Будучи учасником обряду вінчання молодят в одній із сільських церков, звернув увагу на роз’яснення при вході, що обряди, проведені в неканонічній церкві, не мають священства. Мається, звичайно, на увазі УПЦ КП. Але, як з’ясувалось у розмові із старожилами, у війну і деякий час у повоєння ця ж церква не відносила себе до канонічної території Московського патріархату й проводила відправи українською мовою. Не один десяток пар обвінчалось тут у той складний час без сільрадівського розписування, і в селі не пам’ятають, щоб котрась із повінчаних розпалася. Моральність віри всесильна: що поєднав Господь, не роз’єднають люди.

 

...Не претендуючи на істину в останній інстанції, запрошую читачів разом поміркувати над проблемами канонічності. На тій основі, що церква не може бути відділена від суспільства, живе в ньому, сприяє інтеграції і соціальному порядку, доки її не втягують у політичні і неполітичні чвари і “розборки”.

 

Церква знає братерство, але не знає підданства

 

Коли нам нав’язують з білокамінної створити узгоджену історію, ще свіжа пам’ять заперечує: вона вже була і виявилась далекою від істини. На жаль, це стосується й історії церкви в Україні. Говорячи про канонічну територію, зазвичай посилаються на 34-те Апостольське правило, згідно з яким єпископи кожного народу мають знати свого першого. Після хрещення Русі Київська митрополія на чолі з першим митрополитом Іларіоном охоплювала всі східнослов’янські землі. Однак у період роздробленості і міжусобиць східні князі, формуючи окремішню державність, захотіли мати власного церковного предстоятеля згідно з тим же 34-м Апостольським правилом: окрема держава — окремий церковний предстоятель. Константинопольська мати-церква відмовила на синоді створювати окрему від київської митрополію, а запропонований володимиро-суздальським правителем на цей престол ростовський єпископ був відданий на суд київському митрополиту. Саме з цього часу у київських митрополитів з огляду на “сепаратистські” спроби з’явився додаток “і всієї Руси” як підтвердження неподільності канонічної території.

 

Дезінтеграція Київської Русі внаслідок татаро-монгольського нашестя призвела до розколу Київської Церкви на дві окремі митрополії. Церковна верхівка Великого князівства Московського самочинно в 1448 році проголосила автокефалію своєї Церкви, а наступники новообраного митрополита теж самостійно прийняли титул “і всієї Руси”. Канонічно невизнана автокефалія існувала 141 рік, тобто протягом зміни п’яти-шести поколінь віруючих. Промовисто, що царгородський патріарх Єремія ІІ, даючи згоду на автокефалію для Московії, не без тиску і задобрювання при цьому своєю грамотою ствердив, що Київська митрополія залишається в лоні Константинопольського патріархату, а Московський на цю територію ніяких прав не має. Однак трагічна бездержавність українського народу позначилася і на його Церкві: після переходу Богдана Хмельницького під “високу руку єдиновірного московського правителя” частина Київської митрополії була підпорядкована далеко не на засадах канонічності Московському патріархату, а частина, що була в межах Речі Посполитої, приречена розчинитись через унію в іншій канонічній території, з’єднаній з панським Римом.

 

Протягом наступної історії кордони “ходили”, а відповідно змінювалась і церковна юрисдикція на “канонічній території”: чия влада — того й канонічна територія. Показовим з цього погляду є “повернення” до “канонічної території” Російської Православної Церкви греко-католиків східного обряду після сталінської ліквідації унії. Але ж предки західноукраїнців ніколи в ній не були, а “канонічність” нових оправославлених виявилась далекою від праведності — останнє пам’ятають ще живі носії тих подій. Дивно, але факт: РПЦ по сьогодні вважає всю територію колишнього СРСР своєю канонічною, незважаючи на те, за яких історичних обставин і за яких канонічних правил неросійські землі ввійшли до цієї території. Постає закономірне питання: чому захисники православ’я в єдності з Московським патріархатом відмовляють українцям у праві на автокефалію церкви, в той час як навіть у недалекому минулому автокефальними церквами в православ’ї стали Польська (1948р.) Чехословацька (1951р.), Американська (1970р.), причому при явному переважанні в цих країнах католиків чи протестантів?

