Священна третьоримська імперія

Сергій ШУМИЛО,
православний публіцист

 

Процес совєтизації Церкви та перетворення її на інструмент тоталітарної держави (свого роду «релігійний придаток» такої держави) із зовнішнім падінням комунізму в сучасній «Ерефеї» (так у російській білій еміграції називають путінську РФ) не тільки не послабшав, а останнім часом помітно посилився. Особливо цей процес активізувався з приходом до влади в Росії полковника КДБ В.Путіна, який повів курс на неосовєтську реставрацію. 2007 рік у цьому плані, схоже, буде знаковим. Нинішнього року заплановано одну з головних перемог совєтських спецслужб — над російською білою еміграцією і неприступною колись твердинею антикомунізму — Російською Закордонною Церквою. Її остаточне поглинання Московською патріархією і КДБ—ФСБ.

 

Процес поглинання РПЦЗ Московською патріархією ініційований і блискуче здійснений самим Путіним, який особисто їздив до США на перемовини з ієрархами РПЦЗ і переконав їх зректися своїх традиційних принципів сповідання й піти на приєднання до МП.

 

Цього ж року виповнюється 140 років від дня народження батька-засновника совєтської патріархії митрополита Сергія (Страгородського), 80 років із дня видання ним Декларації про визнання «богоданості» більшовицького режиму, 90-річчя жовтневого перевороту.

 

У січні-лютому 2007 р. у багатьох єпархіях Московської патріархії відбулися торжества з нагоди 140-річчя від дня народження першого совєтського патріарха, поставленого на цю посаду в 1943 р. за наказом богоборчого тирана Сталіна. У зв’язку з ювілеєм, за благословенням нинішнього совєтського патріарха Алексія (Рідігера), на деяких російських (і навіть українських?!) телеканалах було показано новий фільм про Сергія Страгородського під символічною назвою «Ангел Російської Церкви». Основоположник сергіанства представлений там як «видатний святитель», «який врятував Церкву», «сповідник», гідний «канонізації», «прирахування до лику святих» і т.п. Відбулися в єпархіях МП і наукові конференції, присвячені 140-річчю від дня народження митрополита Сергія (Страгородського).

 

Монументальне увіковічення пам’яті совєтських церковних і політичних лідерів із приходом до влади в Росії В.Путіна набуло системного характеру. Крім відновлення совєтського гімну та інших атрибутів комуністичного богоборчого режиму, у 2003 році в центрі м. Ішим Тюменської області, на площі Жовтневої революції, рішенням місцевої влади встановлено пам’ятник справжньому «батькові-засновнику» Московської патріархії — Йосипу Сталіну. Урочиста церемонія встановлення пам’ятника відбулася в день 85-річчя комсомолу, саме напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій. На Мамаєвому кургані відкрито музей, присвячений Сталіну. Погруддя кривавого тирана встановлено в Калінінграді, Челябінську, Орлі, Мирному (Якутія), у Північній Осетії та Грузії. Активно обговорюється можливість встановлення пам’ятників Сталіну в Москві, Волгограді, Красноярську, Ярославлі та в Криму. На центральній площі Петрозаводська влада відкрила пам’ятник колишньому голові КДБ СРСР і генсеку ЦК КПРС Юрію Андропову. Такий самий монумент планують поставити і в Москві на проспекті Андропова, що поруч із парком «Коломенське».

 

Не є випадковістю й те, що саме тепер у Росії робляться спроби «богословсько-канонічного виправдання» і такого явища, як «сергіанство». Ті, хто щиро вірить, що в МП сергіанства більше немає, глибоко помиляються. Судячи з процесів, які активно розгортаються в МП, її ієрархія не тільки не має наміру каятися й відмовлятися від сергіанства, а дедалі більше цю тонку форму духовного відступу вкорінює у своєму середовищі, нав’язуючи її пастві під виглядом оманливого «доброчестя», особливого «подвигу служіння». Відбувається «догматизоване» спотворення і перекручення Православ’я. Що, втім, дуже на руку сучасній системі влади в РФ, зацікавленій у догматизації підпорядкування Церкви державі та неосовєтській реставрації під виглядом мнимого «відродження православ’я» в Росії.

