Паломництво до святинь південної Київщини

Столична парафія св.прп.подобного Миколи Святоші в суботу 4 серпня в день пам’яті святої рівноапостольної Марії Магдалини організувала паломницьку поїздку до святинь південної Київщини. За традицією у паломництві брали участь не лише вірні цієї парафії в районі Академмістечка, але й інших київських храмів. Цього разу до них долучилися навіть прибічники інших християнських конфесій, які бажали ознайомитися з духовними скарбами українського православ’я.

 

Перед початком подорожі настоятель парафії о.Віктор Квас відслужив молебень та поблагословив майже півсотні прочан на чолі з о.Андрієм Мартинюком на успішну і душекорисну поїздку. У своєму слові отець-настоятель зазначив, що часто ми шукаємо святинь далеко від нас – у Греції, на Святій Землі та інших країнах, не помічаючи святих місць зовсім поряд, що їх побожний наш народ оточив увагою і вшануванням. До таких місць належать і ті, куди ведуть стежки нашої прощі. Благословивши паломників, о. Віктор вручив їх під опіку Матінки Божої та св.Миколая, небесного покровителя всіх подорожуючих.

 

Після короткого молебню учасники прощі мали змогу отримати від парафії на згадку по примірнику Історико-канонічної декларації Архієрейського собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 19 квітня 2007 року „Київський патріархат –помісна Українська Православна Церква”.

 

Зручно розмістившись в автобусі, паломники разом з о.Андрієм виголосили молитву „ Отче наш” і далі милувалися чудовими краєвидами за вікном, відкриваючи для себе красу рідної землі, слухали духовну науку про зміст та значення паломництва в житті православного християнина.

 

Дорогою прочани відвідали село Мазепинці, де 20 березня 1639 року в родині православного шляхтича народився визначний український державний і військовий діяч, дипломат, гетьман України у 1687 – 1709 роках Іван Степанович Мазепа (1639 - 1709). В Мазепинцях біля майбутньої дерев’яної церкви в козацькому стилі, що будується нині за допомогою Білоцерківської сотні Запорозького козацтва, нас зустрічали її настоятель о.Андрій Банах та уродженець села, виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду „Наша спадщина” Борис Григорович Делон.

 

Борис Делон зробив для наших прочан захоплюючу екскурсію рідним селом. З його імпровізованої, проте на диво змістовної розповіді про славного земляка ми довідалися, що Іван Мазепа не лише став першим після Богдана Хмельницького фактичним гетьманом як Правобережної, так і Лівобережної України (пам’ять про це зберіг наш народ у відомому вислові: „Від Богдана до Івана не було гетьмана...”), але й був великою опорою і захисником Православної Церкви, збудувавши майже сотню та відремонтувавши ще щонайменше дві сотні церков.

 

Його активна благодійницька діяльність не обмежувалося Україною. Церкві Воскресіння Христова в Єрусалимі, де знаходиться кувуклія Гробу Господнього, гетьман подарував майстерно викарбувану срібну плиту, яку там використовували замість антимінса. На гетьманські ж кошти був вперше надрукований арабський переклад Євангелія.

 

Проте не дивлячись на такі заслуги, після його спроби створити фактично незалежну українську гетьманську державу, для чого був укладений Українсько-Шведський союз 1708 року, імперська Російська Православна Церква не лише виголосила гетьманові неканонічну анафему з політичних мотивів, але й майже триста років всіляко паплюжила пам’ять українського героя. І тільки Синод УПЦ Київського патріархату 22 серпня 1992 року формально скасував московську анафему.

 

Учасники паломництва відвідали місце, де в Мазепинцях до 1932 року стояла дерев’яна церква св.Миколая, збудована у 1790 році на місці більш давнього храму, поставленого за підтримки славетного гетьмана, та вклонилися пам’ятному хресту, що стоїть у селянській садибі. Не даремно саме в час голодомору 1932 – 33 років, від якого загинули 424 мазепинці, її було пущено місцевими активістами на дрова. Щоб стерти пам’ять про церкву, після війни навіть місце, де вона стояла, було роздане на присадибні ділянки селянам під забудову.

 

Те саме хотіла зробити влада і з пам’яттю про гетьмана. Лише мужня незгода мешканців села не дозволила у 1970-і роки перейменувати селище на Щербинівку заради прославлення тогочасного комуністичного керівника Української РСР.

