Це тільки на перший погляд здалося дивним, що під час подій доби «Помаранчевої революції» на майдані Незалежності в Києві, просто неба, духовні особи – носії від трьох світових релігій, представлених в Україні, - провели спільний молебень за мирний, неконфліктний перебіг подій в Україні.

Для релігійних діячів, загалом, природно, коли в часи випробувань вони мають бути із народом. Тому там, на Майдані, і були представники Української Православної Церкви Київського Патріархату. Суто моральна людська якість – не мовчати, коли робиться неправда. Люди вийшли на Майдан саме проти неправди, а фальсифікація результатів виборів, зневага до волевиявлення народу мовою релігії є неправда. «Власне в цьому ми бачимо роль релігії як такої загалом і роль єдиної Помісної Православної Церкви зокрема – каже архімандрит Євстратій (Зоря), - бути провідником вічних цінностей, не розмінюватись на щось тимчасове. Бо політика і є щось тимчасове».

Визвольні змагання за незалежність України із зброєю в руках упродовж століть не принесли бажаної свободи. А в 1991 році незалежність прийшла в Україну неначе дарунок з небес завдяки збігу різних обставин, але прикінцевим став державний заколот в СРСР 19 серпня. Саме в цей день Церква відзначає свято Преображення Господнього. Звідти і почалося велике преображення колишньої Російської імперії - Радянської імперії. Тому в Православній Церкві Київського Патріархату переконані: бути патріотом України – це виконувати волю Божу і однією із чеснот і любові до своєї держави є ідея помісної, або автокефальної православної Церкви.

На відміну від Римо-католицької Церкви, яка має іншу від Православної і більш універсальну структуру, бо там є єдиний центр – Ватикан, Папський престол – структура Православної Церкви, це структура сім’ї помісних Церков. Адміністративно незалежні одна від одної помісні Православні Церкви єднаються в єдину Вселенську Православну Церкву.

Досвід століть показує те, що коли виникає незалежна держава, то Православна Церква на її території, рано чи пізно стає незалежною, тобто – помісною. Зникає незалежність – і Церква втрачає автокефалію. Так Болгарська Церква тричі ставала автокефальною, бо країна перед тим втрачала свою незалежність. Або Грузинська Церква: коли країна підпала під владу Москви, автокефалія одним розчерком імператорського пера - поза всякими канонами - була перетворена в частину Церкви російської.

Тому, коли постала незалежність України, одним із перших наріжних питань було становлення автокефальної Української Церкви як такої і її рівність з іншими помісними Церквами. Але і через понад 15 років, тут, в Україні, спізнають, що Російська держава, маючи тісний зв’язок із Російською Церквою, робить все залежне від неї для того, щоб використовувати можливості Російської Церкви в Україні на вплив подій в Україні. Проросійські політичні діячі і такі ж самі з України, яких на сьогодні в Парламенті більшість, на догану Росії вбачають невизнання адміністративної незалежності Української Церкви таким собі ланцюжком, який в купі з економічними важелями тримає Україну в залежності від Росії. Зрозуміло, що у разі, коли цей ланцюжок обірветься, від так і надії на відновлення імперської держави будуть поховані назавжди.

Нині в Україні майже ¾ її населення заявляють, що вони віруючі, а більш ніж половина з них належать до Православної Церкви. Вплив релігійних ідей в Україні значний, і в Москві це розуміють, тому намагаються використати їх у своїх цілях. Так, з Москви лунають голоси і насаджуються такі ідеї, буцімто українська мова не благодатна і нею не можна молитися в храмі, а треба використовувати церковнослов’янську мову в її російському варіанті. І те, що, в решті решт, Українська Православна Церква Київського Патріархату неправильна, не канонічна. А тому той, хто віддаляється від Московського Патріархату, взагалі втрачає зв'язок з Богом.

Але ж Бог дав незалежну державу для України тому, щоб люди тут стали духовно багатшими, ближчими до святості, до духовної досконалості. Українська Православна Церква Київського Патріархату сповідує ідею незалежності України як благословення Бога. І тут вірять в те, що громадяни держави, всі українці світу по за межами України, але які люблять Україну і турбуються про її майбутнє, використають дар незалежності за для підвищення рівня духовного життя українського народу і тоді Господь і далі благословлятиме нашу землю і українську державність.

