Владика ІОАН: Визнаємо себе — нас визнає світ

Сьогодні точиться багато розмов навколо об’єднання Церков, але чомусь далі закликів ця справа не посувається. Вкотре дошукуємося причин, і майже в кожного віруючого — свій шлях вирішення поєднання. Разом з тим у нашій області є добрі приклади співпраці ієрархів УПЦ КП та УГКЦ. «Ми мусимо самі себе визнати, бо коли ми себе не визнаємо, то хто нас визнає, і це стосується як церковного, так і політичного життя», — вважає керуючий єпископ Коломийської єпархії УПЦ КП владика Іоан (Бойчук).

 

Так збіглося, що Коломийська єпархія УПЦ КП святкувала недавно дві важливі події: десятиліття з дня заснування єпархії та ювілей керуючого єпископа владики Іоана (Бойчука). Пропонуємо нашим читачам бесіду з владикою Іоаном.

 

Яка, владико, головна причина того безладу, в якому нині живемо?

 

Основна причина — брак духовності і брак віри, адже Христос нам каже: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, скажете цій горі: перенесися звідси туди — і вона перенесеться». Суспільство матеріалізоване і шукає вигоди в кожній речі. Коли би між народом панувала віра, надія, любов до ближнього, то в нас було би зовсім по-іншому. Якщо б розпочинали кожну справу з молитви, з благословення та пам’ятали про народ (надворі вже весна, посівна на носі), то стан справ був би значно кращий. А то думають лише, як забрати повноваження одні в одних. Краще би думали про збагачення духовне і про розбудову держави.

 

Чому влада не дбає про народ?

 

Через власне недбальство. Адже ж народ обрав їх — вони ж самі з народу. А хто має думати про народ, про його добробут, про молодь, яка сотнями тисяч, мільйонами залишає державу, родини, як не влада? А скільки не повертаються, а скільки сімей розбито і скалічено — над цим потрібно працювати всім.

 

Ваш ювілей збігся з відзначенням 10-ліття єпархії...

 

Нині єпархія об’єднує 110 парафій у восьми деканатах. Незабаром закінчуємо будівництво кафедрального собору в Коломиї, храмів у Городенці та Надвірній, споруджуємо храм у Яремчі, два роки тому освятили храми в Старому Косові та в селищі Делятині, новий храм збудовано у Верховині, а загалом у єпархії зведено до 30 храмів: одні вже освячені, другі будуються. Маємо видавничий відділ, видаємо часопис «Лоза виноградна» (головний редактор отець Іван Римарук з Криворівні), де висвітлюємо життя єпархії. Вважаю, зроблено багато, але роботи ще вистачить для всіх наших 96 священиків і шести дияконів...

 

Пригадайте, будь ласка, Ваше формування як священика і як єпископа?

 

У цей ювілейний час я найперше хочу подякувати Богові, бо Господь визначає кожному життєву дорогу, і подякувати своїм віруючим батькам — саме вони прищепили любов до Бога і до Церкви. Батька вже, на жаль, немає між нами, а матері 69-й рік. У нас велика сім’я: чотири брати (один служить священиком у Підгірках Калуського району) і чотири сестри. Батьки з дитинства приділяли належну увагу нашому християнському вихованню. Тепер бачу ясніше, як важливо є привчити до молитви дитину змалку — буває, що й примусити потрібно, але найкраще показати своїм прикладом. Його нам показували наші батьки, коли самі відвідували храми і нас до цього привчали.

 

Щоби вступити до семінарії за Союзу, потрібно було відслужити в армії...

 

Служив у Грозному (Чечня) в хімічних військах, пізніше був направлений у північний Казахстан на авіабазу.

 

А далі?