 

Архієпископ ТИХОН,
голова Архієрейського Синоду Руської Істинно-Православної Церкви

Нас переконують, що 17 травня «подолано розкол у Руській Церкві», що просто «дві частини єдиної Руської Церкви» возз’єдналися знову... Якби так було насправді, це було б велике торжество земної та небесної Церкви! Та чи це так?

 

Ніколи єдність Церкви не досягалася мирськими і лукавими шляхами, вона не може мати у своїй основі неправди. Ніколи церковна єдність не досягалася шляхом насильства над совістю, — цим живим голосом Божим у душі людини. Тому що істинна єдність Церкви є єдність в Істині, а не в обмані. Це ж аксіома православної аскези! Про це говорили та писали всі святі Отці, тільки на цьому завжди стояла й стоятиме істинна Церква Христова, Глава і запорука єдності Якої — Христос.

 

Багато пролито мученицької крові за єдність Церкви, та чи був бодай один приклад того, щоб Свята Церква в ім’я єдності вимагала від людей чинити проти совісті, робити те, що вони вважають неправдою? І коли маса духівництва і пастви РПЦЗ проти приєднання до МП, коли така «єдність» бентежить їхню православну совість настільки, що їхнім ієрархам доводиться вдаватися до хитрощів та обману, — це пряме свідчення того, що така «єдність» не тільки не принесе нічого доброго, а й посіє ще більше зло...

 

Поки існувала канонічна РПЦЗ, ієрархи МП розуміли, що самі вони — усього лише неканонічний новотвір, який виник зовсім недавно, у 1943 році, за почином богоборця Сталіна. І нехай гласно, публічно й зухвало вони іменували себе «єдиною Руською Церквою», називаючи Закордонну Церкву «карловацьким розколом», усе-таки існування РПЦЗ не давало їм спокою. Тому що ця їхня неправда неминуче ставала явною для тих із духівництва і пастви МП, у кому совість була жива, а таких там залишалося ще чимало.

 

Нині ж, із приєднанням РПЦЗ до «радянської церкви» — Московської патріархії, ієрархія останньої відчула себе зовсім вільно, бо не тільки ідейної, а й канонічної перешкоди для їхнього лицемірного існування більше немає. Це «возз’єднання» в очах тисяч і тисяч віруючих додало «радянській церкві» видимість законної та канонічної — як повноти Руської Церкви саме в особі МП, назавжди позбавивши її шансу на покаяння в гріхах «сергіанства» і співробітництва з комуністичним тоталітарним режимом. РПЦЗ ж автоматично позбавила себе не тільки моральної та духовної свободи, а й свого законного канонічного буття.

 

І все-таки не варто сумувати. Усіх нас небагато, але Правда Христова рідко коли зберігалася більшістю.

 

От і нині прибічники з’єднання з МП дорікають нам у тому, що нас мало, а в них — мільйони. Що відповімо на це? Не мільйони становитимуть Святу Церкву, яка піде в пустелю в останні часи. Не мільйони будуть попрані, як прах. Не мільйони, а малочисленні вірні будуть гнані, як каже про це Слово Боже.

 

Багатьох спокусило те, що Господь Ісус Христос не прийшов у зовнішній могутності та славі, і багатьох спокусить цей принизливий стан істинної Церкви Христової останніх часів. Знаючи та пам’ятаючи це, істинно віруючі прагнутимуть до Святої Церкви серцем. Вони вірують не тому, що вірує більшість, не тому, що Церква прославляється в тутешньому земному житті, не тому, що вона являє собою могутність і силу. Вони звикли до радісної думки, що сила Церкви у Спасителі нашому, Господі Ісусі Христі, що вона в правді, що вона непереможна не мирським, зовнішнім і примарним, земним, а внутрішнім, таємним, незбагненним, що міститься в Ній.

 

Євген Сверстюк

Людина важко вибивається з полону побутового матеріалізму. Тільки раптовий грім прояснює її свідомість і на мить відкриває головне.

