Українська Православна Церква Київський Патріархат

КАТЕГОРІЇ НОВИН

Офіційні новини

Структура Церкви

Міжцерковні стосунки

Церква і суспільство

Освіта

Духовне читання

Сервер

КАЛЕНДАР

Юрій Переможець подає нам приклад	Вісті з єпархій

Луцька Свято-Юріївська церква відлічила 109 літ із часу заснування як військового храму місцевого гарнізону. На престольний празник до громади прибув єпископ Луцький і Волинський Михаїл. Йому співслужили канцлер єпархії протоієрей Миколай Цап, настоятель храму, луцький районний декан протоієрей Віктор Пушко та місцеве духовенство. За Богослужінням молилися командир Луцького прикордонного загону підполковник Володимир Бондар, інші офіцери, начальник військового лісництва Віталій Приймак та численні віряни.

Переглядів: 342 Додано:10 травня 2007 Читати більше...

V. КОРОТКИЙ ОПИС ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ ОСНОВНИХ ПОМІСНИХ ЦЕРКОВ	Декларація

V . КОРОТКИЙ ОПИС ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ ОСНОВНИХ ПОМІСНИХ ЦЕРКОВ 1. Стародавні Патріархати та Кіпрська Церква Існування сучасної системи Помісних Церков підтверджує 6-те правило І Вселенського Собору (325 р.): «Нехай зберігаються давні звичаї, прийняті у Єгипті, у Лівії та в Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над усіма цими. Бо і Римському єпископу це звично . Подібно й у Антіохії , і в інших областях нехай зберігаються переваги Церков». Каноніст-єпископ Никодим (Мілаш) пояснює, що «межі, до яких Олександрійський єпископ міг простягати свою владу, були ті самі, що і кордони, які позначали велику політичну область (діоцез) Єгипту». Що стосується меж влади Римського єпископа, то єп. Никодим зазначає: «Вальсамон у тлумаченні цього правила говорить, що Нікейський Собор визнав за Римським єпископом владу над західними областями. Нам здається, що ці слова Вальсамона є підтвердженням думки тих, які вважають, що римському єпископу в час Нікейського Собору підпорядковувалися усі провінції, які перебували у залежності від vicarius urbis (намісників міст), тобто ті десять провінцій південної Італії та островів Сицилії, Сардинії та Корсики, які політично залежали безпосередньо від Рима. Область, підпорядкована Антиохійському єпископу, співпадала з кордонами політичної області Сходу (діоцез Сходу), головним містом якого була Антиохія» (єп. Никодим Мілаш). Таким чином, І Вселенський Собор не проголосив автокефалію трьох Церков – Римської, Олександрійської та Антиохійської, а лише визнав її на підставі «давніх звичаїв» та у межах, відповідних до тогочасного політичного поділу. Другий важливий висновок, що витікає з цього правила і його тлумачення, полягає у тому, що межі юрисдикції трьох вищеназваних Помісних Церков залежать від тогочасного адміністративно-політичного поділу та співпадають з межами цього поділу . Про Єрусалимську Церкву говорить 7-ме правило І Вселенського Собору: «Через те, що утвердився звичай, і давнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії (Елія Капітоліна – тогочасна офіційна назва Єрусалима) : то нехай має він послідування честі, зі збереженням достоїнства, присвоєного митрополії ». На місці зруйнованого Єрусалима імператор Адріан збудував невеличке місто Елію, митрополичим центром для якої була Кесарія Палестинська. Через те, що християни шанували Єрусалим як місце страждань і Воскресіння Спасителя, єпископ цього міста особливо шанувався серед інших єпископів Кесарійської митрополії. Але оскільки у політичному сенсі Елія була незначним містом, то і єпископ цього міста не мав не тільки прав, рівних з єпископами Рима, Олександрії та Антиохії, але й не був обласним митрополитом. Тільки під час IV Вселенського Собору були остаточно визнані права Патріарха Єрусалима як Предстоятеля Помісної Церкви . Заснована Костянтином Великим нова східна столиця імперії – Константинополь – була піднесена і в церковному відношенні, про що свідчить 3-тє правило ІІ Вселенського Собору: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим» . Таким чином, адміністративна незалежність Константинопольського архієпископа та його друге місце у диптиху були обумовлені не власне рішенням Вселенського Собору, а політичним значенням самого міста , як про це свідчать слова 28-го правила IV Вселенського Собору: «боголюб’язні єпископи надали рівні переваги святійшому престолу нового Рима, праведно розсудивши, щоб місто, отримавши честь бути градом царя і синкліту, яке має переваги нарівні зі старим царственим Римом, і у церковних справах було звеличене подібно до нього, і було другим після нього» . Автокефалія Кіпрської Церкви була заснована на «давньому звичаї», а ІІІ Вселенський Собор своїм 8-им правилом захистив її автокефальний статус від зазіхань Антиохійського єпископа: «начальствуючі у святих кіпрських Церквах нехай мають свободу, без домагання до них, і без утисків, за правилами святих отців, і за давнім звичаєм, самі собою поставляти благоговійнійших єпископів». У тлумаченні на це правило єп. Никодим зазначає, «що автокефальність деяких інших церковних областей, окрім тих, що згадані [у 6-му правилі І Вселенського Собору], повинна свято шануватися тому, що заснована на давньому звичаї» . Коли в час VI Вселенського Собору Кіпрська Церква разом зі своїм Предстоятелем була змушена переселитися у Гелеспонтську область, то Собор 39-им правилом зберіг за нею всі давні права автокефальної Церкви. У правилах 17-му Четвертого та 38-му Шостого Вселенських Соборів говориться, що «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» , тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному. «Вселенські Собори не проголошували автокефалії Церков. Вони говорили лише про права Автокефальних Церков і вирішували на вимогу Церков суперечки, які виникали між ними з приводу автокефалії» . Таким чином, ми бачимо, що Вселенські Собори лише затверджували фактичний автокефальний статус тієї чи іншої Церкви, але аж ніяк не надавали автокефалію цим Церквам. Слід підкреслити, що IV та VI Вселенські Собори своїми правилами підтвердили, що основою помісного статусу Церков є громадянсько-адміністративний розподіл. 2. Грузинська Церква Грузинська Православна Церква була проголошена автокефальною ще 487 року. Причинами цього акту були державна незалежність Грузії та здатність її єпископату, кліру та мирян до самостійного церковного буття . У 1811 році наказом російського імператора Грузинську Церкву, після приєднання Грузії до Росії, було протиканонічно позбавлено автокефалії і приєднано до Російської Церкви. Після лютневої революції 1917 року грузинське духовенство самостійно розірвало зв’язки з Російською Православною Церквою і проголосило відновлення автокефалії . Після цього на території Грузії паралельно діяли структури Грузинської та Російської Церков. Відновлення автокефалії ГПЦ не визнавалося Московським Патріархатом до 1943 року, коли вона «віддала забуттю» всі претензії щодо ГПЦ та вступила з нею у молитовне єднання. Константинопольським Патріархатом та іншими еллінськими Церквами автокефалія Грузинської Церкви була визнана тільки у 1990 р . Незважаючи на невизнання автокефалії Грузинської Церкви ні Константинопольським, ні Московським Патріархатами, вона існувала як Помісна Церква, і ніхто не ставив під сумнів законність її ієрархії і дійсність таїнств. 3. Болгарська Церква Болгарська Православна Церква з 870 року існувала у складі Константинопольського Патріархату як автономна. Автокефалія Болгарської Церкви пов’язана з утворенням Болгарського царства , сталося це у 919 р. Із занепадом Болгарського царства Болгарська Церква знову підпала під владу Константинополя. Відновлення автокефалії пов’язане з відродженням Болгарського царства. Наприкінці ХІІ століття, в часи ІІ Болгарського царства, автокефалію було відновлено і проголошено Тирновський Патріархат. З падінням цього царства БПЦ з порушенням канонів була позбавлена автокефалії та стала частиною Константинопольської Церкви . Таке становище тривало до часу розвалу Османської імперії. Починаючи з 1850-х років серед православних болгар почався рух за національно-церковне відродження. До цього часу всі єпископи, яких ставила в Болгарію Константинопольська патріархія, були греками, а більшість з них навіть не знали болгарської мови. Болгари почали вимагати від Константинополя поставлення болгарських єпископів, а також ширшої церковної автономії. На всі ці вимоги Константинополь реагував вкрай негативно. Протистояння між Константинопольською патріархією і болгарами з року в рік посилювалося. Закінчилось усе тим, що болгари домоглися від султана видання указу, який проголошував відновлення Автокефальної Православної Церкви в Болгарії у формі «Болгарського Екзархату» . Це сталося 2 квітня 1872 р. Предстоятель Болгарського Екзархату, Екзарх Анфим, намагався зустрітися з Константинопольським Патріархом, але той відмовився його приймати. Він видав окружний лист, в якому дав Екзарху Анфиму 30-денний строк для «покаяння», після чого погрожував позбавити його сану. Для цього він навіть вирішив зібрати Собор всіх Східних Патріархів. Екзарх оголосив усі заборони Константинопольського Патріарха недійсними , і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною . У відповідь на це Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, двох митрополитів – Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдивського – відлученими від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона – підданим геєні вогненній і вічній анафемі. Ніби вважаючи ці заходи недостатніми, Константинопольський Патріарх скликав 16 вересня 1872 року Помісний Собор («Великий Місцевий Синод»), на якому було засуджено «філетизм», тобто національний поділ у Православ’ї, і проголошено прибічників філетизму ворожими «Єдиній Соборній і Апостольській Церкві» та оголошено Болгарську Церкву схизматичною (розкольницькою). Певний час у Болгарській Церкві існували дві паралельні ієрархії – на кафедри, зайняті болгарськими архієреями, Константинопольський Патріархат ставив грецьких ієрархів. Лише наприкінці Другої Світової війни «болгарське питання» було розв’язане. В результаті переговорів представників Константинопольського Патріархату і Болгарської Церкви за посередництвом Російської Церкви 22 лютого 1945 р. схизма була припинена. Всі анафеми та відлучення були визнані такими, що втратили силу . Після 73-літнього поділу вперше грецькі й болгарські архієреї 25 лютого спільно звершили Божественну літургію в Патріаршому Константинопольському соборі, а 4 березня – у болгарському храмі в Стамбулі. 13 березня представникам Болгарської Православної Церкви був вручений спеціальний Томос, підписаний Патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким відмінялася схизма й визнавалася автокефалія тисячолітньої Болгарської Православної Церкви. Історія Болгарської Церкви є повчальним прикладом для УПЦ Київського Патріархату. Незважаючи на те, що Болгарія стала незалежною державою, Константинопольська Церква не дотримувалася ні церковних канонів (6-те правило І Вселенського Собору, 17-те правило IV та 38-ме правило VI Вселенських соборів), ні «давніх звичаїв», та 73 роки не визнавала автокефалію Болгарської Церкви. Константинополь піддав анафемі всіх болгарських архієреїв і не визнавав духовенства Болгарської Церкви, називав їх розкольниками. Однак весь цей довгий час Болгарська Церква виконувала свою спасительну місію серед болгарського народу. Коли ж у 1945 р. Константинопольська Церква визнала автокефалію Болгарської Церкви, не відбулося ні пересвячення болгарських ієрархії та духовенства, ні перехрещення народу – незважаючи на попередні анафеми та інші церковні заборони. 