 

Тому й не дивно, що саме в Мазепинцях 1994 року було встановлено перший в Україні пам’ятник Івану Мазепі, який тогочасна вже „українська” влада не дозволила поставити перед Музеєм гетьманства у Києві.

 

Знайомство з Мазепинцями в день св. рівноапостольної Марії Магдалини містить в собі певну символіку, адже мати великого гетьмана у чернецтві носила ім’я саме цієї святої, увійшовши в історію як Марія Магдалина Мазепина. Вона була фундаторкою та настоятельницею кількох монастирів, у тому числі Вознесенського, що стояв на місці Арсеналу напроти Києво-Печерської Лаври, а пізніше був переведений на Поділ і об’єднаний з добре відомим киянам Флорівським монастирем, де ще довго показували в ризниці гаптовані нею покрівці і воздухи.

 

Відвідавши славні Мазепинці, наші паломники поїхали до міста Біла Церква. ОтецьАндрій підготував коротку розповідь про історію цього одного з найдавніших міст Київщини та його історичні пам’ятки. Місто було засноване св.блг.князем Ярославом Мудрим і мало спочатку назву Юр’їв (за християнським іменем князя, охрещеного на честь великомученика Юрія Переможця). Воно входило до складної системи фортифікаційних укріплень на річці Рось, яка мала боронити Київську державу з півдня від нападів кочових народів, що заселяли у ті часи степову частину сучасної України – печенігів, половців, чорних клобуків тощо. У часи Київської Русі тут знаходилася одна з перших архієрейських кафедр. Рештки кам’яних стін кафедрального собору, зруйнованого монголо-татарським нашестям, що ще довго височіли на одному з пагорбів, і дали назву місту, яке відродилося у литовські часи.

 

У 1362 році Біла Церква разом з Київським князівством увійшла до складу Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 року опинилася в Речі Посполитій. Містечко стало центром староства та набуло значення найважливішої фортеці на півдні держави. В середині XVI століття для захисту від нападів кримських татар у Білій Церкві було побудовано замок, в якому знаходився постійний польський гарнізон, що налічував до 2 тисяч солдат і офіцерів. У 1589 польський король Сигізмунд ІІІ надав білоцерківцям Магдебурзьке право.

 

Захопленням сáме білоцерківського замку 1591 року почалося селянсько-козацьке повстання під проводом Христофора (Криштофа) Косинського, яке започаткувало період козацьких повстань, що завершилися Українською національною революцію 1648 - 76 років та створенням автономної гетьманської держави.

 

Після переможних битв під Жовтими Водами й Корсунем 1648 року місто захопили козаки під проводом Богдана Хмельницького. У фортеці на Замковій горі розміщувалася одна з резиденцій гетьмана. У вересні 1651 року тут було укладено Білоцерківський договір між польсько-шляхетським урядом і повсталими козаками.

 

Після укладення Андрусівського перемир’я 1667року та „Вічного миру” 1686-го, коли Київ разом з Лівобережною Україною увійшов до складу Московської держави, Біла Церква, як і більша частина Київщини, залишилася у складі Речі Посполитої.

 

В 1774 році одне з найбагатших у Польщі Білоцерківське староство отримав у подарунок польський коронний гетьман граф Ксаверій Браницький за придушення Коліївщини. А 1793 року після другого поділу Польщі місто остаточно увійшло до Російської імперії.

 

Це лише сприяло провінціалізації міста. За наказом Катерини ІІ і не без „підказки” Браницьких замок було зруйновано, Білоцерківське староство ліквідували, повітовий центр перенесли до Василькова, а Біла Церква з казенної власності перейшла в особисту. Поступово колишня твердиня перетворилася на дрібне містечко, все життя якого оберталося навколо магнатського двору Браницьких, а більшість населення становили дрібна польська шляхта та ремісники-євреї.

 

На відміну від покріпаченого до 1861 року українського селянства, міщани (окрім, євреїв, обмежених „чертою оседлости”) могли вільно пересуватися по імперії. В результаті із занепадом двору Браницьких занепадало і містечко, а його населення поступово скорочувалося.

 

Проте новий зигзаг історії знову нагадав про важливість містечка, розташованого на південь від Києва. Саме в Білій Церкві в листопаді 1918 року під керівництвом Симона Петлюри та Володимира Винниченка почалося збройне повстання проти авторитарної влади гетьмана Павла Скоропадського. Саме тут відбувалося формування основних сил Директорії. Тут вперше було надруковано повідомлення про відновлення влади УНР. Саме звідси вирушило 60-тисячне військо, яке 14 листопада 1918 року захопило Київ.