 

Ще одне цілком логічне запитання: чому в церковному богослужінні українцям відмовляють у вжитку рідної мови, в той час, як Грузинська православна церква вживає грузинську, а Румунська — румунську? Гріх подумати, що для різних народів може бути різночитання в посланні Христового апостола Павла: “Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду” (перше послання до коринтян, 14:14).

 

Наскільки канонічна сама канонічність?

 

Не тільки професійні релігієзнавці, а й просто освічені громадяни знають з історії, що РПЦ не могла утриматись у рамках канонічності ні за царського періоду, ні за радянського. У Росії майже 200 років зверхність над релігійним життям мав Синод на чолі з обер-прокурором, а церковне право було включене в “Свод законов Российской империи”. В атеїстичному СРСР була слухняна до компартійної держави церква. Здавалося б, у наш час визріли умови для повернення на круги свої. Але як засвідчує недавнє звернення єпископа Анадирського і Чуковського Діомида до всіх архіпастирів, кліриків, монашествуючих і всіх чад Православної Церкви, в Православній Церкві Московської патріархії “існує ряд відступів від чистоти православного віровчення”. Преосвященнійший вказав на дев’ять.

 

Передусім він вважає чужими церковним канонам і правилам контакти православних церковних діячів з інославними в руслі зближення різних вір, осуджує спільні молебні. Називає неприпустимими духовне угодовство церковної влади світській, часто богоборчій, мовчазну згоду з антинародною політикою влади. Неправомірними вважає персональну ідентифікацію громадян і практику церковних покарань до священиків і монашествуючих. Осуджує заклик до голосування за певних політичних лідерів всупереч церковним канонам. Критиці піддає проведення міжрелігійного саміту із зверненням до лідерів “великої вісімки”, яка нібито “готує прихід єдиного світового лідера, тобто антихриста”. Не вітає згоду лідерів різних конфесій про віру в одного Всевишнього. Висловлює незгоду з офіційною заявою РПЦ по центральному телебаченню про єдність моральних принципів у православ’ї, іудаїзмі, мусульманстві і католицизмі. Висловлює і стурбованість з приводу передачі функцій Помісного Собору архієрейському і зневажання принципів соборності.

 

З частиною суджень єпископа можна цілком погодитись, як-от про втручання церкви в політичний процес. Але деякі погляди вважаю консервативними. Наприклад, у сучасному глобалізованому світі, де навіть в одному суспільстві аж ніяк не може бути однієї ідеології, в тому числі й релігійної (в Україні проживають представники близько 100 конфесій, в тому числі є 57 напрямків тільки в християнстві), заклик “Один Господь, одна віра, одне хрещення” (Еф. 4:5) не може бути реалізованим.

 

Примітне інше: канонічність, як бачимо, змінюється, буває і всупереч своїм принципам. І мені, наприклад, прикро, що ревнителі єдиновірства нерідко не поважають свободу духовного вибору.

 

Але найбільше турбує, що всупереч підтримуваному Президентом гаслу “Незалежній Україні — незалежну Церкву!” проросійські політичні і політизовані утворення не просто вимагають відновлення Союзу з Росією, а й уперто нав’язують думку: канонічна автокефалія — це зрада православ’я. Це вповні відповідає і церковним захисникам канонічності, в тому розумінні, що за умови об’єднання в Україні православних церков і набуття канонічної автокефалії Московський патріархат втратить більше половини общин віруючих. Та й чи дозволить такий “ісход” у найближчому майбутньому політичне керівництво сусідньої держави?