4. Сербська Церква Від початків свого існування Сербська Православна Церква перебувала в залежності від Константинопольського Патріарха. У 1219 році вона стала автономною . На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архієпископа поставити Патріархом . В «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення». У 1346 році Стефан зібрав у Скоп’є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархату, і першим Сербським Патріархом було поставлено архієпископа Іоаникія ІІ . Новий Патріархат визнали лише політично залежні від сербського короля Патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їхнє місце сербів, так що на одних і тих самих кафедрах перебували і єпископи- серби, і єпископи-греки. За самовільне проголошення Сербського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків Константинопольський Патріарх Каліст І наклав на короля Стефана Душана анафему, у якій було сказано: «Божою милістю ми, Каліст, Архієпископ Вселенський Патріарх , сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного й усього синкліту його, що в наше Православ’я з’явився від західної Місії (тобто Католицької Церкви) неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде «Маран ата і фрі фрі» (тобто анафема) з усім його народом сербської землі». Обґрунтування анафеми нібито приналежністю короля Стефана до Католицької Церкви є дивним у світлі того факту, що його дипломатичні відносини з Папою почалися лише з 1353 року , коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка. До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патріарха, духовенство і весь (!) народ Сербії? «Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і сербською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і сварилися на нього ». Однак все це не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році , через посередництво афонського ченця Ісаї, після 28 років розділення, зняти накладену Калістом анафему з «царя, і з Патріарха, і з усіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архієреїв та ієреїв» . Він навіть погодився з тим, щоб «сербам мати вже не архиєпископа лише, але Патріарха самовладного». На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників – ієромонахів Матфея і Моїсея, які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архієреями і священиками. Безрозсудне накладення анафеми на весь сербський народ закінчилося визнанням її нечинності . Остаточно Сербська Церква утвердилась як автокефальна лише у 1879 році. 5. Елладська, Румунська і Албанська Церкви Елладська (Грецька) Православна Церква утворилася після появи Грецької держави внаслідок повстання греків проти володарювання Османської імперії у 1833 році. Оскільки грецький Константинопольський Патріарх перебував тоді під впливом ворожої Османської імперії, бо знаходився на її території (у Стамбулі), уряд Елладського королівства визнав за необхідне організаційно відділити Елладську Церкву від Константинопольської патріархії. Остання не визнавала автокефалію Елладської Православної Церкви до 1850 року . Таким чином, проголошення автокефалії Елладської Церкви також пов’язане з виникненням суверенної держави, а уряд цієї держави брав у проголошенні та утвердженні автокефалії найактивнішу участь. Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865 році, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862 рік), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише у 1885 р. Албанська Православна Церква також зобов’язана своєю автокефалією незалежній Албанській державі, разом з якою вона і з’явилась у 1922 році. 6. Польська Церква Православна Церква у Польщі історично пов’язана з Київською Митрополією. Православні ієрархи, які після Першої світової війни опинилися на території Польщі, разом з урядом Речі Посполитої звернулися до Константинопольського Патріарха з проханням визнати Православну Церкву в Польщі автокефальною. У Патріаршому Томосі (грамоті) від 13 листопада 1924 року, яким Константинопольський Патріарх визнав автокефалію Польської Православної Церкви, вказувалося, що приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату в 1686 р. відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Константинопольський Патріарх не визнає владу Московського Патріархату на території стародавньої Київської Митрополії (в тому числі в сучасних межах України та Польщі). Зокрема, у Томосі сказано: «Свята Православна Церква в Богом береженій Польській державі, яка наділена автономним церковним устроєм і управлінням, доводить свою твердість у вірі й ревність у церковних справах, просила Наш Святійший Апостольський і Вселенський Патріарший Престол поблагословити і утвердити Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лише міг би задовольнити і забезпечити Її потреби. З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи до уваги приписи святих Канонів, які встановлюють, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам» (канон 17 IV Вселенського собору, також VI Вселенського собору канон 38), а також апофегму Фотія, яка звучить: «Прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам» - а з іншого боку, корячись перед вимогами канонічного обов’язку, що накладає на Наш Святійший Вселенський Престол піклування про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, з яким згідна й історія (бо написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу) , Наша Достойність та Святійші Митрополити – Наші у Святому Дусі улюблені брати і співслужителі, вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулася до Нас Свята Православна Церква в Польщі, і дати Наше благословення і утвердити Її автокефальний і незалежний устрій ». У 1948 р. під тиском Московського Патріархату та комуністичного уряду Польщі ППЦ «відмовилася» від Томосу 1924 р. та заново «отримала автокефалію» від РПЦ, але цей акт не визнаний Константинополем. 7. Македонська та Чорногорська Церкви Сучасна Македонська Церква є спадкоємницею автокефальної Охрідської Архієпископії, яка у 1767 р. була підпорядкована Константинопольському Патріархату. У 1958 р. Охрідський Собор проголосив автономію Македонської Православної Церкви, а у 1967 р. було самостійно проголошено її автокефалію, яка досі залишається невизнаною більшістю Помісних Церков через позицію Сербської Церкви, яка вважає Македонію своєю «канонічною територією». Становище Македонської Церкви погіршується тим, що сусідня Греція не визнає назву держави «Македонія», вважаючи її історичною назвою однойменної північно-грецької області. Зі скасуванням в 1766 році Печського Патріархату Чорногорська Церква була підпорядкована Константинополю, але тільки формально. Фактично ж вона управлялася незалежно, як самостійно існувала і Чорногорська держава, на чолі якої до середини ХІХ ст. стояли православні митрополити. Під час керування Чорногорською Церквою святим митрополитом Петром I (1781 – 1830) Святійший Синод Російської Православної Церкви визнав цю Церкву автокефальною. Автокефалія цієї Церкви була незаконно ліквідована в 1919 р. і відновлена лише на початку 1990-х рр. 8. Російська Церква Після Хрещення Руси рівноапостольним князем Володимиром 988 р. у Києві було засновано Митрополію Константинопольського Патріархату. З цієї Митрополії світло християнства розповсюдилося на всі землі стародавньої Київської держави, у тому числі і в межах нинішньої Росії. Нагадаємо, що перше літописне згадування про Москву належить до 1147 р., що вже саме по собі робить необґрунтованими намагання Московського Патріархату видавати себе за Матір-Церкву стосовно Київської Церкви. Після падіння Києва 1240 р. Київські митрополити обрали своєю резиденцією столицю багатшого Володимиро-Суздальського князівства Володимир-на-Клязьмі, а потім Москву, яка завдяки перебуванню в ній Митрополита Київського почала швидко підносити свій політичний авторитет. Разом з тим правителі Великого князівства Литовського, до складу якого увійшли південно-західні та західні землі колишньої Київської держави, а також єпископи єпархій Київської Митрополії в цих землях неодноразово висловлювали невдоволення тим, що митрополити Київські не живуть у Києві і не стільки піклуються про свою Митрополію, скільки експлуатують її. Протягом XIV-XV ст. єдина Київська Митрополія відповідно до державного поділу кілька разів розділялася на Київську і Московську частини, на чолі яких стояли окремі митрополити. Остаточно розділення Митрополії відбулося у 1448-1458 рр. Київська Митрополія перебувала у складі Константинопольської Матері-Церкви до 1686 р., коли вона не за приписами канонічних правил, а насильством і підкупом була приєднана до Московського Патріархату. Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично – Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха . Російські історики виправдовують самопроголошення автокефалії Московської Митрополії тим, що в цей час Константинопольський Патріархат відпав від Православ’я в унію з Римом (т. зв. Флорентійська унія 1439 року). Але чому ж тоді північно-руська частина Митрополії Київської і всієї Руси не повернулася під омофор свого канонічного Предстоятеля – Константинопольського Патріарха, коли після 1453 р. цю унію Константинополем було розірвано, і там відновилося Православ’я? Константинопольський патріарх Діонісій, учень головного противника унії митрополита Марка Ефеського, не тільки визнав поставленого у 1458 р. колишнього уніата Григорія Болгариновича законним митрополитом Київським і всієї Руси, але і у своїй грамоті від 18 лютого 1467 р. до «благородних і благовірних і христолюбивих князів і княгинь, бояр і дітей боярських, і купців, і всієї христоіменитої людності» звинувачував Москву в розбраті та поділі Руської Церкви та закликав відновити єдність Київської Митрополії . Діонісій звернувся до «всієї Руської землі і до Великого Новгорода» з вимогою визнавати законність одного митрополита – Григорія, але послів з його грамотами навіть не пустили в межу Московського князівства. Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії , яке отримала у такий спосіб. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Єремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті – Москві – власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «стародавній столиці» – Володимирі-на-Клязьмі. Коли Єремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Митрополиту Московському титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань . Зрештою, під тиском мирської влади та обставин , Патріарх Єремія погодився на умови Бориса Годунова. 9. Висновок Усі наведені приклади свідчать, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її домагалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков . Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема – незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравали державна влада та патріотичні політичні сили . У випадках з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть на народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому для відновлення євхаристійного єднання, а всі анафеми та заборони були віддані забуттю . Незважаючи на невизнаний статус автокефалій, на існування паралельних ієрархій або й анафем, накладених на ієрархів автокефальних Церков, у відповідних Помісних Церквах тривало благодатне життя , звершувалися всі таїнства, і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Переглядів: 1095 Додано:10 травня 2007 Читати більше...

