В Світлий Понеділок духовенство парафії преподобного Миколи Святоші м.Києва організувало для своїх парафіян та всіх охочих чергову паломницьку поїздку. Цього разу метою подорожі було відвідання старовинної гетьманської столиці Батурина, ознайомлення з його багатою історичною і духовною спадщиною.

 

Прочани в кількості 64 осіб, за доброю традицією взявши благословення у настоятеля парафії Віктора Кваса на вдалу та духовно корисну поїздку, на чолі зі священиком Андрієм Мартинюком вирушили в неблизьку путь.

 

Дорогою паломники відвідали славетне козацьке полкове містечко Козелець, засноване на початку ХVI століття. Відоме місто тим, що у 1662 р. тут відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом Сомка. 1846 року тут зупинявся Т.Шевченко. Але на сьогоднішній момент справжньою культурною перлиною та окрасою Козельця є надзвичайної краси собор Різдва Богородиці, побудований у 1752-1763 рр. Саме в ньому знаходиться усипальниця його фундаторки – Наталії Розумихи, матері останнього гетьмана України Кирила Розумовського та свекрухи російської імператриці Єлизавети Петрівни.

 

Особливістю собору є те, що він є останньою спорудою в історії українського барокового храмового мистецтва, а дзвіниця собору, споруджена в 1766-1770 рр., є однією з найвищих в Україні - її висота сягає 50 м до низу хреста. В інтер’єрі собору паломницьку групу своєю вишуканістю та красою вразив п'ятиярусний різьблений із липи іконостас, який, кажуть місцеві жителі, привезено з Італії. А на цокольному поверсі собору діє церква святих Адріана та Наталії. Цей поверх за задумом призначався для родинної усипальниці Розумовських, але з них там була похована тільки Наталя Розумиха. Мурований саркофаг з останками фундаторки храму й досі тут зберігається. Пізніше в усипальниці ховали настоятелів собору.

 

Оглянувши дивовижний храмовий комплекс, паломницька група попрямувала до Данівського Свято-Георгіївського жіночого монастиря. Дорогою на центральній площі міста ми побачили великий типовий храм Вознесіння Христового, в якому зараз знаходиться музей ткацтва, і який невдовзі має бути переданий козелецькій громаді нашої рідної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Данівський монастир хоч і виявився невеликим за територією, але вразив затишком і спокоєм, які в ньому царюють. В головному храмі монастиря прочани приклалися до чудотворної ікони Божої Матері "Я є з вами і ніхто проти вас", яка була написана з благословення Іоанна Крондштацького та подарована монастирю в 1997 році.

 

Дорогою учасники хору «Гомін» розважали прочан козацькими, патріотичними та ліричними українськими піснями, і через деякий час ми в’їхали до прославленої гетьманської столиці Батурина. При в’їзді в містечко нас зустрів настоятель єдиного в Батурині і околицях храму УПЦ Київського Патріархату отець Роман. Священик з радістю коротко ознайомив нас з історією та духовим насліддям Батурина. В XVII-XVIII століттях місто було резиденцією чотирьох українських гетьманів: Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи та Кирила Розумовського. За правління Івана Мазепи Батурин досяг найбільшого розквіту: місто мало понад 20 тис. населення, 40 церков та 2 монастирі. Батуринський замок був тоді одним з найбільших в Україні. Місто мало потужні укріплення й ще один замок – гетьманський палац, який іноземні посли називали “маленьким Лувром”, оскільки в ньому була велика колекція мистецьких творів та бібліотека.

 

Трагічною сторінкою української історії стало знищення Батурина російськими військами під керівництвом Меншикова в 1708 р. через спробу Мазепи відновити незалежність України. Безсилими виявилися могутні укріплення міста проти зради – наказний полковник Іван Ніс показав ворогові таємний хід до фортеці. Вночі російські війська зайняли місто, вчинивши жахливу розправу над захисниками та мешканцями Батурина – все населення, в тому числі і цивільне включно з немовлятами, було нещадно вирізане. Спалене і знищене фактично повністю було і саме місто, яке після тих сумних подій надовго занепало. Трагічним подіям в місті та його жертвам присвячений меморіал у вигляді величезного пам’ятного хреста.

 

 

Наступним об’єктом огляду паломницької групи був палац Розумовського, побудований в 1799-1803 рр. за проектом видатного англійського архітектора Чарльза Камерона на березі річки Сейм. Хоч палац зараз і знаходиться в жалюгідному стані, в уже неміцній будівлі було нескладно побачити красу та вишуканість колишнього місця проведення знатних банкетів та відпочинку тодішньої еліти.

Попрощавшись з отцем Романом та подякувавши за таку цікаву і захоплюючу оповідь про славетне козацьке місто Батурин, ми рушили до останнього перед поверненням пункту подорожі – Батуринського Крупицького Микільського жіночого монастиря. Монастир має досить давню історію, в якій, нажаль, багато білих плям. Перекази свідчать про чудо, яке і дало назву монастирю. Приблизно в XVII столітті під час страшного голоду Божим промислом з неба почали падати крупиці манни, яку насельники монастиря передавали людям, що жили поблизу та приходили до ченців, завдяки чому багатьом вдалося уникнути голодної смерті. Відтоді монастир прозвали Крупицьким. Також в монастирі знаходиться старовинна чудотворна ікона Миколи Угодника, єпископа Мир Лікійських. В монастирі свого часу перебував святитель Димитрій Ростовський і тут трудився над написанням головного свого твору – Життія святих.

 

Крупицький монастир знаходиться в мальовничій пустинній місцевості на березі Сейму. Дорога підходить лише до протилежного монастирю берегу річки, тому, щоб попасти до нього, треба перейти Сейм пантонним та з дерев’яних дошок мостом. Віддаленість від цивілізації та недоторкана краса природи створює відчуття спокою та миру. На фоні такої духовно піднесеної обстановки особливо контрастує неприємний інценедент, що стався з нами в монастирі. В Крупицький монастир паломницькі групи приїжджають не дуже часто, тому побачивши більше ніж півсотні людей одна з черниць зацікавилася таким візитом та зайшла разом з нами в храм. Але взнавши, що ми з Української Православної Церкви Київського Патрірхату, вона одразу рішуче заявила, що вони Київський Патріархат не приймають, і почала в різкій формі вимагати, щоб ми залишили храм. Ніякі пояснення, що ми прийшли не до монахинь в гості, а до української святині, яка належить людям, а не певній юрисдикції, ніякого впливу не мали. В такому галасі неможливо було навіть помолитися в храмі, а перебування в ньому викликало лише душевний неспокій, хоча ті, хто хотів, все-ж таки приклалися до чудотворної ікони Миколая. Звичайно, ніхто не очікував, що з Божого храму людей можуть просто виганяти, якщо вони комусь чимось не вгодили, що православні християни можуть так викривлено розуміти заповідь любити ближнього свого...

 

Неприємно вражені ми сіли в автобус, щоб повертатися до Києва. Підсумувавши інцендент, отець Андрій нагадав, що Христос казав: «Блаженні гнані за правду, бо їх є Царство Небесне». Також він зазначив, що бачачи такий негативний вплив на людину антиукраїнської пропаганди, ми маємо бути пильними та власним прикладом свідчити свою любов до Бога, ближнього та Батьківщини, поширюючи ці цінності в нашому недосконалому суспільстві.