 

Що первинне: жива віра чи канонічність

 

Будьмо чесні перед історією: християнство мало витоки з інших релігій і від самого виникнення не було однорідним і єдиним. Уже в першому посланні св. Павла до коринтян згадується: “А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів” (1:12). Але саме Христовому вченню судилося стати основою християнської цивілізації, що ґрунтується на високих принципах любові до ближнього і терпимості. І не в самому християнстві, а в історичних обставинах, особливостях суспільного розвитку слід шукати причини поділу на католицизм і православ’я та виникнення “неканонічного” протестантизму, який у сучасній Україні, за даними Держкомітету у справах релігій, об’єднує 28,5 відсотка віруючих.

 

Чи означає це, що пошуки Бога іншими народами є менш цивілізованими чи менш моральними? Очевидно, ні. Зацитуємо: “Життя набуває змісту лише в пізнанні Бога, а до нього три шляхи: чесне виконання обов’язку, щире пізнання істини, звеличена любов. І на будь-якому шляху найголовніше — мати чисте, вірне, просте і любляче серце”. Що в цих рядках антихристиянського чи антиправославного? А взяті вони з древньоіндійської філософсько-релігійної поеми “Бхагават-Гіта”. Або: “Не украдь, не бреши, не лінуйсь”. Виявляється, це життєва заповідь інків, які з християнством зустрілися тільки з приходом європейців. Отже, не за встановленою людьми канонічністю, а за справами людини пізнається її віра.

 

Будьмо реалістами: сучасна релігійна карта України, на відміну від кількасотлітньої доби, стала строкатою за віруваннями і, очевидно, не повернеться до колишньої одновірності. Очевидно й те, що ніякими проголошеннями “неканонічності” не звести нині діючі 57 напрямків християнства в нашій країні до одного. Пора вже звикнути до світу, як до спільного простору проживання різних людей, різних ідеологій, різних релігійних напрямків без нав’язування зверхності одних над іншими. Релігійні сварки тільки призводять до штучного протистояння громадян, до переходу від одних релігійних організацій до інших, хоч, як засвідчують філософи, жодної релігії, яка б ідеально відповідала сьогодні всім запитам сучасної людини, немає, бо ніяка організаційна форма не замінить живої віри в Бога. Зрештою, яка канонічність може бути вищою від Господньої мудрості: де кілька зберуться в ім’я моє, там і я?.. І при цьому життєво важливо, наскільки віра орієнтує людину у виборі між добром і злом.

 

На жаль, у сучасному українському суспільстві склалась своєрідна мода на релігію, яка часто зводиться не до морального самовдосконалення, а до того, що називають “ходити до церкви”, формального справляння обрядів, носіння хрестика як ювелірної прикраси, возіння в авто образка для підстраховки. І взагалі фарисейством, якщо не цинізмом виглядає, коли політик, обікравши державу і народ, “відстебує” дещицю на церкву, демонстративно хреститься перед камерами з міркувань особистої популярності. Не сприяє авторитету релігії і церкви й сама поведінка частини служителів культу, які духовне зводять тільки до церковності, а треба б передусім — моральності, а у відданості не хлібу єдиному нерідко демонструють матеріальнолюбивість, у тому числі і “неканонічну” доларову.

Релігійність — це не задоволення для себе, а перш за все — творення добра для інших. Цього так бракує в нашому суспільстві, 70 відсотків якого, за соцдослідженнями, відносить себе до віруючих. Але чи духовно переконаних і відповідним чином діючих? Порівнюю збирання в Березному монашками одного монастиря подаяння на своє утримання з гуманістичною благодійною справою християнської подвижниці матері Терези і її духовним заповітом: “Віддавай світові все найкраще, що маєш, і цього ніколи не буде достатньо. Однак віддавай світові все найкраще, що маєш. Зрештою, ти зрозумієш, що все це відбувалося між тобою і Богом”.