 

А коли відслужив строкову службу в армії, то ми з братом вирішили вступати до семінарії. Два роки мені чинили перешкоди — відправляли, як тоді казали, «на уборку урожая» на пару місяців. Але я поставив собі за мету і вступив до Московської духовної семінарії, закінчив її, був направлений на Івано-Франківщину, перша моя парафія — село Дубівці Галицького району, де за часів Радянського Союзу, незважаючи на заборони уповноважених у справах релігій, були там комісії з Києва, відреставрували храм Успіння Пресвятої Богородиці. Звичайно, сам священик нічого зробити не зможе — тільки з допомогою громади. З Божою допомогою ми ці випробовування перейшли. В 1989 році був переведений у Надвірнянський район до Білих Ослав.

 

УГКЦ два роки перед тим оголосила про вихід з підпілля...

 

Тоді почалась боротьба за легалізацію УГКЦ й УАПЦ, і більшість наших священиків, які служили в Православній Церкві Московського патріархату, вийшли з неї та утворили УАПЦ, яку очолив тодішній єпископ Житомирський і Овруцький владика Іван Боднарчук і якого опісля возвели до сану митрополита. 1992 року митрополит Галицький Андрій Абрамчук призначив мене деканом Надвірнянським. Я служив у Надвірній, у Білих Ославах, Яблуниці та Гвозді. Цього ж року патріарх Мстислав відзначив мене Хрестом з оздобами, а 1993-го патріарх Володимир Романюк — найвищою священичою нагородою — митрою. В 1996 р. благочинні декани Івано-Франківської єпархії рекомендували мене в сан єпископа. Хіротонія відбулася в Манявському Скиті, після чого призначений на Рівненську кафедру. В 1997 році ввійшов до Київського патріархату, на прохання духовенства регіону було утворено нову, Коломийську, єпархію, і мене призначено її керуючим. За ці роки відзначений орденом Святого Володимира, орденом Святого Юрія Побідоносця, а 6 березня отримав поздоровлення з нагоди 50-ліття від святішого Патріарха Філарета й указ про нагородження орденом Святителя Миколая. Власне, ці нагороди є відзначенням усього священства нашої єпархії. Я вдячний їм, що вони з ревністю ставляться до духовних потреб пастви і з повагою — до свого єпископа. Радий за них і тішуся тим, що завжди знаходив розуміння та підтримку у співпраці з вірними.

 

Які позитивні зрушення Ви би хотіли відмітити у співраці з греко-католицькими громадами?

 

За час мого служіння намітилася плідна співпраця з ієрархією Греко-Католицької Церкви: і з покійним владикою Павлом Василиком, і з владикою Володимиром Війтишиним, і тепер з правлячим архієреєм Коломийсько-Чернівецької єпархії кир Миколаєм Сімкайлом. Тут варто згадати останній випадок, коли недавно на запрошення владики Миколая наше духовенство УПЦ КП — було десь більше 80 священиків — спільно з греко-католицьким відслужили молебень перед Плащаницею в греко-католицькому соборі. Зібралося дуже багато людей, і віруючі побачили обох єпископів та духовенство разом у спільній молитві. Людей це об’єднує. Приємно, що дуже позитивні відгуки в народі. Окремо варто згадати, що наші священики і вірні вже чотири роки беруть участь у всеукраїнській прощі до Зарваниці.

 

Ваш погляд на об’єднання християн в Україні...

 

Потрібно переступити через свою гординю. Треба поставити собі за мету за час свого життя, я говорю про ієрархів, об’єднати свій народ в єдину помісну Церкву. Ніхто не каже, що це буде легко. Історія так склалася, що був поділ Церков, але не було Української держави. Тепер, коли вона є, ми повинні мати помісну Церкву, причому жити в мирі і християнській любові з усіма конфесіями. Мусимо мати свій духовний центр у Києві. Мусимо самі себе визнати, бо коли ми себе не визнаємо, то хто нас визнає, і це стосується як церковного, так і політичного життя.

 

Не останню роль, напевно, тут відіграватиме рівень обізнаності наших людей...