 

Схоже на те, що з суспільством діється те саме. Блукаюче плем’я в пустелі забуло «казку» цю Великого Бога і створило собі золоте теля — і для ритуалу, і для розваги, і для якогось наповнення життя...

 

Про «Страх Господній» тут не йдеться. А він же є «початком усякої премудрості»!

 

Чи не стала Православна церква в Росії конформістською інституцією без пророків, які б’ють тривогу? Чому народ не пережив як катастрофу те, що на його очах грабували храми у 1921-му? Бо Церква була на другому місці. Митрополит Сергій саме і закріпив Церкву на другому місці — на службі в держави. А бог на другому місці — це не Бог Творець, а рукотворний бог для використання...

 

Коли ми в XXI ст. прагнемо відродження духу, то по суті прагнемо народження людини Великої Любові і Віри. І мріємо про Церкву для таких людей. Ті храми, куди збираються юрби в надії на оздоровлення через прикладання до святих мощей і кроплення свяченою водою, притягують забобонних і відштовхують людей Віри.

 

Досвід майже 20-річної свободи віровизнання показує, що набудовано забагато бар’єрів між Богом і людиною, але замало мостів. І кожне втручання держави в те будівництво зводиться до профанації, тобто зводить сакральне на профанне знаряддя для влади.

 

РПЦЗ була однією з таких сторожових веж, які нагадували: християнську Церкву творять подвижники і мученики за Церкву і Віру. Конформісти ж творять підміну церкву, і то є ще гірше, ніж руйнування храмів. Сталінізм 1943 року, порівняно з 1933-ім, піднявся на вищий щабель лукавства. Тоді йому допомагали перелякані ієрархи. А нині допомагають ситі і зарозумілі лицедії.

 

Мабуть у всі часи Церкву рятують нонконформісти, подвижники, безкорисливі служителі Бога, ні за що не згодні служити «князеві світу». Саме їх і шукає сучасна людина, яка прагне води живої і шукає дороги до джерел. Нинішній політичний «акт канонічної єдності» може тільки зміцнити бар’єри між людиною віри і Святинею.

 

Олександр Сугоняко,

православний

Радянська влада починала з оголошення війни не на життя, а на смерть Богу і віруючим . «30 января 1923 в присутствии наркомов Троцкого и Луначарского было инсценировано заседание политического трибунала для вынесения смертного приговора над …Богом, это было не только балаганом для масс, но и выражением совершенно серьезной программы к действию» — писав С. Аверинцев.

 

Як мали себе вести православні віруючі, клір? Це був справжній вибір людини! Ось вибір митрополита Сергія ( із його декларації 1927р. про визнання ним радянської влади ): «...Мы, церковные деятели, не с врагами нашего советского государства и не с безумными орудиями их интриг, а с нашим народом и с нашим правительством».

 

Декларація м. Сергія стала в руках карних органів додатковим інструментом і аргументом для знищення тих священиків, монахів та мирян, які її не визнавали. Фактично всі архієреї і священики, які не прийняли цієї декларації, були заарештовані й розстріляні. Вони безстрашно сповідували Істину...

 

Завжди є місце служінню і є місце для зради. Кров православних новомучеників того часу, катакомбне служіння ієрархів, священиків, монахів Істинно-Православної Церкви в роки комуністичних гонінь є простим і ясним свідоцтвом віри, висловленим перед обличчям більшовицьких катів. Але якщо мучеників було тисячі і десятки тисяч, то відступників було мільйони. Серед тих мільйонів відступників від Христа і священнослужителі, і митрополит Сергій, який писав: «Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской Родиной, радости и успехи которой — наши радости и успехи, а неудачи — наши неудачи».

 

Що викликає неприйняття — то це саме некаяття священнослужителів сучасних офіційних православних юрисдикцій (як Московського, так і Київського патріархатів). Людину, котра чесно шукає Бога, відштовхує від них їхнє неусвідомлення гріховного падіння, принципова відмова від каяття, намагання виправдати гріх зради Христа.