VI. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ	Декларація

VI . ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ Не залежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою. Визначення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. 1. Українська Церква до ХХ ст. Внаслідок офіційного прийняття 988 р. християнства як державної релігії Київської Руси, було утворено Київську Митрополію як складову частину Константинопольського Патріархату. Але вже невдовзі були зроблені перші спроби перетворити цю Митрополію на автокефальну Церкву. У 1051 р., з повеління князя Ярослава Мудрого, собором єпископів Київської Митрополії самостійно був поставлений у митрополити Іларіон, родом русич. Так само у 1147 р. з повеління князя Ізяслава ІІ собором єпископів Митрополії самостійно, без дозволу Константинопольського Патріарха, був поставлений у митрополити Климент Смолятич. Але ні у першому, ні у другому випадку автокефальність Київської Митрополії, через зовнішні політичні причини, не протрималась довго. Київська Митрополія продовжувала перебувати в складі Вселенського Патріархату і після того, як у 1448 р. її частина, територіально розташована в Північно-Східній Русі і об’єднана навколо Московського князівства, через поставлення окремого митрополита фактично проголосила свою автокефалію. Тільки у 1589 р. статус Московської Церкви був унормований, і вона була піднесена до рівня Патріархату. Київська Митрополія не входила до складу новоутвореного Патріархату. Перебуваючи до 1686 р. в складі Константинопольського Патріархату, Київська Митрополія користувалася найширшими правами автономії. Внаслідок Переяславської угоди 1654 р. після політичного приєднання України до Московського царства московський уряд усіляко намагався неканонічно розповсюдити владу Московського Патріарха і на Україну. Представники Української Церкви, у своїй переважній більшості, категорично протестували проти такого підпорядкування, але московська державна влада робила все для того, щоб зламати цей опір . Ця влада постійно вдавалася до брехні, як це було з фальшивими статтями, поданими для підпису гетьману Юрію Хмельницькому, а також до грубих порушень канонів. Так, зокрема, при живому митрополиті для керування Київською Митрополією було висвячено в Москві єпископа Мефодія Филимоновича . За порушення юрисдикції Константинопольського Патріарха цей єпископ був проклятий ним, але Московський цар Олексій Михайлович заступався за нього і виправдовував таке порушення канонів як втручання в межі чужої юрисдикції необхідністю «рятувати Православ’я». У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський) отримав у Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру і цим фактично, з грубим порушенням канонів, самочинно підпорядкував Київську Митрополію Московському Патріархату . Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська державна влада доклала всіх можливих зусиль для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування. Використавши підкуп та тиск, її представники отримали від Константинопольського Патріарха Діонисія відповідну грамоту , але Синод Константинопольської Церкви пізніше осудив вчинок цього Патріарха як незаконний . І до цього часу Константинопольський Патріархат вважає приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату незаконним , що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами та представниками (Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі 1924 р., лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 р., заява архієпископа Скопелоського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.). Але через політичну могутність Російської імперії та занепад української державності Українська Церква була вимушена підпорядковуватись російській церковній владі аж до часів повалення монархії в Росії. Протягом короткого часу Київська Митрополія, яка була приєднана до Московського Патріархату за умови збереження всіх прав автономії, якими вона користувалася у складі Константинопольського Патріархату, була перетворена на рядову єпархію Російської Православної Церкви. Жодна з умов приєднання не була дотримана . З 1800 по 1966 роки на Київську митрополичу кафедру РПЦ свідомо не поставила жодного етнічного українця. Для приниження Київської Митрополії цар Петро навіть наказав поставити на Київську кафедру не митрополита, як було від часу Хрещення Руси, а архієпископа. 2. Боротьба за автокефалію Української Церкви у період до Другої Світової війни У 1917 р. зі зміною державного устрою в Росії, а потім і проголошенням Україною незалежності, відразу гостро постало питання про скасування неканонічної підпорядкованості Української Церкви Російській. На Всеукраїнському Соборі 1918 р. було поставлено питання про автокефалію, але промосковська більшість делегатів заблокувала його розв’язання. Зважаючи на те, що в межах України Православна Церква продовжувала мати статус державної, 1 січня 1919 р. Директорія (уряд) Української Народної Республіки видала «Закон про автокефалію Української Православної Церкви». З цього часу починається фактичний відлік боротьби Української Церкви за свою автокефалію . РПЦ намагалася зберегти свою духовну владу над Україною, а тому на її Помісному Соборі у 1918 рр. Українській Церкві було надано обмежену автономію. Ця автономія не була скасована, але фактично діяла короткий час і про неї, як і про багато інших рішень цього Собору, просто забули. Ієрархія і частина духовенства РПЦ, які несли своє служіння в Україні, не бажали відмовитися від традиційної для російського православ’я взаємозаміни понять «православний» і «росіянин», а тому не для захисту канонічного устрою Церкви, а з національно-шовіністичних мотивів усіма силами боролися проти українізації церковного життя. Через нерозуміння ієрархами та частиною духовенства РПЦ потреб української пастви остання пішла на розрив з ними. В жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор, на якому остаточно сформувалася Українська Автокефальна Православна Церква. У 1930 р. під тиском органів держбезпеки УАПЦ «самоліквідувалася», а незначна частина її парафій, оформлена в грудні того ж року в Українську Православну Церкву, проіснувала до 1937 року, коли була остаточно розгромлена. Практично всі ієрархи УАПЦ загинули від рук більшовицького режиму. Владика Іван Теодорович, який на початку 1920-х рр. виїхав до Америки та очолював там Церкву в еміграції, з огляду на нетрадиційне посвячення ієрархії УАПЦ на Соборі 1921 р., вирішив за краще прийняти традиційну посвяту. Єпископ Йосип Оксіюк, після повернення із заслання в повоєнний час, до самої своєї смерті у 1991 р. працював, як мирянин, у журналі Українського екзархату РПЦ «Православний вісник». Таким чином, ієрархія УАПЦ формації 1921 р. наступників не залишила. Частина Української Церкви, яка не пішла на звільнення з-під юрисдикції Московського Патріархату, була в пер. пол. 1920-х рр. оформлена в Український екзархат РПЦ. Як і УАПЦ, вона була розгромлена в роки великого терору, і перед початком Другої світової війни в підрадянській Україні не було жодного діючого єпископа, діяло лише кілька храмів. Зовсім інша ситуація складалася в тій частині України, яка після радянсько-польської війни 1920 р. опинилася в складі Польщі. Тут значна частина ієрархів, духовенства та переважна частина вірних Православної Церкви виступили за автокефалію. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана в 1924 р. Константинопольською Церквою-Матір’ю. При цьому у відповідному «Томосі» вказувалося на неканонічність підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, а новоутворена автокефальна Церква визнавалася спадкоємницею цієї Митрополії . Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана Східними Патріархами та іншими Помісними Церквами. Таким чином частина Української Церкви, яка знаходилась у Польській державі, була визнана автокефальною провідними Помісними Церквами Вселенського Православ’я. У вересні 1939 р. українські землі Польщі опинилися під владою СРСР. Радянська влада вважала за необхідне якнайшвидше підпорядкувати частину Автокефальної Православної Церкви в Польщі Московській патріархії. З цією метою в якості Екзарха Західних України і Білорусії з Москви до Луцька був направлений один з ієрархів РПЦ – архієпископ, а згодом митрополит Миколай (Ярушевич). Московська патріархія вважала, що для підпорядкування їй підвладної СРСР частини УАПЦ в Польщі вважалося достатнім визнання її ієрархами над собою юрисдикції РПЦ. Порушуючи канони та обов’язок послуху своєму Предстоятелю, деякі ієрархи визнали над собою юрисдикцію Московської патріархії, але архієпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський) категорично виступили проти неканонічної зміни юрисдикції і залишилися вірними своєму Предстоятелю – митрополиту Діонисію. 3. УАПЦ (формації 1942 р.) У червні 1941 р. вибухнула радянсько-німецька війна. Значна частина території України була швидко окупована німецькою армією. На окупованій території було створено рейхскомісаріат «Україна». 18 серпня 1941 р. в Почаєві, таємно від Церкви, відбувся «Обласний собор єпископів Православної Церкви в Україні» у складі 4 єпископів, який ухвалив неканонічне рішення про вихід з юрисдикції Православної Церкви в Польщі та перехід в юрисдикцію Московської патріархії, внаслідок чого утворилася так звана «Автономна Церква». Митрополит Діонисій, Предстоятель Православної Церкви в Польщі, осудив «собор» у Почаєві, а дії єпископів, спрямовані на розрив зі своїм законним Предстоятелем, кваліфікував як розкол . Німецька окупаційна влада заборонила митрополиту Діонисію будь-яку адміністративну та духовну діяльність за межами так званого генерал-губернаторства, утвореного на території окупованої Польщі. Тому, з огляду на загрозу поширення розколу та фактичну неможливість здійснювати функції Предстоятеля в Україні, 24 грудня того ж року митрополит Діонисій призначив архієпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви в Україні, а також благословив архієпископам Полікарпу та Олександру висвячувати нових єпископів для України. 10 лютого 1942 р. на прохання групи віруючих та духовенства УАПЦ формації 1921-30 рр. Собор єпископів у Пінську прийняв їх в юрисдикцію Православної Автокефальної Церкви в Україні. Московська патріархія, вивезена більшовиками в Ульяновськ, не могла змиритися з втратою своєї влади над Церквою України, а тому вирішила спрямувати свій удар на главу цієї Церкви – владику Полікарпа (Сікорського). Хоча він ніколи не належав до РПЦ, Архієрейський Собор цієї Церкви 28 березня 1942 р. неканонічно заочно «засудив його до позбавлення сану» . На основі цього рішення РПЦ не визнавала ієрархію УАПЦ в діаспорі , в той час як Константинопольський Патріархат визнає цю ієрархію канонічною . 9-17 травня 1942 р. в Києві відбувся Архієрейський Собор Православної Автокефальної Церкви в Україні, на якому було вирішено висвятити нових єпископів, серед яких був висвячений і єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник) – у майбутньому Патріарх Київський і всієї України. Собор також вирішив вважати, до скликання Всеукраїнського церковного Собору, Митрополита Діонисія Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу. Таким чином Українська Православна Церква фактично відновила свою автокефалію, а канонічний зв’язок з митрополитом Діонисієм визнавався і ним, і Українською Церквою тимчасовим, до скликання повноцінного Помісного Собору, засобом збереження канонічної єдності УПЦ з Вселенським Православ’ям. На жаль, через воєнні дії такий Собор не міг бути зібраний в той час. Протягом 1943-44 рр. радянські війська поступово повернули під владу СРСР всі окуповані Німеччиною землі. Знаючи з досвіду УАПЦ 20-30-х рр. про ставлення більшовицької влади до української ієрархії, а також через позицію німецької влади, єпископат УАПЦ до 1944 р. практично в повному складі опинився у вигнанні за межами України. Тут, у Варшаві, з 11 березня по 8 квітня 1944 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, на якому до Всеукраїнського помісного Собору найвищим органом Церкви визнавався Собор єпископів. Очолив цей Собор митрополит-адміністратор з титулом «Місцеблюститель Київського Митрополичого Престолу». З відома Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонисія митрополитом-адміністратором УАПЦ був обраний владика Полікарп. Таким чином помісний статус УАПЦ, проголошений Архієрейським Собором, був визнаний киріархом – Предстоятелем Польської Православної Церкви , від якого походила лінія апостольського преємства ієрархії УАПЦ. Після розгрому Німеччини єпископи УАПЦ на чолі з Місцеблюстителем митрополитом Полікарпом опинилися в різних кутках Заходу – від Європи до Америки, але єпископат продовжував зберігати формальну юрисдикційну єдність як Українська Автокефальна Православна Церква в Діаспорі. Саме до ієрархії цієї Церкви приєднався митрополит Іван Теодорович, який був Предстоятелем УПЦ в США. Останнім Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу УАПЦ в Діаспорі був митрополит Мстислав (Скрипник). Незважаючи на орієнтовану на Московську патріархію позицію т. зв. Автономної Церкви, після повернення в Україну радянської влади її, як і рештки УАПЦ, було ліквідовано. З традиційної для Московського Патріархату позиції сили духовенство і парафії приєднувалися до відновленого Українського Екзархату РПЦ, на чолі якого з 12 лютого 1944 р. був поставлений з титулом «Митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх всієї України» Іоан (Соколов). Росіянин за походженням, цей ієрарх був наближеним до новообраного з дозволу більшовицької влади у вересні 1943 року Московського Патріарха Сергія. Без скликання будь-яких Соборів та без інших, непотрібних РПЦ «формальностей», він приєднував до Екзархату парафії, а священиків УАПЦ ще й пересвячував, як нібито неканонічних. Умови більшовицької влади не дозволяли будь-якого активного опору діям Московської патріархії, а тому до поч. 90-х рр. частина Української Православної Церкви на Батьківщині залишалася у вимушеному підпорядкуванні РПЦ. 4. Новітній період історії Української Церкви В травні 1966 року на Київську кафедру був призначений архієпископ, згодом митрополит Філарет (Денисенко). Як Екзарх всієї України митрополит Філарет фактично очолював Українську Православну Церкву на Батьківщині, але через реалії існування СРСР тільки у 1989 р. його старанням Український Екзархат РПЦ отримав перші ознаки справжньої автономії. Згідно з визначеннями Помісного Собору Російської Православної Церкви від 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня того ж року, за Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року на ім’я митрополита Київського і всієї України Філарета, Український Екзархат Російської Православної Церкви став незалежною і самостійною в управлінні Українською Православною Церквою . Ще в липні 1990 р. на Соборі митрополит Філарет єпископатом УПЦ був одноголосно обраний Предстоятелем УПЦ, що було пізніше підтверджено найвищим керівним органом УПЦ – Собором, який відбувся 1-3 листопада 1991 р. в Києві. На жаль, при встановленні нового статусу УПЦ не було чітко окреслено розмежування повноважень між Московською патріархією та її установами з одного боку та установами УПЦ – з іншого. Віднесення остаточного рішення щодо статусу та прав УПЦ на майбутній Помісний Собор РПЦ, який від 1990 року ще не збирався (хоча мав би збиратися, відповідно до Статуту 1988 р., кожні п’ять років, тобто у 1995, 2000 та 2005 роках ), не сприяло нормальному існуванню УПЦ в складі РПЦ. Фактично межі «незалежності та самостійності в управлінні» УПЦ в складі Московського Патріархату визначалися особистими якостями Предстоятеля та єпископату Української Православної Церкви . Одночасно в Україні розгорнувся стихійний рух за повну автокефалію УПЦ. В червні 1990 року в Києві відбувся Собор, який обрав Місцеблюстителя Київського Митрополичого Престолу митрополита Мстислава (Скрипника) Предстоятелем УАПЦ в Україні, а саму Церкву підніс до статусу Патріархату. Після довгих років Українська Автокефальна Православна Церква повернулася з вигнання на Батьківщину. У той час коли Україна перебувала в складі СРСР, ієрархія