Доповідь
Святійшого Патріарха
Київського і всієї Руси-України Філарета
на ІІ Всеукраїнському форумі
«За Українську Помісну Православну Церкву»
Шановна Президіє, Преосвященні архіпастирі,
всечесні отці, високоповажні гості,
дорогі браття і сестри, учасники ІІ Всеукраїнського форуму!
Минуло півтора року після І Всеукраїнського форуму „За Помісну Українську Православну Церкву”. За цей час ідея Помісної Церкви для України стала ще більш актуальною. Історія свідчить, що жодна автокефальна Церква, яка тепер існує, не утворювалася без участі держави, тому утвердження єдиної Помісної Православної Церкви в Україні – це завдання як держави, так і Церкви.
Ми боремося не просто за Помісну Українську Православну Церкву, бо вона вже існує в особі Української Православної Церкви Київського Патріархату, наша мета – утворити єдину Православну Церкву в Україні. Сама Церква без участі держави зробити це неспроможна. В Єдиній Помісній Церкві найперше має бути зацікавлена держава. Єдина Помісна Церква – це завдання як Церкви, так і держави. Попередні Президенти України Л. Кравчук і Л. Кучма декларували, що державі потрібна єдина Православна Церква: незалежній державі — незалежну Церкву. І тільки чинний Президент України Віктор Андрійович Ющенко перейшов від слів до діла. Він зустрічався як з єпископатом Української Православної Церкви Московського Патріархату, так і з єпископатом Української Православної Церкви Київського Патріархату, звертався до них з пропозицією переговорів про об’єднання та утворення однієї Православної Церкви. Реакція була різною: якщо Київський Патріархат підтримав ініціативу Президента про створення комісії для переговорів, то, представники Української Православної Церкви Московського Патріархату навпаки не підтримали пропозицію Президента, а створили комісію, завдання якої – приймати всіх, хто бажає перейти в лоно їхньої Церкви.
Крім того, Президент України Віктор Ющенко зустрічався з Вселенським Патріархом Варфоломієм у Стамбулі і обговорював з ним проблему українського православ’я. З боку держави були вжиті й інші заходи.
Хоча наші опоненти й відмовилися від створення спільної комісії, але це не означає, що весь єпископат та всі вірні УПЦ МП виступають проти утворення єдиної Помісної Православної Церкви. Вони лише бояться сказати це відкрито. Але й це вже велике зрушення: в Московському Патріархаті пішов рух за єдину Помісну Православну Церкву.
В цьому році Московський Патріархат відзначає п’ятнадцяту річницю так званого «Харківського Собору». Я хотів би порівняти цей так званий «Харківський Собор» і Київський Помісний Собор Української Православної Церкви 1-3 листопада 1991 року. Ми маємо два Собори: один Помісний Київський, а другий — Харківський архієрейський. Помісний Собор є вищим органом церковної влади. На Київському Помісному Соборі були присутні і єпископат, і духовенство, і миряни з усієї України. Так званий «Харківський Собор» є архієрейським, тобто нижчим за рангом, і як такий, повинен підпорядковуватися рішенням Помісного Собору. Харківський Собор є неканонічним і тому незаконним, бо він був скликаний з порушенням канонічних правил Церкви і Статуту УПЦ. Законний Собор скликає предстоятель, а «Харківський Собор» скликав не предстоятель, а єпархіальний архієрей. Канони ж забороняють єпархіальному архієрею брати на себе права та обов’язки Предстоятеля Церкви (34-те апостольське правило). Більше того, ми називаємо цей Собор розкольницьким. Якби не було цього Собору, тоді Українська Православна Церква була б єдиною. Отже, цей Собор є неканонічним і розкольницьким, бо він розколов єдину Українську Православну Церкву. Крім того, цей Собор став однією з причин розділення українського суспільства. Ми, дорогі браття і сестри, повинні бачити в цьому корінь гріха, причину розділення, і лікувати хворобу. Цю хворобу можна вилікувати лише через об’єднання в єдину Українську Православну Церкву. Утворення єдиної Помісної Церкви призведе не тільки до злагоди в українському православ’ї, а й до консолідації українського суспільства. Саме тому і суспільство, і держава зацікавлені в утворенні єдиної Помісної Церкви в Україні. Наша проблема полягає в тім, що УПЦ Московського Патріархату не хоче йти на діалог. Але ми не повинні опускати руки і ставити на цьому крапку. За істину, за справедливість треба боротися. Той, хто не бореться, вже переможений, а той, хто бореться, залишається непереможеним. Для продовження боротьби ми вирішили прийняти на архієрейському Соборі Історико–канонічну Декларацію «Київський Патріархат ― Помісна Українська Православна Церква».
