Ці короткі сім днів ми немов проживаємо в двох світах. Займаємося своїми буденними справами, готуємося до свята – і в той же час знаходимося там, в Єрусалимі, поряд з Ісусом. Разом з апостолами слухаємо Його останні повчання, незримо присутні в Сіонській світлиці на Таємній Вечері, молимося в Гефсиманському саду, стоїмо біля підніжжя Голгофи.
Мабуть, тільки двічі протягом року, на Різдво і на Страсній седмиці, так ясно розумієш: євангельські події не просто відбулися колись, близько двох тисяч років тому, – вони відбуваються знову і знову, в наших серцях. І, напевно, не випадково єдине із християнських свят, точна дата якого достовірно відома, є перехідним. Це не роковини, не спогад про давні події, це живе і справжнє, непідвладне розуму, але що так природно знаходить місце в душі.
Шість довгих тижнів ми намагалися "дивитись за собою", насторожено вдивляючись в свої справи, слова і помисли. Відмовлялися від життєвих задоволень, шукали в собі те, що заважає стати хоч на одну сходинку ближче до Бога, каялися із сльозами. І ось прийшов той день, коли власне "я", що знаходилося весь цей час немов під мікроскопом, стало маленьким-маленьким і відступило на другий план.
Вербна неділя – дивне свято, де осанна є поруч з тінню прийдешньої скорботи. Спаситель майже вже закінчив проповідь вчення, яке Він приніс Своїм учням. Він увійшов до Єрусалиму – і почав Свій хресний шлях. Пройде всього декілька днів, і люди, що вийшли назустріч з квітами і пальмовими гілками, не пробачать Йому свого розчарування. Не такого месію чекали вони. Той, кого вони чекали, повинен був прийти в славі, повести за собою, повалити ненависне володарювання Риму і повернути євреям минулу велич. А натомість почули: "Заповідь нову даю вам, щоб любили один одного", "Любіть ворогів ваших, добро чиніть тим, що ненавидять вас", "Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богу".
Ці короткі сім днів ми немовби проживаємо в двох світах. Займаємося своїми буденними справами, готуємося до свята – і в той же час знаходимося там, в Єрусалимі, поряд з Ісусом. Разом з апостолами слухаємо Його останні повчання, невидимо присутні в Сіонській світлиці на Таємній Вечері, молимося в Гефсиманському саду, стоїмо біля підніжжя Голгофи. Дивовижна справа – на відміну від апостолів ми знаємо, що Христос воскресне і ця велика подія звільнить людей від влади смерті, але біль і скорбота, які ми відчуваємо в ці дні, не стає від цього меншою.
Кожний день Страсної седмиці називають Великим. І дійсно, з того самого дня, коли наш праотець Адам і Єва вчинили первородний гріх і тим впустили в світ смерть, не відбувалося на землі подій, що перевершують за значенням події Страсної. Читаючи Євангеліє, ми помічаємо, що ритм оповідання змінився. Плавний, неквапливий виклад стає насиченим, напруженим. Зовні безпристрасні рядки написані немов кров'ю, що витікає із серця. Як багато важливого, необхідного для нашого спасіння сказав Ісус в ці останні дні, і ми згадуємо про це на щоденних службах: і про смоковницю, що не приносить добрих плодів, і про мудрих дів, завжди готових зустріти прийдешнього жениха з світильниками, повними олії.
На утрені Великої П'ятниці читаються Страсні Євангелія – дванадцять уривків, що розповідають про останній день земного життя Христа. У ці хвилини не відчуваєш втоми і навіть болю, якщо віск свічки, що горить, крапне на руку, – все затуляє інший біль і скорбота. Ось Ісуса, Агнця, що приносить себе в жертву за наші гріхи, ведуть на суд через Кедрон, переповнений кров'ю жертовних тварин. Ось первосвященик торжествуюче роздирає на собі одяг на знак звинувачення в жахливому богохульстві. Малодушне рішення Пилата, "Розіпни його!", бичування, шлях на Голгофу... Все важче дихати, і вже не справитися із сльозами.
От і все. Дев'ята година настала – і Христос помер. Чорнота скорботи... І раптом її розрізає тоненький промінець світла. Він помер – і Його страждання закінчилися. І Він воскресне, обов'язково воскресне!
І ось нарешті останні хвилини. Хресний хід. Нічну темноту розганяє полум'я свічок в тремтячих від хвилювання руках. Закриті двері храму – немов гроб Господній. "Христос воскрес!" – "Воістину воскрес!". І ні з чим не порівнянне тріумфування вистражданої, через горе знайденої радості. А попереду – вічне життя!
Тетяна
Івашкова