Навіть за часів найбільшої нівеляції українського життя в XIX ст., коли навіть заборонялося друкувати книжки українською, бо, за Російською імперською вказівкою такої мови не існувало взагалі, навіть тоді, як свідчить література: «В Малоросії є особливі церковні звичаї» і в «Малоросійських губерніях традиції церковного життя відрізняються від Великоросійських». І коли імперія впала внаслідок Першої світової війни та більшовицького заколоту, Собор 1921 року утвердив Українську Автокефальну Церкву.

Релігійна ідентичність завжди була особливою рисою українського народу. Вона стала основою національної ідентичності. Саме Церква, що зберегла національні корені, завжди була тим суспільним інститутом, який єднав націю і був провідником її культури. Наочно це видно в діаспорі, де саме навколо Церкви, навколо храму Божого, навколо релігійної громади будується і національне життя. Саме релігійні українські спільноти стали осередком власне українства. Найбільш розвинена форма єднання українців в діаспорі – це якраз єднання навколо своєї релігійної громади, чи то православної, чи то греко-католицької.

В Галичині, в часи Австро-Угорської імперії саме українська греко-католицька Церква, як національна Церква, була носієм і зберігачем української національної ідеї. Так само і православна автокефальна Церква в Україні і діаспорі. Роль зосереджувального центру, навколо якого буде єднатися українство – ось та мета, яку ставить перед собою Українська Православна Церква Київського Патріархату. Але тут, у Києві, чудово усвідомлюють те, що єдина помісна православна Церква не може бути лише одна, в тому сенсі, що повинні бути й інші конфесії. Поводарі Православної Церкви Київського Патріархату виступають за розвиток всіх конфесій відповідно до своїх традицій і установ. Зараз понад 50% людей каже, що вони православні. І тому питання Православної Церкви в Україні – це саме таке питання, яке тісно пов’язане з українською державністю. Тому в Київському Патріархаті цінують те, що нинішній президент країни Віктор Ющенко розуміє значення єдиної  помісної Церкви саме для української нації і її розвитку. Його останній виступ під час Шевченківських днів в березні цього року, був акцентований на утвердження єдиної помісної Православної Церкви як частини національної ідеї. Тобто, ідея побудови європейської української України, а це свобода слова і права людини як висока цінність, пов’язані з утвердженням єдиної помісної Православної Церкви в Україні.

Автокефалія – це, з грецької – самоочолення, синонім слова «незалежний». В 1921 році було проголошено автокефалію Української Православної Церкви, але ця Церква була знищена радянською владою в 30-ті роки. Від неї залишилась лише ідея і історія. Під час німецької окупації України було заново проголошено автокефалію Церкви. Але її походження вже було від автокефальної Церкви довоєнної Польщі. В часи до Другої світової війни Польща мала під своїм контролем значні території, де жив український і білоруський православний люд. Там, в 1924 році, утворилася своя автокефальна Церква, і саме із тієї Церкви з’явилася автокефальна Церква 1942 року. Коли радянське військо відбило від фашистів Україну, тоді, відповідно, ієрархи цієї Церкви мусили емігрувати в Європу й Америку.

В Америці, в діаспорі, ця Церква існувала збереглась і до нині, коли в 90-му році вона відродилась в Україні. Був обраний голова цієї автокефальної Церкви – митрополит Мстислав Скрипник, доречі, рідний племінник Симона Петлюри – син його рідної сестри. Саме він очолив відроджену Церков в Україні і став першим патріархом Київським і всієї України. А в 1992 році відбувся об’єднавчий Собор, де Українська Автокефальна Православна Церква і частина Української Православної Церкви, яка була у складі Московського Патріархату, на чолі з митрополитом Філаретом виступала за незалежність Української Церкви, - об’єдналися, утвердивши єдину структуру під назвою Українська Православна Церква Київського Патріархату. З 1995 року цю Церкву очолює Святійший Патріарх Філарет.