УПЦ не бачила достатніх передумов для відновлення автокефалії Української Церкви, але коли 24 серпня 1991 р. було проголошено державну незалежність України, такі передумови з’явилися. Згідно з історичною традицією та канонічними правилами в незалежній державі зі значною частиною населення православного віросповідання утворюється Помісна Православна Церква. Відповідно до цього 1-3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення про автокефалію Української Православної Церкви. Підставою для цього було те, що УПЦ здійснює своє служіння в окремій незалежній державі, має достатню кількість єпископату й духовенства, духовні навчальні заклади та монастирі, до православ’я відносить себе більш як половина населення держави. У сукупності всі ці фактори роблять УПЦ однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я . Разом з тим, через кампанію наклепів на Предстоятеля УПЦ, яка розгорталася в пресі, Собор ухвалив рішення про висловлення йому довіри, а також підтвердив його обрання Архієрейським собором УПЦ в 1990 р. Під постановами Собору стоять підписи всіх правлячих архієреїв УПЦ, делегатів від усіх єпархій, духовних навчальних закладів та монастирів. Помісний Собор УПЦ – це найвищий орган управління Церквою, а тому всі рішення, які пізніше приймалися всупереч його постановам, є неканонічними та не повинні визнаватися. У відповідь на рішення Собору УПЦ керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату, навіть ціною порушення канонів та розколу Української Церкви . Московською патріархією, разом з відповідними державними службами (колишній Комітет державної безпеки), була розгорнута кампанія з дискредитації особи Предстоятеля УПЦ. Розгляд постанов Собору УПЦ свідомо затягувався, а виграний час Московська патріархія та спецслужби використали для того, щоб організувати в середовищі єпископату та духовенства УПЦ групу розкольників, на яких можна було б спиратися у боротьбі проти автокефалії УПЦ та проти її Предстоятеля. У кожну єпархію та найбільші монастирі УПЦ було надіслано емісарів з Московської патріархії, які агітували духовенство і віруючих виступити проти автокефалії та вимагати заміни Предстоятеля УПЦ на лояльного до Москви. Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України в Києві пройшов Міжрелігійний форум. В роботі форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Церкви і поєднання їх в одну Помісну Церкву. 5. Розкол УПЦ Спроби керівників РПЦ та їхніх помічників розколоти Українську Церкву мали певний успіх. В січні 1992 р. в середовищі єпископату утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ та припинили поминати за богослужіннями Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим фактично учинили розкол. Про те, що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору: «Якщо якийсь єпископ, ставлячи приводом провину свого митрополита, і раніше соборного розгляду відступить від спілкування з ним та не буде возносити імені його , за звичаєм, в Божественному тайнодійстві, про такого Собор визначив: нехай буде позбавлений сану, якщо буде доведено, що він відступив від свого митрополита і сотворив розкол». Московська патріархія з традиційним для неї поглядом на канони, як на інструмент своєї політики, поспішила підтримати розкольників. Порушуючи статус незалежності в управлінні, наданий УПЦ, Патріарх Алексій ІІ вимагав від Предстоятеля УПЦ не вживати жодних канонічних санкцій проти розкольників, чим фактично офіційно підтримав їхні дії. На 30 березня – 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський Собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Але замість розгляду питань порядку денного на Соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші пізніші учасники так званого «Харківського собору», письмово протестували проти порушення порядку денного, але їхній протест залишився без уваги . На митрополита Філарета чинився тиск з єдиною вимогою – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Як свідчать учасники засідання, у разі відмови митрополита Філарета піти з посади Предстоятеля архієреї РПЦ погрожували скасувати статус незалежності і самостійності в управлінні УПЦ. Через небезпеку вчинення Архієрейським собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився «заради миру церковного на найближчому Архієрейському Соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ», про що усно заявив на засіданні Собору. Необхідно відзначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя, згідно з канонічними правилами вважається тяжким гріхом. Про це говорять 9-те правило ІІІ Вселенського Собору та 3-тє правило святителя Кирила Олександрійського. В останньому чітко зазначено, що єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а недостойні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд. Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, а Архієрейський Собор РПЦ, не висунувши проти митрополита Філарета жодних офіційних звинувачень , навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння. Усвідомлюючи небезпеку для Української Церкви своєї відставки з посади Предстоятеля, а також через неканонічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 р., митрополит Філарет вирішив залишитися Предстоятелем УПЦ. Зрозумівши, що втрачається влада над УПЦ, Московська патріархія, порушуючи канони та постанови власних Архієрейських Соборів, грубо втручається в справи Української Православної Церкви, видаючи постанови Священного Синоду РПЦ щодо порядку управління УПЦ. Останньою з ряду цих постанов митрополит Філарет був нібито «усунутий» з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно з церковними канонами такі дії чиняться лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто законного Архієрейського Собору УПЦ. Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 травня 1992 року провів у Харкові так званий «Архієрейський Собор». На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 р. не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії «усунули» митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією керуючого справами РПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Московська патріархія підтримала інспіровані нею дії розкольників, а на Архієрейському Соборі 11 червня 1992 року без справжнього судочинства, з порушенням канонів, заочно «засудила» митрополита Філарета до «позбавлення сану». Принагідно відзначимо, що Російська Православна Церква традиційно відзначається відсутністю правдивого судочинства, що підтверджує навіть той факт, що введений Архієрейським Собором РПЦ 2000 року Церковний суд так досі і не розпочав свою діяльність. В умовах, коли керівництво Російської Церкви організувало та підтримало розкол в УПЦ, зникли навіть формальні причини надалі залишатися у підпорядкуванні цієї Церкви. Разом з тим, не було жодних причин надалі підтримувати розділений стан Української Церкви. З метою об’єднання двох гілок Помісної Православної Церкви України в Києві 25-26 червня 1992 р. був скликаний Об’єднавчий Собор. На цьому Соборі УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат. Таким чином, підсумовуючи історичний шлях Української Церкви, можемо зробити такі висновки. УПЦ Київського Патріархату – справжня Помісна Православна Церква українського народу, яка зберігає і проповідує православне віровчення та дотримується у своєму житті канонів і звичаїв Вселенського Православ’я. Вона зберігає спадкоємство від Київської Митрополії та УАПЦ в діаспорі. Підставами для дій законного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета були рішення Архієрейського Собору УПЦ 6-7 вересня 1991 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію Української Православної Церкви. Так звана «Українська Православна Церква», яку очолює нині митрополит Володимир (Сабодан), – частина РПЦ, яка спровокувала та підтримує розкол Української Церкви. На Об’єднавчому Соборі 1992 р. відбулося не утворення нової релігійної організації, як про це часто говорять противники Київського Патріархату, а відновлення єдності Помісної Православної Української Церкви.

