Паломництво до Свято-Георгіївського чоловічого монастиря на Козацьких Могилах, Почаївської Свято-Успенської лаври та інших святинь (19-20 травня 2007 р.)

Почаєв… Нарешті давня мрія побувати у цих святих місцях ось-ось здійсниться! «Неоплан» мчить нас уздовж розлогих полів Волині, а думка летить ще швидше, очікуючи на зустріч з дивом. Бажання доторкнутися до святині підігрівається переглянутими в автобусі фільмами про Почаївську лавру та про нещодавно канонізованого преподобного Амфілохія, надзвичайного у доброті й святості своїй старця, уродженця волинської землі, спочилого 1971 року.  «Біжать у Почаєв стежки і дороги…» -  відлунюється в серці щойно почута чудова пісня. Але спочатку ми маємо побувати у Свято-Георгіївському чоловічому монастирі на Козацьких Могилах…

Про Берестечко знають усі, та й про Козацькі Могили дещо чули, проте надто мало для справжнього бажання зустрічі. Тим більшими були наші здивування й захват, коли  із-за високих монастирських мурів вилетіли в небо прекрасні чорні бані Георгіївського собору. Храм з першого погляду вразив нас своєю незвичністю, а невдовзі ми мали змогу дізнатися про цю споруду й про весь монастирський комплекс більше. Допоміг нам у цьому ієромонах Никон. Чесно кажучи, ми, паломники з Православної церкви Київського Патріархату, не розбалувані привітним ставленням до себе. Тому справжньою втіхою стала для всіх увага й ласкавість насельника монастиря. Отець Никон знайшов для нас час і супроводжував до самого кінця нашого перебування у святині. Стане зрозумілою величина цієї жертви, якщо сказати, що монастир поки що  населяє лише п’ятеро монахів. Отже турбот отцю Никонові вистачає й без нас. Проте він провів для паломників чудову екскурсію, потім привів до трапезної, де на нас чекав смачний монастирський обід, і навіть прислужував нам, подаючи та прибираючи зі столу страви, що мене особисто взагалі розчулило до сліз, адже не часто доводиться бачити таке християнське смирення. Тож не дивно, що ми почувалися як вдома і навіть не хотіли залишати монастир, попри те, що на нас чекав омріяний Почаєв…

Отже, Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах… Як ви вже, напевно, зрозуміли, він належить Українській Православній церкві КП. Акуратне подвір’я з квітами й доглянутим садом гідні подиву, якщо згадати, скільки монахів населяє цей монастир. Зліва на монастирському обійсті стоїть дерев’яний козацький Михайлівський храм XVII ст., в якому перед битвою з поляками молився та причащався Богдан Хмельницький. Храм був перенесений сюди з сусіднього села Острів. А на чільному місці розкинув біле шатро Георгіївський собор. Унікальність цієї споруди полягає в тому, що його збудовано як храм-вівтар. Тобто під час свят вхід собору перетворюється на вівтар, а все подвір’я, власне, на храм просто неба. Така дивовижна церква може вмістити відразу 4 тисячі молільників. Не беруся стверджувати стовідсотково, але, здається, нічого подібного до Георгіївського собору в православному світі не існує. Вражає й чудовий розпис зовнішнього іконостасу та «Голгофи» над ним,  створений славетним українським художником І. С. Їжакевичем. Віссю собору , від підвалин до зовнішньої солії храму, стала 4,5-метрова колона-усипальниця героїв-козаків, які загинули під Берестечком… Втім, не стану розказувати вам усього, щоб ви, приїхавши до цього чудового монастиря, мали можливість почути про все на власні вуха й побачити все на власні очі. Повірте, враження буде незабутнім.

 

Покинувши гостинну Свято-Георгіївську обитель, ми вирушили до головної мети нашого паломництва. І ось уже на високій горі стала перед нашими очима білою нареченою Свято-Успенська Почаївська лавра…

Похапцем ми розселилися й поспішили до святині. В Успенському соборі вже йшла вечірня –  храм був повний людей, прекрасні піснеспіви двох хорів линули до неба. Із присмерків вийшли нам назустріч, тьмяно поблискуючи позолотою, високі стрункі колони. Трепет охопив мене від самої думки, що зараз я зможу доторкнутися до великих святинь, і в першу чергу, до сліду від Стопи Богородиці… Так почалося наше недовге перебування у Почаєві. Втім, за цю неповну добу ми встигли все: взяти участь у вечірній службі, а потім у недільній літургії, прикластися до головних святинь цієї обителі: Стопи Богородиці, чудотворної ікони Божої Матері, нетлінних мощів преподобного Йова та преподобного Амфілохія. Багатьом з нас одягали на голову шапку Йова, а дехто навіть зміг подати записочки за здоров’я, правда не свої, а ті, що просили передати друзі з «московської» церкви. На останок ми покупляли хто що: хтось іконки, хтось цілющий єлей, святу воду з Почаївських джерел і просфори з монастирської пекарні, хтось акафісти до преподобних Йова та Амфілохія й іншу літературу, хтось омріяні плетені вервиці, хтось освячений «Кагор», а хтось усе це разом та ще багато іншого. І недільного ранку, об 11.00, щасливі, виїхали до Почаївського скиту, або, як його ще називають, Богодухівського монастиря. Там на нас теж чекало багато святинь: мощовики, Богородичні чудотворні ікони, вериги святого Никити, колодязь зі святою водою, глибина якого близько ста метрів. Обійшовши все, поклонившись святиням, набравши святої води та придбавши справжніх воскових свічок, які виготовляють монахи цієї обителі, ми виїхали на кладовище Почаївського монастиря. Там серед інших монахів поховано й тих із них, кого невдовзі, напевно, буде канонізовано, а також є порожня могила преподобного Амфілохія, біля якої, попри те, тривають чудеса зцілення і біля якої можна прочитати акафіст до цього святого, отримати єлеопомазання та набрати цілющої землі, освяченої на могилі.

