- Чи згодні Ви з якими-небудь позиціями єпископа Діомида, по яких він критикує керівництво РПЦ МП?

- Деякі з обвинувачень, опублікованих єпископом Діомидом, викликані специфічними проблемами Московського Патріархату, деякі характерні для всього православ’я. До останніх можна віднести питання ідентифікаційних кодів, «світового уряду», ставлення до демократії, а також до екуменізму.

 

Що стосується питання кодів, то позиція нашої Церкви збігається з офіційною позицією РПЦ МП – це внутрішня справа держави, не пов’язана прямо з духовно-моральною сферою. Але у нас в Україні була ще одна проблема - спроба створити єдиний реєстр даних про кожну людину. Проти цього ми виступили разом з іншими конфесіями й такий проект поки не знайшов свого втілення.

 

У світі були, є й будуть сили, які свідомо й цілеспрямовано борються проти Істини, проти Христової Церкви. Їм потрібно протидіяти, але не словами, не конспірологічними теоріями, а діючи за словами ап. Павла: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром». Терміни «світовий уряд» або «масонська змова» міцно скомпрометовані в масовій свідомості, і будь-яке їхнє вживання різко знижує корисну вагу всіх позитивних аргументів тих, хто їх використовує.

 

Інша справа - те, що Московська патріархія була й залишається своєрідним придатком державної машини. Вона продовжує обслуговувати її замовлення, як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Не потрібно забувати, що нинішнє керівництво Московської патріархії сформувалося ще в 60-70-х рр. минулого століття, у специфічних тоталітарних радянських реаліях. І цьому керівництву не вистачає ні мудрості, ні бажання щось змінювати, у тому числі й у відносинах з державою.

 

Як раніше Московська патріархія «боролася за мир», так тепер «зміцнює єдність православних народів», служить «відродженню Росії». І те, і інше - ідеологічні штампи, що не відбивають реального положення речей. Своїми діями Московська патріархія зміцнює не єдність православних народів, а єдність своєї юрисдикції. У тому числі страшною ціною розколу серед цих народів. Грузія, Україна, Молдова служать тому прикладом. На всеправославному рівні саме владні амбіції «Третього Рима» несуть постійну загрозу єдності сім’ї Помісних Церков. А те, наскільки нинішня державна влада Росії зацікавлена в єдності православних народів, яскраво ілюструється відношенням до Грузії, України, Молдови, а з недавніх пір – і до Білорусі. Не заповідану Богом любов «щонайпаче до своїх по вірі», а засуджене Спасителем властолюбство «світодержців віку цього» демонструє влада стосовно православних народів. А Московська патріархія не тільки не виступає проти цього, але і є одним з активних співучасників справ мирської влади.

 

Якщо керівництво Московської патріархії на словах так ратує за православ’я в країнах ближнього зарубіжжя, то чому єдиною метою своїх дій воно бачить тільки збереження й зміцнення влади - духовної й адміністративної - над Церквами в Україні, Грузії, Молдові, Прибалтиці? Невже цей спосіб побудови церковного життя, характерний більше для универсалістського римо-католицизму, ніж для православ’я, – єдино можливий? Саме такою позицією Патріархії пояснюється абсурдна з богословсько-канонічної точки зору кампанія, розгорнута в Україні під гаслом «Не допустимо канонічної автокефалії УПЦ!» Її прихильники бачать головну цінність не в православній вірі й благочесті, а в адміністративній єдності з Москвою. Таким чином, своїми руками Патріархія вирощує в Церкві сили, «що мають вид благочестя, але сили його відреклися». Для них цінність Церкви - у єдності з Москвою, а не в самому православ’ї, догмати віри підмінені вірністю Чистому провулку. Це – небезпечна тенденція, руйнівна для самої Церкви.

 

Чому на просторі Візантійської й Османської імперій зараз можуть існувати три автокефальних грецьких Патріархати й дві Архиєпископії, а Московський Патріархат навіть після розпаду російсько-радянської імперії повинен залишатися «єдиним і неподільним»? Це потрібно для самої Церкви – або так хоче держава? Риторичне питання, адже сам Патріарх Алексій, а ще більше такі діячі, як К. Затулін і К. Фролов, неодноразово заявляли, що єдність адміністративної організації РПЦ МП «на всьому її канонічному просторі» є запорукою можливого відродження «Великої Росії». Упевнений, що модель співіснування п’яти Помісних Церков грецької традиції була б набагато кориснішою, як зразок для трансформації імперської Російської Церкви, ніж нинішні спроби зберегти минуле, що викликає лише стійке відторгнення в усіх, хто не мріє про відродження Російської імперії. Але керівництво РПЦ більше думає не про благо Церкви, а про виконання замовлень мирської влади. Розумію, що прихильники єпископа Діомида і його звернення здебільшого теж стоять на великодержавних позиціях, але вони повинні самі зрозуміти, що проблему взаємин Церкви й держави потрібно бачити в комплексі, а не тільки у вигідному для себе світлі.