Переглядів: 1221 Додано:10 травня 2007 Читати більше...

VII. ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ 1991 Р. ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР»	Декларація

VII . ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ 1-3 ЛИСТОПАДА 1991 Р. ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ ТАК ЗВАНИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР» 27 ТРАВНЯ 1992 р. 1. Законний Помісний Собор На підставі рішень Помісного Собору РПЦ 7-8 червня 1990 р. та Архієрейського Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ. Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її (УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету) , одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, – Її Предстоятелем ». Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджене і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: « Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви». На підставі канонів, Статуту УПЦ, у відповідності до історичних прецедентів та виходячи з факту проголошення державної незалежності України Архієрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 р. в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архієрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. За своїм складом Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо життя УПЦ як її найвищий керівний орган. Розглянувши питання про автокефалію УПЦ, Собор прийняв «Постанову Собору УПЦ з питання повної самостійності УПЦ», у якій сказано: «Собор Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув та всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви. Керуючись священними канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братське єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами, Богу співдіючому, виконуючи волю православного народу України, Собор постановляє: … Релігійна ситуація, що склалася на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів (Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ 1990 р.) , заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасенної місії у певних історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню єдності Православ’я на Україні, та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим вноситиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу. Оскільки до умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття ». Нинішні прихильники Московського Патріархату приписують ідеї незалежної Церкви в незалежній державі та проголошення Київського Патріархату політикам, зокрема Президенту Л. М. Кравчуку, що є перекрученням фактів. Зазначимо, що саме в соборному визначенні говориться про ці засади: « незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою ; Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти заснуванню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков». У роботі Собору взяли участь та підписали його документи (знаком «+» позначені покійні ієрархи; жирним шрифтом виділені ієрархи УПЦ МП станом на 1 березня 2007 р.) : Митрополит Київський і всієї України Філарет, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим , митрополит Херсонський і Таврійський + Леонтій, архієпископ Чернігівський і Ніжинський + Антоній, архієпископ Вінницький і Брацлавський + Феодосій, архієпископ Полтавський і Кременчуцький + Савва, архієпископ Житомирський і Овруцький Іов, архієпископ Рівненський і Острозький Іриней, архієпископ Одеський і Ізмаїльській Лазар , єпископ Сумський і Охтирський + Никанор, єпископ Луганський і Старобєльський Іоанникій , єпископ Мукачівський і Ужгородський + Євфимій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський + Василій, єпископ Волинський і Луцький Варфоломій, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Нифонт , єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій, єпископ Дніпропетровський і Запорізький + Гліб, єпископ Сімферопольський і Кримський Василій, єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій, єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій, єпископ Івано-Франківський і Коломийський Іларіон, єпископ Донецький і Слов’янський Аліпій (на спокої) , єпископ Почаївський, вікарій Київської єпархії Яків. Таким чином, рішення про автокефалію УПЦ було прийняте законним Собором на підставі канонів і традицій Православної Церкви, з урахуванням факту проголошення повної державної незалежності України. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для самостійного буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів та монастирів. Рішення Собору були повністю підтримані всіма його делегатами, у тому числі – повнотою єпископату УПЦ. Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. Свідченням законності рішень Собору є й те, що вони були взяті до розгляду Архієрейським Собором РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р., а не відкинуті як недійсні . Зважаючи на це, стверджуємо, що Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. є канонічним Собором, а його рішення – дійсними . Незважаючи на канонічність та дійсність цього Собору, Московська патріархія та УПЦ МП замовчують його рішення і вважають його таким, що нібито ніколи і не відбувався. 2. Передумова розколу – бажання зберегти адміністративну єдність РПЦ Ще до скликання Помісного Собору УПЦ Священний Синод Московського Патріархату почав діяти з порушенням канонів, не на користь Православної Церкви, а в дусі мирської доцільності . Напередодні Собору 22 жовтня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ. На ньому, в зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що було винесене на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Російської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московський Патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій і їх об’єднань, які входять до нього. Однак ми рішуче виступаємо проти того, щоб ці зміни здійснювалися всупереч волі народу Божого, що являє собою Церкву, зі зневагою до священних канонів і в силу чужих Церкві політичних розрахунків». З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ зайняв жорстку позицію щодо збереження адміністративної єдності Московського Патріархату. Тому ним прагнення автокефалії заздалегідь визнається таким, що суперечить волі народу Божого та канонам. Члени Синоду свою волю видають за волю народу Божого, хоча за канонами та церковним Статутом не вони, а Помісний Собор УПЦ наділений правом свідчити від імені повноти УПЦ . В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. У різних виданнях почали з’являтися замовні матеріали, які мали на меті компрометацію Предстоятеля УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня 1991 р. – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Російської Православної Церкви. Синодом також було прийнято заяву з приводу утворення СНД, в якій, зокрема, зазначалося: «Історична спільність і братерство слов’янських народів, хрещених у єдиній купелі, не повинні руйнуватися. При державній самостійності ми повинні залишитися духовно єдиними, черпаючи в цій єдності силу для відновлення життя... Православні християни сподіваються, що нові відносини між державами Співдружності виключать спроби створити державну, пануючу релігію або ідеологію». З наведеної заяви можемо бачити, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Російської Православної Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Ідеологію керівництва РПЦ добре характеризують слова Патріарха Алексія ІІ, сказані 3 вересня 1991 р. після богослужіння з нагоди 30-річчя його архіпастирського служіння: «Одним з головних завдань свого служіння я називав зміцнення всеправославної єдності. Так, сьогодні ми повинні бути, як ніколи, єдині». Ці слова стали визначальними у політиці Московського Патріарха, який, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією. Патріарх Алексій неодноразово у своїх публічних заявах підкреслював, як свою головну заслугу, те, що йому вдалося зберегти адміністративну єдність РПЦ в умовах, коли Радянський Союз розпався. Але історія свідчить, що розпад імперської держави супроводжується процесом проголошення автокефалії Церков у нових незалежних державах . Так було в часи розпаду Візантії, так було і в ХІХ ст., коли розпадалася Османська імперія. Історія Константинопольського Патріархату в ці періоди свідчить, що, незважаючи на спротив керівництва старого церковного центру, в новій незалежній державі, за наявності інших умов, обов’язково виникає нова Помісна Церква. Бо так записано у канонах: «Громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (правило 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських Соборів) . Саме тому нині представники Константинопольського Патріархату під час свого спілкування з представниками Московського Патріархату говорять, щоб останні не повторювали їхніх помилок ХІХ століття. На жаль, виховане у послуху спецслужбам та відданості великодержавному шовінізму керівництво Московської патріархії на чолі з Патріархом Алексієм ІІ у своїх діях щодо Української Церкви наслідує найгірші зразки середньовічних папістських теорій, підміняючи поняття догматично-містичної єдності Церкви її адміністративною єдністю . У світлі цього, після рішень Собору УПЦ, священноначалля РПЦ поставило перед собою завдання не ухвалити таке рішення щодо Української Церкви, яке б було корисним для православ’я, а за будь-яку ціну заборонити автокефалію УПЦ. Керівництво РПЦ не могло допустити автокефалії УПЦ, адже приблизно половина всіх парафій Московського Патріархату – як в часи СРСР, так і нині – знаходяться на території України. Втративши адміністративний контроль над Церквою в Україні, РПЦ втратить половину своєї структури, а відтак не матиме можливості претендувати на першість у Вселенському Православ’ї . Такі претензії РПЦ виявляє ще з часів середньовіччя, сформулювавши їх у теорію, що «Москва є Третій Рим». 