 

Врешті ми розпрощалися з Почаївськими святими місцями і рушили у зворотну путь. Втім, паломництво ще не закінчилося: отець Андрій – наш незмінний керівник і організатор  паломництв – не дав нам нудьгувати. Він приготував для нас ще кілька цікавих відвідин. Так, ми побували на джерелах святої Анни, матері Богородиці, де мали змогу поклонитися чудотворній іконі цієї святої, набрати цілющої води та зануритися у купальню. Потім відвідали Богоявленський жіночий монастир у Кременці, де приклалися до теплих мощів святого Пантелеймона та чудотворної ікони Божої Матері «Усіх Скорботних Радість». Як і решта монастирів, обитель буяла квітами, але крім того нас потішила ручна білочка, яка у любовно обладнаному для неї монахинями будиночку безперервно крутила сальто, зупиняючись на хвильку лише для того, щоб уважно роздивитися нас.

 

І ось наш «Неоплан» виїхав з Кременця й набрав швидкість. Ми зручніше вмостилися в кріслах, адже програму було вичерпано й на нас чекав п’ятигодинний шлях до Києва. Аж раптом в Дубно отець Андрій попросив водія зупинитися ненадовго. Так ми потрапили до Свято-Варваринського жіночого монастиря при онкодиспансері. Який разючий контраст із велелюдними й багатими «московськими» обителями! Ми пройшли повз групу дівчат і хлопців з похмурими й блідими обличчями (певно, пацієнтів цього диспансеру) на заднє подвір’я, де в одному з корпусів на другому поверсі прилаштувалася молода чернеча громада. Облуплений фасад справляв гнітюче враження, але зовнішні сходи привели нас в охайну, затишну капличку, любовно прикрашену іконами в рушниках. І враз забулося перше гнітюче враження. Залишилися подив і захоплення подвигом двох перших монахинь Свято-Варваринського монастиря, які не побоялися труднощів, не відступилися й несуть на своїх плечах це важке служіння. Адже одна справа прийти у багату, квітучу обитель із налагодженим побутом і усталеними традиціями, зовсім інша – взяти на свої тендітні жіночі плечі справу влаштування монастиря за браком потрібних коштів, суміщаючи до того ж молитовний подвиг із допомогою онкологічним хворим…

Наше перебування у Дубненському Свято-Варваринському жіночому монастирі було короткочасним – ми поспішали. Але враження, яке справила особисто на мене ця обитель нічим не поступалося враженню від відвіданих нами святих місць.  Почаївська лавра уявилася мені, як пишний Божий сад, сповнений чудес. Там розкішні троянди підносять свої пахощі до неба, там дивними голосами співають хори райських птахів, там  від великих святинь ллється живоносне джерело Божої благодаті. А тут, у скромній Дубненській обителі дві маленькі пташки теж у всю силу гарячих сердець славлять Господа, узявши на себе подвиг перших християн: бідні, непримітні, маленькі (але такі великі!) трудівниці. Божа ласка відчувається і в цій охайній капличці; і в скромно відведеному погляді монахині ( її імені не встигла дізнатися), яка на моє запитання скільки коштує замовити сорокавуст відповіла: «Ми не встановлюємо плату – скільки дасте»; і в риштуванні, яке прикрило зовнішні стіни (отже буде відремонтовано фасад!), і навіть у цьому печальному місці людського горя й хвороби. І мені здається, що варто всім організаторам паломництв подумати про  включення до своїх програм не лише відвідин уславлених святих місць і обителей, а й ось таких невеликих чернечих громад, як спільнота Свято-Георгіївського чоловічого монастиря на Козацьких Могилах та Свято-Варваринського жіночого монастиря в Дубнах, які тільки-тільки зводяться на ноги. Паломникам корисно буде на власні очі пересвідчитися у величі труда, який несуть на своїх плечах ці Божі люди, проникнути в сутність християнського життя, замислитися над тим, що вони особисто зробили для того, щоб називатися християнами… а ще, можливо, хоч трошечки фінансово допомогти своїм братам.

Хочеться ще раз щиросердно подякувати отцю Андрієві з церкви Миколи Святоші, що в Академмістечку, за чудово продуману й організовану, багатогранну й повчальну подорож, яка так багато дала душі, й плоди від якої, думаю, ми будемо збирати ще не один рік.