 

Щодо демократії, те отут я б не погодився з єпископом Діомидом і прихильниками його звернення з кількох причин. «Усяка влада від Бога й існуючі влади Богом поставлені» – говорить Писання. Не справа Церкви встановлювати той або інший суспільний лад. Навіть Сам Творець не противився бажанню Ізраїльського народу змінити форму правління, але попередив, що монархія буде для нього гірше теократії. Жодна з існуючих раніше й нині форм держави не може бути ідеальною з погляду Церкви, адже держава – це апарат примусу до добра й покарання зла. А в ідеалі кожний повинен сам розуміти, що таке добро, і що – зло. Однак гріх затуманив це розуміння, і держава – неминучий, але тимчасовий механізм, що сприяє добру. Разом з тим Господь не залишає владу в тих руках, які використають її не за призначенням. І крах монархії в Росії був викликаний не стільки діями ворожих їй сил, скільки відступом від Бога основи старого ладу – дворянства й офіцерства. Вище верстви перестали вірити в Бога, саме вони почали навчати атеїзму й комунізму простий народ. Тому Бог і покарав представників монархії, а її штучне відродження в нинішній Росії не принесе нічого духовно корисного, якщо не буде дано правильної оцінки подіям початку ХХ століття. У нинішніх умовах можливість такої оцінки, особливо церковними консерваторами, мені видається досить сумнівною.

 

Остання із загальноправославних проблем – ставлення до екуменізму. Мені здається, що в цьому питанні не можна ухилятися «ні на десно, ні на шує», а йти «царським шляхом». Зайва строгість у питаннях контактів з інославними й іновірними так само небезпечна, як і зайва ліберальність. Єдність Церкви – це догмат, включений у Символ Віри, тому теорія «розділених гілок» не може бути основою екуменізму. Але життя Церкви не підкоряється тільки строгим юридичним формулюванням, воно набагато складніше. У Євангелії ми бачимо приклади, здавалося б, взаємовиключних тверджень Спасителя: «Я прийшов принести мир...» і «Не прийшов Я принести мир...», Господь називає апостола Петра каменем, на якому Він збудує Церкву – і відразу говорить йому: «Відійди від мене, сатано». Так що при формуванні відносини до інославних та іновірців спиратися лише на слова Писання, що зобов’язують не вітати єретиків – невірно.

 

У нинішніх умовах акценти в екуменічних контактах повинні бути перенесені з області віровчення в область суспільного служіння. Практично у всіх християн однакове розуміння євангельської моралі – так чому ж всім разом не відстоювати цю мораль перед викликами сучасного гедоністичного способу життя? Цінності, які прийнято називати «загальнолюдськими», насправді мають божественне походження, тому що всяке добро має своїм джерелом Бога. Невже ми повинні вірити, що чинене інославними, іновірцями й навіть атеїстами добро відбувається не за Божественним натхненням? Що не Господь Своїм Духом надихає людину робити добро й противитися злу? Тому, у міру можливого, православні зобов’язані сприяти утвердженню добра, у тому числі й через взаємодію з іншими конфесіями. Шлях самоізоляції, пропонований владикою Діомидом, веде до катастрофи фарисейства, до впевненості у власній духовній винятковості. І, зрештою, до твердження, що «народ цей, що не знає Закону, проклятий».

 

На відміну від попередніх, проблема скликання Помісного Собору є специфічною для Московського Патріархату. Саме вона, із всіх тверджень єпископа Діомида, на мою думку, є самою актуальною. Історія Російської Церкви яскраво свідчить, що підміна соборних начал їхніми ерзацами (наприклад, у синодальний період) приводить до омертвіння церковного життя. Після революції 1917 р. Церква змогла встояти в боротьбі проти войовничого атеїзму тільки тому, що Собор 1917-18 р. знову вдихнув у її життя начала соборності. Тому той факт, що останній Помісний Собор РПЦ проходив ще за СРСР, не може не пригнічувати. Те, що з моменту обрання патріарха Алексія Собор не скликався, свідчить про острах керівництва Московської патріархії його проводити, тому що, на відміну від Архієрейського собору, повністю проконтролювати його роботу буде неможливо.