Декларація прийнята насамперед для того, щоб утвердити єпископат, духовенство і віруючих УПЦ Київського Патріархату у тому, що вони стоять на правильному історичному шляху. Крім того, Декларація має на меті переконати наших братів і сестер, які вважають себе приналежними до УПЦ МП, що вони помиляються, що Московський Патріархат не має в Україні майбутнього. УПЦ Київського Патріархату в боротьбі за автокефалію іде тим самим шляхом, яким ішли всі автокефальні Церкви, в тому числі і Російська Церква. Автокефалія Української Церкви історично виправдана. Читаючи Декларацію, віруючі мають переконатися, що їх довгий час вводили в оману. Декларація корисна і для державних чиновників. Вона допоможе їм правильно орієнтуватися у державному будівництві.
У Декларації коротко викладено православне вчення про Церкву та її властивості, якими є єдність, святість, соборність і апостольство. Ці властивості ми сповідуємо кожного разу, коли читаємо чи співаємо Символ віри, прийнятий на І і ІІ Вселенських Соборах. Як ми бачимо, серед властивостей Церкви нема властивості „канонічності” Церкви. Представники УПЦ Московського Патріархату підкреслюють, що їхня Церква є канонічною. Вселенські Собори прийняли постанови, що до Символу віри не можна нічого ні додавати, ні віднімати. Православні звинувачують, католиків, що вони додали до Символу віри слово „філіокве”, тобто „і від Сина”. УПЦ Московського Патріархату теж додала до Символу віри слово „канонічна”. Про цю „канонічність” ми не тільки постійно чуємо в Україні, але єпископат УПЦ підкреслив це у Зверненні до Президента України Віктора Ющенка в 2006 році, де замість „соборна” Церква вжито слово „канонічна”. Навпаки, УПЦ Київського Патріархату сповідує себе „єдиною, святою, соборною і апостольською Церквою”. Нашу Церкву ніхто і ніколи не міг звинуватити у неправославній вірі. Київський Патріархат сповідує православну віру, дотримується християнського морального вчення й у церковному житті керується канонічними правилами.
У Декларації сказано, що призначення Церкви – спасати людей від гріха і смерті. Церква веде до життя вічного, а не до земного тимчасового благоденства. Церковні люди борються за досягнення вічного життя з допомогою благодаті Святого Духа. Церква постійно перебуває в стані боротьби. Ми є свідками й учасниками цієї боротьби. Від того, на який бік ми стаємо, – на бік добра чи зла, правди чи неправди – залежить наше власне спасіння.
У Декларації показано, що рішення не всіх Соборів були правдивими. Історія знає і „розбійницький Собор”, хоч за формою він і був вселенським. Були і такі Собори, які піддавали один одного відлученню від Церкви, тобто анафемі, але згодом Церкви не виконували свої власні постанови. Правдивими є тільки ті Собори, які визнає вся повнота Церкви, бо „Церква є стовп і утвердження істини”. Про все це сказано в Декларації для того, щоб переконати, що постанова „Харківського Собору” проти автокефалії Української Православної Церкви не підтримується повнотою Української Церкви, і навпаки, рішення Київського Помісного Собору 1991 р. за автокефалію знаходить підтримку православної повноти. Про це свідчать: по-перше, зростання Київського Патріархату як Помісної Церкви; по-друге, – рух у середині УПЦ Московського Патріархату за Помісну Українську Церкву.
На підставі церковних канонів Декларація дає роз’яснення, що таке єресь, розкол і самочинне зібрання. Київський Патріархат не підпадає під жодне з цих відзначень. Ми сповідуємо православну віру, дотримуємося церковних канонів, і тому впевнені, що належимо до Церкви Христової, хоч поки що не визнані іншими Помісними Православними Церквами як Церква автокефальна. Однак віримо, що прийде час, коли нас визнають автокефальною Церквою, як це було з іншими Помісними Церквами, коли вони домагалися автокефалії.
Історія утворення автокефальних Церков свідчить, що кожна Церква самостійно проголошувала свою автокефалію. Як правило, мати-Церква не погоджувалася на автокефалію. Наслідком цього була довга і запекла боротьба, яка завжди закінчувалася перемогою автокефальної Церкви. Такий шлях боротьби пройшли всі автокефальні Церкви: Елладська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, а також і Російська. Російську Церкву не визнавала Константинопольська мати-Церква 141 рік. На фоні невизнання автокефалії інших Помісних Православних Церков, Київський Патріархат набагато відстає від них за термінами такого невизнання.
