 році розіслав архієреям Української Православної Церкви лист з проханням позначити своє особисте ставлення до РПЦЗ, до можливості об'єднання РПЦ і РПЦЗ, і до святості архієпископа Іоанна (Максимовича), уродженця Донецької області. Тільки четверо зі всього єпископату УПЦ МП (митр. Онуфрій Чернівецький, архієп.Августин Львівський, єп. Інокентій Конотопський, єп. Іов Сумський), визнали РПЦЗ Церквою-сестрою, сподівалися на об'єднання, і шанували свт. Іоанна як великого святого 20 століття. Всі інші або промовчали, або оголосили РПЦЗ породженням пекла, з'єднання визнали можливим лише через покаяння карловчан і відмову від своїх помилок, про святого Іоанна Шанхайського вони слухом не чули і не відали. Допитливий ігумен отримав від правлячого архієрея арх. Іларіона показову прочуханку при духівництві всієї єпархії в Святогірському монастирі на дні пам'яті прп. Іоанна Затворника. Архієпископ Іларіон кричав, що ніякий мовляв, свт. Іоанн не святий, а карловчани розкольники безблагодатні.

 

Але проходить всього лише п'ять років (у історичному контексті – мить!), і під цитатою з Писання «пам'ять праведного з похвалами» (Притчі 10:7) в 12 номері за 2004 рік журнал Донецької єпархії «Живе джерело» публікує декілька кольорових фото і ікон свт. Іоанна і його коротке житіє. Та ж чудова метаморфоза відбувається і на загальноцерковному рівні. «Акт про канонічне спілкування між РПЦ і РПЦЗ» нічого не говорить про необхідність покаяння карловчан і відмови їх від своїх єретичних помилок, не говорить про приєднання РПЦЗ до РПЦ, а про «відновлення благословенного миру, богозаповіданої любові і братського єднання в спільній роботі на ниві Божій всієї Повноти Російської Православної Церкви і вірних її» (див. «Акт про канонічне спілкування»), немає ні слова про безблагодатність таїнств, звершених кліриками РПЦЗ в минулі часи, не піднімається питання про необхідність перерукоположення кліриків РПЦЗ.

 

Ми маємо право поставити собі питання: так коли ж брехало духовенство РПЦ? Чи в дев'яності роки чи бреше зараз? Коли вони мали рацію? Коли вони йшли на компроміс зі своєю совістю всупереч правді Божій? Чи щось трапилося у Всесвіті таке, що Дух Святий змінив таємничим чином Своє ставлення до РПЦЗ? Чи якщо це не брехня, а питання церковної політики, або, як прийнято в церковному середовищі говорити «ікономії» (ікономія протиставляється «акривії» як певне пом'якшення церковної дисципліни, як якесь «вилучення» або виключення із «строгого права» або з-під загального правила. Рушійним мотивом «ікономії» є саме «філантропія», пастирський розсуд, педагогічний розрахунок, – завжди доказ від робочої корисності. «Ікономія» є швидше педагогічним принципом, ніж канонічним. Цитата з: Межі Церкви. Протоієрей Георгій Флоровський)? Чи не церковної політики, а політики подвійних стандартів, коли до однакових проблем в однакових умовах різний підхід до їх рішення? І хто повинен відповідати за все марення і бруд, раніше вихлюпнутий на своїх, як виявилося, «улюблених» братів? А чи відповість взагалі хто-небудь? Як дивитися один одному в очі?

 

Всі аналітики, що дослідили ці чудові процеси, в один голос твердять, що все це стало можливим завдяки «молитвам» і працям вищої російської світської влади. Сотні і тисячі листів паперу, витрачені на доказ єретичності і безблагодатності розкольників, з детальним переліком десятків правил Святих Апостолів і Вселенських Соборів, цю безблагодатність і єретичність підтверджуючі, канули у лету одним словом російської влади. Виявляється, це «віддаємо дяку Всемилостивому Богу, що Своєю всесильною правицею направив нас на шлях уврачування ран розділення і що привів нас до жаданої єдності Російської Церкви на батьківщині і за кордоном» (див. «Акт про канонічне спілкування»), а воля Божа в РПЦ тепер сповіщається вустами російського президента.

 

Але нас, українців, тепер хвилює інше питання. Стільки ж брехні, грязі, звинувачень за останні десять років було вилито кліром РПЦ і на Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП). Ті ж звинувачення, ті ж докори, ті ж заклики до покаяння і накази на колінах повернутися в лоно РПЦ, ті ж заяви про безблагодатність таїнств і повторні хіротонії, навіть посилання на ті ж канони і з тим же запалом і жаром. Але якщо РПЦ з такою легкістю забула всі свої претензії і докори на адресу РПЦЗ і визнала право на її самостійність і бажання будувати своє церковне життя за своїми традиціями, то чому вона цього не зробить по відношенню до УПЦ КП? Мабуть, немає вказівок від «всесильної правиці, що направила б нас»! Звідси, сам собою напрошується висновок: питання визнання УПЦ КП і загоєння страшної церковної рани в Україні – це не питання дотримання церковних канонів і богословських дискусій, це питання компетенції двох людей, двох політиків – президентів Росії і України. І як би не звучали заклики не втручатися політикам в українські церковні справи, приклад вирішення проблеми в Росії говорить, що без цього втручання церковного миру в Україні не буде. І від їх доброї волі і бажання розв'язати цю проблему залежить церковний мир в Україні. Боже, напоум наших президентів!

 

Анатолій Щербина