 

Документ владики Діомида й дискусія довкола нього свідчить про те, що настрої, опозиційні до нинішнього курсу керівництва Московської патріархії, мають досить значне поширення в РПЦ. І якщо на Помісному Соборі, що рано або пізно повинен зібратися, хоча б біля чверті делегатів будуть підтримувати подібні погляди – розкол РПЦ може стати реальністю. Те, що Собор, який з 1990 р. повинен був зібратися як мінімум тричі, дотепер відкладається, тільки погіршує ситуацію. Смерть нинішнього Московського патріарха зробить Собор невідворотним. Але в такому випадку можливість розколу РПЦ стане ще більш реальною, бо ідейна боротьба поєднається з боротьбою за владу. Не думаю, що хтось у МП прислухається до моєї думки, але в нинішніх умовах для РПЦ краще б провести Собор до того, як він стане вимушеним. Особливо після об’єднання із РПЦЗ, тому що в особі закордонного єпископату консерватори одержать потужну підтримку. Тоді перемога «геополітичного проекту єдності Російської Церкви» може виявитися пірровою, а гіпотетичний розкол - більш реальним і глибоким. І якщо єпископові Діомиду можна буде ще «закрити рот» адміністративними методами, то з єпископами РПЦЗ проробити таке не вдасться.

 

- Наскільки широку підтримку можуть надати єпископові Діомиду консервативні церковні кола в Україні? У випадку розколу в РПЦ МП, на що може розраховувати єпископ Діомид в Україні?

 

- Я не думаю, що особисто єпископ Діомид (родом, до речі, з України, як і митрополит РПЦЗ Лавр), буде стояти на чолі гіпотетичного розколу, і таким чином, на щось «розраховувати». Швидше за все, очолити консервативне крило може хтось із ієрархів, досить віддалених від митрополита Кирила, як символу екуменізму. Потужну підтримку групі консерваторів у МП зроблять ієрархи РПЦЗ. У випадку проведення виборчого Собору не виключений і такий варіант, що нинішній кремлівський кандидат у Патріархи митрополит Климент (Капалін) буде позиціювати себе, як консерватор, і, таким чином, очолить консервативну партію. І якщо його програма не буде настільки радикальна, як у єпископа Діомида, але більше консервативна, ніж діяльність митрополита Кирила, то, з підтримкою мирської влади, куколь Патріарха йому практично забезпечений, а єдність РПЦ може бути збережено.

 

Що стосується підтримки поглядів єпископа Діомида в Україні, то дискусія навколо його звернення розділила українських церковних консерваторів на два табори. Умовно їх можна позначити як «кремлівці» і «патріоти». І одним, й іншим погляди єпископа Діомида досить близькі. Але перші, що завжди йдуть у фарватері кремлівської політики, змушені критикувати єпископа Діомида, що виступив і проти нинішньої мирської влади, і проти її партнерів з Патріархії. До цієї групи належить «Едіноє Отєчєство» В. Каурова й пов’язаний з ним конгломерат організацій, ідеологом дій яких є близький до Кремля К. Фролов. «Патріоти» ж себе в дискусії поки ніяк не виявили, але у випадку конфліктного сценарію вони можуть і виявити себе в публічних діях.

 

Тематика звернення єпископа Дімомида для України слабо актуальна, тому що екуменізмом УПЦ МП практично не займається, до мирської влади ставиться скоріше опозиційно, а боротьбі проти кодів співчуває. У силу достатньої автономності своєї діяльності не так актуальне для УПЦ МП і питання Помісного Собору. Тим більше, що цей Собор повинен розглянути також питання автокефалії УПЦ, а нинішнє керівництво УПЦ МП, як виглядає, не бажає ні позитивного, ні негативного рішення цієї проблеми.

 

Що ж стосується персональної підтримки, то її може надати відомий своїми консервативними поглядами й екстравагантними вчинками єпископ Іполит (Хілько). Інші ієрархи, відомі своїми проросійськими консервативними поглядами, – скоріше кон’юнктурники, готові виступати на стороні переможців. Тому, якщо партія консерваторів виявиться досить сильною й одержить підтримку офіційного Кремля, то до неї примкнуть і митрополит Агафангел, і намісник Печерської лаври архієпископ Павло, і архієпископ Тульчинський Іонафан, і деякі інші. Але в нинішніх обставинах групі консерваторів, що використовують як символ єднання звернення єпископа Діомида, в Україні розраховувати особливо нема на що. Порушені в ньому проблеми більше актуальні для Росії, ніж для України, тому й розв’язання цих проблем більше буде залежати від властиво російського розкладу сил.