3. Теорія про «Москву – Третій Рим» Керівники Московського Патріархату досі є прихильниками середньовічної теорії про Москву, як «Третій Рим», яку старець Філофей виклав у листі до Московського великого князя: «Усі православні царства зійшлися у твоє єдине, государ. Бо перший Рим впав від єресей, другий (Константинополь) впав від турків, Москва є третій Рим, а четвертому не бути». Тобто, після падіння Константинополя (1453 р.) Москва нібито є і навіки залишається духовним і політичним центром для всього православного світу і для всіх православних народів. Ця теорія викликала і продовжує викликати суперечки у Вселенському Православ’ї. Натхненний нею, за підтримки державної влади, Московський Патріархат протягом десятиліть намагається посісти перше місце серед інших Помісних Церков, усунувши з цього місця Константинопольський Патріархат, який за традицією вважається першим серед інших Православних Церков. З метою здійснити свою мрію наприкінці 40-х рр. минулого століття у Московській патріархії навіть планували провести у 1948 р. «Вселенський Собор», на якому надати Московському Патріарху титул «Вселенського», але через спротив Константинопольського Патріархату та елліністичних Церков ця ідея провалилася. Проте і досі теорія «Третього Рима» володіє думками керівників Московського Патріархату. На засіданнях «Всесвітнього російського народного собору» – церковно-громадського зібрання під патронатом Московської патріархії та державної влади, – у 2004 та 2005 рр. один з керівників РПЦ митрополит Кирил наполегливо підкреслював, що, на противагу однополярному глобалізованому світу, Росія має відстоювати ідею багатополярності, причому Москва, на його думку, має стати центром тяжіння для всіх православних народів, центром «православної цивілізації», тобто своєрідним «православним Ватиканом» . Головною підставою для цього він вважає те, що, з одного боку, РПЦ є найчисленнішою Православною Церквою, а з іншого (це не говориться, але мається на увазі), що Росія – найвпливовіша православна держава. «Російська Православна Церква де-факто знаходиться на першому місці серед усіх інших Православних Церков завдяки її високій духовності, її моральності і чеснотам, її традиції і політичному впливові; таким чином, вона говорить від імені 350 мільйонів (?!) росіян у всьому світі. Більше того, вона здійснює вплив у всіх Православних Церквах на Балканах, у тому числі й у тих країнах, де православні віруючі в меншості. Ми — законні духовні правонаступники Візантії», – цитує слова митрополита Кирила грецька газета «To Vima». Свій вплив на Вселенське Православ’я Московський Патріархат утверджує не тільки на словах. З його ініціативи створені або ним контролюються такі міжнародні організації як «Фонд єдності православних народів» та «Міжпарламентська асамблея православних народів», до останньої з яких входять діючі депутати парламентів різних православних країн. Очолюваний митрополитом Кирилом Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату тісно співпрацює з Міністерством закордонних справ Російської Федерації. Крім дипломатичної підтримки інтересів РПЦ, така співпраця виявляється також і у будівництві храмів при російських посольствах. Існують плани створення навколо Росії міждержавного об’єднання з числа православних країн, подібного до Міжнародної ісламської конференції. За всім цим проглядається наполегливе бажання втілити в життя так досі і не реалізовану концепцію Москви, як не тільки духовного, але й державно-політичного центру для православних народів усього світу . В одному з інтерв’ю Патріарх Алексій ІІ висловив думку про те, що для Московського Патріарха немає ніяких богословських або догматичних підстав не бути першим серед православних Предстоятелів . Зрозуміло, що якби все залежало від волі Патріарха Алексія, то він давно вже став би першим. Реалізувати ці плани йому заважає те, що місце, на яке він претендує, майже тисячу років посідає Патріарх Константинополя – Нового Рима. Борючись за вплив на Вселенське Православ’я, московські політики від Церкви, на жаль, забувають, що Царство Боже – не від світу цього. Тому про це їм доводиться нагадувати Вселенському Патріарху Варфоломію , якого цитує «To Vima»: «Об’єднання вірних православних в одну групу під керівництвом єдиного впливового лідера, який здійснював би програму єдиного урядування, неминуче призведе до перетворення Церкви на не більше ніж орган цього уряду, причому зовсім не тими методами, якими спасається рід людський . Втручання уряду в процес прийняття рішень Церквою відгонить неприпустимим цезарепапізмом. В епоху комунізму вже спостерігалася подібна нестерпна політизація Російської Церкви... Ми мали надію на те, що після падіння страшної системи зміни торкнуться і цієї сфери. Однак, на наш жах, ми спостерігаємо, як російський уряд продовжує рішуче втручатися і, безсумнівно, навіть «вибудовувати політику» у суто церковних питаннях» – пише Патріарх. Патріарх Варфоломій вважає, що « дурна теорія щодо «Третього Рима» є зарозумілою (відповідно до давньогрецького визначення цього слова, яке позначає зарозумілу зухвалість) і нечестивою . Новий Рим (яким є Константинопольський Патріархат) може бути тільки першим серед рівних Патріархатів, але ця Церква не буде панувати і керувати іншими Православними Церквами. Ми визнаємо примат цієї Церкви в питаннях єдності, і вона виконувала цю функцію смиренно і без усякого застосування сили». Митрополиту Кирилу він ставить риторичне запитання: «Ви дійсно стверджуєте, що єдність Православ’я є питанням чисельності, політичної сили, світського і дипломатичного впливу?» І продовжує: «Те, що ми почули про єдність Церкви, є, у сукупності, сумним відзвуком духу цезарепапізму, що тлумачить єдність, як єдину організаційну структуру, що є явним антагонізмом єдності духу і совісті, що завжди сповідувалася Православною Церквою» . «Ті, хто говорить про Третій Рим, є абсолютно непридатними для підтримки лідируючих позицій Православної Церкви, оскільки вони будуть виконувати роль перетворення Церкви з христоцентричного віросповідання на феодальну організацію, засновану на застосуванні грубої сили» – цитує думку Патріарха Варфоломія газета «To Vima». На жаль, Московський Патріархат не бажає прислухатися до цих мудрих слів Вселенського Патріарха і міцно тримається за владу над Православною Церквою в нашій державі. «Очевидно, що церковна єдність – це останнє, що зв’язує Україну з Росією. У цьому питанні компроміси неможливі», – вважають московські церковні діячі. Вони не перестають підкреслювати роль Російської Церкви, як фактора єдності російського народу і впливу на православні країни, зокрема, колишнього СРСР. «Церква завжди була і залишається началом, яке єднає наш народ, яке визначає його ідентичність, яке формує і поглиблює його національну самосвідомість» – стверджує митрополит Кирил. Шкода, що в гонитві за реалізацією цих принципів російські ієрархи часто забувають, що Церква – Тіло Христове і покликана спасати грішників та приводити їх до єдності з Богом, а не з Росією. Це так само правильно, як і те, що Україна – не Росія, і не всі прагнення та інтереси російського народу, якими б добрими вони не були, повною мірою повинен поділяти народ український . Очевидно, що для захоплених теорією «Третього Рима» московських церковних політиків Українська Церква – не більше, ніж важлива фігура на геополітичній шахівниці. Граючись у глобальні політичні ігри, вони не побоялися розколоти православних українців, а також зазіхають на авторитет Вселенського Патріарха та своїми діями загрожують єдності Вселенського Православ’я . 4. Розкольницький так званий «Харківський Собор» Хоча офіційно Московська патріархія протягом кількох місяців після Собору УПЦ не ухвалювала рішень щодо автокефалії Української Церкви, нею велася постійна робота для збурення Церкви проти автокефалії та проти її Предстоятеля. З Москви постійно дзвонили у єпархії, чинився тиск на архієреїв УПЦ, від імені Московської патріархії у єпархії та найбільш важливі монастирі УПЦ приїздили емісари, які переконували всіх не підкорятися рішенням Собору УПЦ та відмовитися від автокефалії. Паралельно з цим у засобах масової інформації розповсюджувалися наклепницькі статті про митрополита Філарета. Занепокоєні цією інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, яка була розгорнута за підтримки спецслужб, єпископи УПЦ, які зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до Патріарха Алексія ІІ, Синоду та єпископату РПЦ, в якому було висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас створюється враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне затягається» – зазначено у зверненні. Того ж дня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією, згідно з його проханням від 8 січня 1992 року, і призначено вікарієм Київської єпархії. Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено одного на місце другого, а єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП) за вказівкою з Москви не підкорилися рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично поклали початок розколу . Головною причиною таких їхніх дій була відмова підкорятися рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р., які вони раніше самі підписали. Заштатний митрополит Агафангел у своїй колишній Вінницькій єпархії також почав сіяти церковну смуту, підбурюючи духовенство до переходу у пряме підпорядкування Московському Патріархові. Таким чином, розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року з ініціативи трьох правлячих владик та одного позаштатного архієрея за підтримки Московської патріархії та спецслужб . 4 лютого 1992 року Патріарх Алексій ІІ направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його стосовно розкольників «не вживати канонічних заборон». Звернення єпископату було відвезене до Москви архієпископом Лазарем і єпископами Варфоломієм та Андрієм. 18-19 лютого 1992 року у Москві відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому митрополит Філарет був відсутній. З приводу звернення єпископату УПЦ від 23 січня Патріарх Алексій ІІ та Синод направили «Послання» до митрополита Філарета та єпископату УПЦ, в якому говориться таке: «З усією визначеністю ми свідчимо, що Священний Синод РПЦ не має відношення до тих церковних смут, які розвиваються в межах УПЦ і приносять нам глибокий біль. Що стосується антицерковних кампаній у засобах масової інформації, то вони, у першу чергу, спрямовані проти нашого Священного Синоду й авторитету Церкви й залишаються на совісті їх авторів... З метою запобігання (новому розколу УПЦ) необхідно всім нам діяти чесно, незлобиво, обачно й мудро, не допускаючи «стихіям світу цього» восторжествувати над пастирським обов’язком і відповідальністю... Ми обіцяємо Вам зробити все, від нас залежне, щоб рішення про майбутнє Православ’я на Україні було прийняте відповідно до справжніх (!) сподівань її благочестивого православного народу... Кожен, хто залишається вірним Православ’ю, одержить наше канонічне пастирське окормлення й не буде кинутий на поталу сил зла». Таким чином, Московська патріархія без жодних аргументів ставить під сумнів чинність рішень Собору УПЦ і повідомляє про свою підтримку розкольницьких дій, спрямованих на недопущення отримання УПЦ автокефалії. Синод прийняв рішення про проведення 31 березня – 4 квітня 1992 Архієрейського собору РПЦ для розгляду Звернення єпископату УПЦ від 3 листопада 1991 року про надання їй автокефалії. 