Для багатьох незрозуміло, чому утворення автокефальних Церков стикається з проблемою невизнання. Причина ж полягає в тім, що хоча канони ясно говорять, що кожнен народ повинен мати свого „першого єпископа”, тобто Патріарха або митрополита, проте механізму утворення Помісної Церкви канонами не виписано. Якби такі канони існували, не виникало б тих проблем, які були в історії і які ми нині мусимо розв’язувати. Протягом останніх 30-ти років православні помісні Церкви намагалися вирішити питання утворення автокефальних і автономних Церков. Але позитивного результату не було досягнуто через протилежні позиції в цьому питанні Вселенського і Московського Патріархів.
До цього часу залишаються невизнаними як автокефальні православні Церкви не тільки Українська, а й Македонська, Чорногорська, Американська Церкви, а також Японська автономна Церква.
Важливе місце в Декларації посідає свідчення, що ієрархія Київського Патріархату є законною ієрархією, поставленою згідно з Першим апостольським правилом. Вона має апостольське преємство через митрополита Філарета та єпископа Якова. Всі архієреї Київського Патріархату, а також частина єпископату УАПЦ отримали єпископську благодать через митрополита Філарета і єпископа Якова.
Рішення Московського архієрейського Собору про позбавлення священства митрополита Філарета, єпископа Якова, а згодом і єпископа Андрія (Горака), а також піддання анафемі митрополита Філарета не є підставою для заперечення законності ієрархії Київського Патріархату. Чому? Бо рішення Московського архірейського Собору є незаконним, бо воно прийняте не на підставі слідства і суду. Крім того, звинувачення не були визнані звинуваченими. В канонах йдеться про покарання „за явні провини”. А в нашому випадку саме і нема „явних провин”. Якщо згадати сумнозвісні радянські „тройки”, які засуджували невинних людей до страти, то і вони дотримувалися хоч якихось судових формальностей. У випадку зі мною, як предстоятелем Української Православної Церкви, були порушені самі принципи судочинства. Тому так зване „судове рішення” Московського архієрейського Собору не має ніяких наслідків. Ми, тобто я, на той час митрополит Київський і всієї України, єпископ Тернопільський Яків (Панчук) і єпископ Львівський Андрій (Горак) залишаємося архієреями Церкви Христової. І всі єпископські хіротонії, звершені нами, є законними, такими що мають апостольське преємство.
На доказ нашої правоти можна послатися на історичні факти. Практично всі болгарські й сербські, а також і російські закордонні ієрархи були у свій час позбавлені архієрейського сану, а деякі – анафематствувані Константинопольською і Московською Церквами, але після закінчення церковного конфлікту вищезгадані Церкви навіть не згадували про анафеми і про позбавлення єпископського достоїнства. Як-то кажуть, усе минуле „прєдалі забвєнію”. То на чиєму боці була історична правда? На боці суддів, чи на боці засуджених?! Історія і життя показали, що історична правда була на боці тих Церков, які боролися за свою автокефалію.
УПЦ Московського Патріархату хвалиться на кожному кроці своєю так званою канонічністю, і у той же час порушує не тільки канони, а й Символ віри. Духовенство цієї Церкви за вказівкою своїх архієреїв перехрещує віруючих, які були хрещені в Київському Патріархаті. Москва впадала в гріх перехрещування і в давні часи. Вона і тоді перехрещувала православних українців. Московитів викривав у гріху перехрещування Патріарх Антиохійський Макарій, коли в ХVІІ ст. відвідував Росію. Вони ігнорують слова Символу віри: „сповідую одне хрещення на відпущення гріхів”. Хіба духовенство УПЦ Московського Патріархату не знає, що православна Церква визнає хрещення дійсним, навіть якщо воно в екстремальних умовах звершено мирянином? Але таке хрещення обов’язково має звершуватися за формулою: „охрещується Раб Божий (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” з вживанням води. Для чого ж духовенство Московського Патріархату повторює хрещення? Для того, щоб принизити віруючих Київського Патріархату і показати свою зверхність.