За часів існування Православної Церкви як такої, вона не виробила якихось канонів чи то церковних законів що до способу набуття і визнання незалежного статусу кожної із Церков. Історія свідчить, що кожна із Церков, яка ставала незалежною, сама проголошувала про свою незалежність і стикалася із значними труднощами із визнанням. І виборювала свою незалежність, а не просто отримувала її.

Може то й іронія долі, але найдовше невизнаною була саме Російська Церква, яка оголосила про свою незалежність від Константинополю ще в 1448 році, але визнана ця незалежність була в 1589 році, тобто, через 141 рік.

Такою ж самою ходою йшли і інші Церкви. Але їх шлях до визнання був не таким довгим. Так Грецька Церква була невизнаною 33 роки, Болгарська – 75, Румунська – 30 років. В Київському Патріархаті вважають і очікують, що визнання першим має зробити Константинопольський Патріархат, бо він займає перше місце серед всіх православних церков; перше не за владою, а за честю. Звідти Україна-Русь прийняла християнську віру і до Константинопольського Патріархату належала Київська метрополія допоки її незаконно відірвала Москва і приєднала до себе у 1686 році. Якщо Константинополь зробить такий крок, то за ним подібне зроблять і інші Церкви: Грецька і переважна більшість православних Церков.

З Москви погрожують Константинополю. Бо якщо там визнають Українську Церкву, то Москва розірве стосунки із Константинополем. Погрожують розколом Вселенського православ’я, бо підуть не самі, а і з залежними від Москви Церквами, наприклад, Сербською. Це вагома причина, чому саме сьогодні Константинополь не робить рішучих кроків до визнання Української помісної Православної Церкви.

Якщо взяти у числовому співвідношенні всі парафії Московського Патріархату – в Росії, Білорусії, інших країнах, то половину з них складуть парафії в Україні. Москва добре розуміє, що втративши адміністративний вплив на ці парафії, вона втратить половину своєї структури. Від так, це ще й тому Москва так чіпляється за Україну! В Київському Патріархаті якраз не проти спілкування з Російською Церквою. Але бажають мати із нею стосунки як із Церквою-сестрою, рівною з Києвом Церквою. Тим більш, що саме з Києва в Росію пішло світло християнської віри.

З боку Москви існують спекуляції щодо адміністративного відділення Української Церкви від Російської. Буцімто у такий спосіб відбудеться розрив духовного зв’язку між Церквами. Тому у промосковських засобах масової інформації, яких нині в Україні тьма, з’явився навіть такий термін, як «канонічна територія», що є абсолютно вульгарно-пропагандистським. Бо немає іншої канонічної території, а ніж душа віруючої людини.

Так яскраво вимальовується те, що насправді не духовні засади і зв'язок між Українською і Московською Церквами турбує Москву. А саме адміністративний зв'язок, зв'язок залежності і управління. Москва оглядається на те, що вона втратить контроль, а тому і можливість диктувати Українській Церкві що і як їй робити, втратить можливість впливати через Церкву на політичні процеси в Україні.

Архімандрит Євстратій (Зоря): «Події «помаранчевої революції» засвідчили результативність духовного відродження українського народу. Бо це була не політична революція, а революція духу. Я переконаний – люди виступили за правду, люди втомилися від брехні, яку наполегливо виливали на них. І коли о 12-тій чи то другій годині ночі пікетники починали співати гімн України, і співали «душу й тіло ми положим за нашу свободу», то вони співали не просто символічну пісню, а те, що відчувала їх душа. Бо вони не хотіли жити рабами. Вони не хотіли, щоб неправда і далі продовжувалась в їх житті, і їх діти і онуки жили в неправді. Саме тому і Українська Церква підтримала це, бо ми теж на стороні правди. На стороні Ющенка була правда, на стороні людей, що вийшли на Майдан, була правда. І правда перемогла. Тому ми впевнені – єдина помісна Православна Церква в Україні буде! Бо на нашому боці – правда. А Бог не в силі, Бог у правді».