3-4 березня відбулися засідання Священного Синоду УПЦ, на яких попередні рішення щодо єпископів-розкольників були залишені без змін. Внаслідок дій Московського Патріархату становище в Українській Православній Церкві перетворилося на вибухонебезпечне. З огляду на попередні заяви та дії Московського Патріархату Архієрейський Собор РПЦ не віщував для УПЦ нічого доброго. На Архієрейському соборі в Москві замість того, щоб розглядати питання про автокефалію УПЦ, було організовано цькування митрополита Філарета . Протягом майже доби на нього тиснули, звинувачуючи в аморальному житті, і вимагали одного – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля УПЦ. Реальна незалежність УПЦ в управлінні цілком залежала від особи Предстоятеля, він же був і головним рушієм боротьби за автокефалію, а тому, позбувшись його, Московський Патріархат мав надію разом розрубати «гордіїв вузол» автокефалії УПЦ. На Соборі лунали погрози позбавити РПЦ дарованої незалежності в управлінні , а тому, під тиском обставин, митрополит Філарет погодився на Архієрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля. Результатом роботи Собору стала така постанова: «Архієрейський Собор взяв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського й всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного митрополита Філарета, висловивши йому подяку за архіпастирську працю на Київській кафедрі, благословивши нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви» (Більш докладний опис розгляду питання про Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета наведений в окремому розділі) . Але насильство над Предстоятелем не вирішило проблеми автокефалії УПЦ. Прибувши у Київ, митрополит Філарет 14 квітня 1992 р. провів прес-конференцію, на якій розповів правду про перебіг подій на Соборі у Москві й відмовився від своєї заяви про відставку, бо така відставка не несе миру для Церкви, суперечить волі віруючих і є неканонічною (зокрема, порушує 4-те правило Кирила Олександрійського). У відповідь Московським Патріархатом наприкінці квітня 1992 р. було інспіровано розкольницькі збори деяких єпископів УПЦ в Житомирі, де, між іншим, був присутній в якості «правлячого архієрея Вінницької єпархії» позаштатний митрополит Агафангел. Збори прийняли «Звернення до керівництва Московського Патріархату», в якому висловлювалася підтримка його дій та містився заклик сприяти звільненню митрополита Філарета із займаної посади. Грубо порушуючи канони, Статут про управління УПЦ та права Української Православної Церкви, як самостійної в управлінні, Священний Синод РПЦ на засіданні 6 травня у категоричній формі вимагав від митрополита Філарета до 15 травня зібрати Архієрейський Собор УПЦ та подати на ньому у відставку, а 21 травня прийняв постанову про відсторонення митрополита Філарета від управління УПЦ. Хоча ще 2 квітня 1992 р. у Московській патріархії в інтерв’ю кореспонденту агентства «Інтерфакс» заявляли, що «напередодні Архієрейського Собору і під час його роботи ніякого тиску з боку українського і російського керівництва на них не чинилося» , 7 травня Патріарх Алексій ІІ на прес-конференції вже заявляв, що «в час підготовки до Архієрейського Собору і під час його роботи на делегатів і на нього особисто чинився тиск, зокрема, з боку президента України Леоніда Кравчука». 14 травня 1992 р. агентство «Інтерфакс» передало слова митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який сказав: «Главі Української Православної Церкви митрополиту Філарету загрожує суд Архієрейського Собору, якщо до 15 травня він не виконає рішення вищих органів Православної Церкви (РПЦ) – Архієрейського Собору і Священного Синоду – про його вихід у відставку. Філарет повинен скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і на ньому подати прохання про відставку. Суд Архієрейського Собору може бути скликаний у будь-який час, – підкреслив митрополит Володимир. – А слухання у цій справі можуть бути проведені заочно, оскільки є ймовірність того, що митрополит Філарет не приїде в Москву ». Як бачимо, керівництво Російської Православної Церкви ще до проведення будь-яких соборів УПЦ визначилося зі своїми рішеннями . Тому скликання так званого «Харківського Собору» стало лише формальним завершенням розколу УПЦ, розпочатого керівництвом Московської патріархії ще у січні 1992 р. Зараз представники УПЦ МП намагаються представити так званий «Харківський Собор» нібито виявом «справжньої соборності», але насправді це незаконне зібрання лише слухняно виконувало волю Московської патріархії та спецслужб , про що самим учасникам цього псевдо-собору добре відомо. Остаточне організаційне оформлення розколу в Українській Православній Церкві відбулося на так званому «Харківському Соборі» – зборах єпископату УПЦ, проведених рядовим єпархіальним архієреєм митрополитом Харківським Никодимом у відсутність Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, якого навіть не було запрошено. Саме проведення так званого собору було організоване спецслужбами, про участь яких у діяльності цих зборів свідчать очевидці . Для документування подій під час роботи так званого собору велася зйомка на відеокамеру, кадри з якої можна бачити у розповсюджуваному УПЦ МП фільмі «Анатомія розколу». Учасники псевдо-собору стверджують, що вони нібито боялися за себе, а митрополиту Никодиму надходили погрози від Президента України. Виникає питання – для чого тоді проводилася зйомка на відеокамеру, якщо вона могла стати доказом у разі гонінь з боку української влади? Відповідь може бути така – зйомка проводилася для звіту в Москву та для того, щоб зв’язати всіх учасників псевдо-собору колективною відповідальністю. Всупереч православним канонам та Статуту УПЦ незаконними зборами єпископів у Харкові митрополит Філарет, без слідства, був засуджений до звільнення з посади та заборони у священнослужінні. На місце діючого Предстоятеля УПЦ було незаконно обрано митрополита Ростовського, керуючого справами Московського Патріархату Володимира (Сабодана) , хоча й українця за походженням, але лояльного до Московської патріархії. Хоча, згідно зі Статутом УПЦ, Предстоятель обирається з числа єпископату самої УПЦ, до якого Володимир (Сабодан), як митрополит Ростовський, не належав . Користуючись рішеннями цього псевдо-собору, 11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ неканонічно проголосив про позбавлення митрополита Філарета священного сану, тим самим остаточно ставши на бік розкольників з числа єпископату УПЦ. Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ в Харкові, є грубим порушенням 34-го Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї . Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша), це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати й вирішувати з відома й у залежності від головного і першого обласного єпископа». Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ ґрунтувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського Собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними. Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14-го правила Двократного Константинопольського Собору), учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотрималися цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї. Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України. По-перше, вони порушили статті 3 і 7 глави ІІІ і статтю 9 глави V Статуту, у яких говориться, що Собори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський Собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому . По-друге, не дотримані статті 2 і 12 глави V , де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно . Там само сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського і всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Не було жодної з цих причин, які могли б дати право єпископам, що зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ. По-третє, була порушена стаття 6 глави ІІІ, де говориться, що Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української . Для виправдання своїх незаконних дій учасники «собору» на догоду Московській патріархії, щоб провести її ставленика, внесли зміни в Статут. Однак Статут про управління УПЦ був прийнятий на Помісному Соборі, і тільки він має право вносити зміни . 29 травня 1992 р. заяву про порушення Статуту про управління УПЦ прийняла Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. З осудом дій харківських розкольників виступила і Президія Верховної Ради України. Констатуємо, що Митрополит Київський і всієї України Філарет як законно обраний Предстоятель УПЦ, повноваження якого були підтверджені законним Помісним Собором УПЦ, діяв у відповідності до рішень канонічного Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. Так званий «Харківський Собор» був організований Московською патріархією та спецслужбами з метою беззаконного усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля та фактичного скасування дії постанов Помісного Собору. Дії так званого «Харківського Собору» створили розкол в Українській Православній Церкві. Протягом усіх наступних років відбувається оцінка повнотою Церкви дій законного Помісного Собору та Харківського псевдо-собору, і правда канонів та історії виявляється на боці рішень Помісного Собору про автокефалію. 5. Рецепція (сприйняття) Церквою соборних рішень На відміну від вчення Римської Церкви, де Папа вважається непогрішним у справах віри, у Православ’ї непогрішністю не володіє ніхто – ані ієрарх, ані Собор ієрархів, а тільки вся Церква у Повноті – у просторі й у часі. Кожне соборне рішення має пройти через сприйняття всією Повнотою Церкви (рецепцію). І тільки коли Церква визнає ці соборні рішення, як дійсно звершені з волі Духа Святого, вони набувають повноцінного авторитету. Історія Церкви знає багато прикладів того, що рішення одних церковних Соборів визнавалися істинними, а інших – відкидалися, хоча ці останні за зовнішніми ознаками теж мали би вважатися правильними . Церквою були відкинуті численні Собори часів аріанських суперечок. Не прийняла Церква і рішень Собору у Дубі, який беззаконно засудив святителя Іоана Золотоустого до позбавлення сану. Деякі представники Московського Патріархату в полеміці заявляють, що святитель Іоан нібито підкорився рішенню цього Собору, що насправді не відповідає дійсності, бо цього Собору він не визнав, а підкорився лише насильству державної влади, якою був відправлений у заслання. За всіма зовнішніми ознаками так званий «Вселенський Собор 449 р.» під головуванням Олександрійського Патріарха Діоскора мав усі підстави вважатися дійсно Вселенським. Але через те, що він ствердив єретичне монофізитське вчення, він був відкинутий і названий в історії «Розбійницьким Собором». Така сама доля спіткала і «Вселенський Собор» іконоборців. У ближчий до нас час Православною Церквою були відкинуті рішення Ферраро-Флорентійського Собору 1438-39 рр., який запровадив унію з Римським престолом, хоча цей Собор задумувався, як «VIII Вселенський». Не сприйняла Російська Церква рішень так званого Стоглавого Собору щодо двоперстного хресного знамення та інших особливостей богослужіння. Рішення Великого Московського Собору 1666-67 рр. про анафематствування старих обрядів та всіх, хто їх дотримується, було скасоване Помісним Собором РПЦ 1971 р. Святійший Синод, як вища церковна влада, «позбавив сану та чернецтва» митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), але Помісний Собор РПЦ 1917-18 рр. скасував це рішення, а Архієрейський Собор РПЦ 2000 р. причислив його до сонму святих . В 1596 р. православний Брестський Собор анафематствував усіх, хто прийняв унію з Римом, що не перешкодило в 1946 р. уніатів прийняти в сущому сані, без перехрещення і перерукоположення. Помісний Собор РПЦ 1917-18 рр. запровадив розподіл цієї Церкви на митрополичі округи та обрання єпископату безпосередньо в єпархіях, чого зараз ніхто не дотримується. Церква відкинула постанови так званих «Д