Декларація має за мету показати Московському Патріархату історичну правду про утворення автокефальних Церков. Сьогодні УПЦ Московського Патріархату, як і Російська Православна Церква в цілому, йдуть дорогою неправди. Вони ігнорують провидіння Боже, яке дарувало українському народу незалежну державу. Сьогодні ми для них „розкольники”. 80 років їхні брати – росіяни теж були „Карловацькими розкольниками”. Скільки було написано книг про „Карловацький розкол”! Московська патріархія позбавляла сану ієрархію Російської Православної Церкви закордонної, переконувала, що таїнства в цій Церкві неблагодатні і незаконні, що в цій Церкві не можна спастися. Відповідно Закордонна РПЦ звинувачувала МП в єресях „сергіанства” та „екуменізму”. Минув довгий час боротьби, і сьогодні, за словами московських ієрархів, РПЦЗ перестала бути розколом, а лишилася всього лише розділенням. А ось українці продовжують бути розкольниками, – сказав митрополит Кирил (Гундяєв) в інтерв’ю після об’єднання з РПЦЗ. Ми радіємо з об’єднання Московської патріархії з РПЦЗ, тому що припинилася давня ворожнеча в Російській Православній Церкві. Переконані, що прийде час, коли і нас, українців, не називатимуть розкольниками й не ображатимуть нашу гідність.
Ми переклали цю Декларацію на російську мову, надрукуємо її і розповсюдимо серед ієрархії і духовенства Російської Церкви. Нехай Господь просвітить їхні душевні очі, щоб усі ми стали улюбленими братами і сестрами, за заповіддю Христа Спасителя. Ми переконані, що прийде цей час.
Нас радує факт, що Вселенський Патріарх стоїть на кононічних позиціях і вважає, що Українська Православна Церква має бути Помісною, рівною з іншими автокефальними Церквами. Хоча переговори між Константинополем та Москвою з українського церковного питання і зайшли в глухий кут, але позиція Вселенського Патріарха стосовно України залишилася незмінною. Однією з причин напруги між Константинополем і Москвою є згубна ідея: „Москва – третій Рим”. Дай Бог, щоб Господь вилікував цю хворобу.
Що стосується УАПЦ, то треба сказати, що вона, хоч і автокефальна, але не може перетендувати на назву „помісна українська Церква”, тому що її єпархії та парафії зосереджені головним чином на Галичині. Вона є регіонально Церквою. В Декларації показано, як ми хотіли об’єднатися в одну українську Церкву, але потім виявилося, що ієрархія УАПЦ (це не стосується духовенства і віруючих) має інше завдання – боротися з Київським Патріархатом і намагатися усунути Патріарха Філарета з Київської кафедри і від предстоятельства в УПЦ КП. Це п’ятнадцятирічна мрія Москви. Такого не станеться!
Саме тому, митрополит Володимир (Сабодан) назвав цю Церкву „братньою конфесією”, хоча вона начебто не має нічого спільного з Московським Патріархатом.
Хто уважно і неупереджено прочитає Декларацію, той переконається, що в утворенні автокефальної Церкви активну участь завжди брала держава, в особі короля чи царя, князя чи президента. І тому, коли ми чуємо з боку Московської патріархії звинувачення на адресу Українського Президента, що він не повинен втручатися в церковні справи, то бачимо в цьому лукавство і подвійну мораль. Влада не повинна втручатися у внутрішнє церковне життя? Але ж усе, що стосується незалежності Церкви від іншої держави, то це прямий обов’язок влади, зокрема Президента. Вивчіть уважно церковну історію, і ви побачите, що без держави незалежна Церква не може утворитися. Тому ми підтримуємо Президента України Віктора Ющенка в його намаганні сприяти утворенню в Україні, його державі, єдиної Помісної Української Православної Церкви. Чому Московська патріархія не звинувачує Президента Росії Володимира Путіна у втручанні в церковні справи? Всьому світу відомо, що об’єднання РПЦ з РПЦЗ 17 травня 2007 року відбулося за його сприяння. Виходить, те, що дозволено Російському Президенту, не дозволено Українському Президенту. Хіба це не подвійна мораль?!
Коли деякі діячі пропонують нашому Президентові не втручатися у церковні справи, вони хочуть штовхнути його на неправильний шлях, бо добре знають, що без держави Помісна Церква неможлива.
Але в той же час не треба думати, що автокефалія Церкви залежить виключно від держави. Ні! Рівною мірою це залежить і від самої Церкви. Тому ми закликаємо єпископат, духовенство і віруючих разом з громадськими організаціями і всім українським суспільством трудитися над розбудовою Київського Патріархату. Треба спілкуватися з духовенством і віруючими УПЦ Московського Патріархату в дусі християнської любові, щоб вони відповідально дивилися на майбутнє Української Православної Церкви. І в цьому нехай їм допоможе наша Декларація. Вона є духовною зброєю в боротьбі за єдину Помісну Українську Православну Церкву. З Божою допомогою, за сприяння Президента України і влади на місцях, за участі всіх православних християн, ми побудуємо в Україні єдину Помісну Українську Православну Церкву.
Слава Ісусу Христу!