 

Через брак часу учасники паломництва змогли лише з вікна автобуса ознайомитися з білоцерківськими старожитностями – величавим костелом на пагорбі, збудованим Браницькими в першій половині ХІХ століття в стилі класицизму (саме його сьогодні за іронією долі мешканці міста називають Білою Церквою), та Спасо-Преображенським собором, що зведений приблизно у той самий час на Соборній площі у центрі міста та належить сьогодні УПЦ Московського патріархату. Проте у Білій Церкві активно діє і громада нашої рідної УПЦ Київського Патріархату, про що свідчить нова, хоча й невелика церковиця.

 

Близько полудня наша група прибула до жіночого монастиря св.рівноапостольної Марії Магдалини у білоцерківському Заріччі. Монастир, що належить до УПЦ Московського патріархату, засновано 1997 року при однойменному храмі, збудованому у 1833-43 роках у панівному в той період в Росії стилі класицизму (ампіру) на кошти власниці містечка графині Олександри Василівни Браницької, обер-гофмейстерині імператорського двору у Санкт-Петербурзі, куми та подруги юності імператриці Катерини ІІ. В церкві зберігся іконостас 1840-х років.

 

Як можна з’ясувати з офіційної, виданої Російською Церквою історії храму, у 1920-30-ті роки при церкві активно діяла громада УАПЦ. Адже, як відомо, радянська влада, насміхаючись з назви міста, саме Білу Церкву зробила місцем заслання священиків. Свято-Маріє-Магдалининська Церква була однією з небагатьох, які не закрили, і на свята сюди сходилося багато духовенства. Практично всіх їх було розстріляно у 1938-39 роках, після чого церкву таки закрили. Але не надовго.

 

Українська парафія відродилася у роки Другої світової війни, увійшовши до складу УАПЦ на чолі з бл.п.митрополитом Полікарпом (Сікорським). Зрозуміло, після відновлення радянської влади парафію загнали у лоно щойно створеної Й.Сталіним Московської Патріархії. Проте богослужіння в храмі було переведено на російську мову лише навесні 1946 року.

 

Такою є історія. А наші прочани взяли участь у велелюдній хресній ході з нагоди престольного свята обителі. Справжньою несподіванкою для нас стало те, що під час короткого молебню, яким завершився хресний хід, двоє з трьох присутніх московських архієреїв – нинішній єпископ Білоцерківський і Богуславський, а одночасно і керуючий справами УПЦ МП о.Митрофан (Юрчук) та Єпископ Сарненський і Поліський (до постригу в ченці – о.Олексій Гладкий, один з настоятелів Свято-Маріє-Магдалиненського храму) виголосили свої прикінцеві промови українською мовою.

 

Отже, не така вже й безблагодатна наша мова для московських владик. Було б добре, якби владика Митрофан не соромився й не приховував свого українства і в Києві, коли служить, скажімо, у Києво-Печерській Лаврі.

 

Далі прочани вирушили до Свято-Покровського храму у с.Пархомівка. Це – один з найбільших храмів Київщини, збудований у 1903–06 роках за проектом В.О.Покровського (1871 – 1931) на кошти великого землевласника В.Ф.Голубєва та його синів. В.Ф.Голубєв був співвласником Брянського і Олександрійського металургійних заводів, засновником Вищого гірничого училища в Катеринославі (нинішня Дніпропетровська Гірнича Академія). У 1889 році він отримав чин дійсного статського радника (досить високий в „Табелі про ранги” Російської імперії).

 

Крім власне Покровської церкви, ансамбль храму включає в себе будинок священика, будинок церковного сторожа, браму і огорожу, стилізовану під фортечні мури.

 

Під час короткої, але змістовної екскурсії, організованої парафіяльним старостою, прочани оглянули величаву будівлю храму, чудові розписи вівтарної частини (на нашу думку, це – найкращий на Київщині розпис ХІХ століття, де творчо використано давньоруську малярську спадщину, тому шкода що весь храм так і не було розписано – перешкодила Перша світова війна і подальші трагічні події), мали змогу піднятися на хори.

 

У невеликій передільній каплиці паломники вшанували пам’ять фундатора церкви. В.Ф.Голубєв помер 1903 року, під час подорожі у Римі, ще до завершення побудови храму. Його забальзамоване тіло за заповітом було поховане у Пархомівці. На превеликий жаль, після закриття храму у трагічному 1937 році, місцеві комсомольці поглумилися над його похованням, викинувши тіло зі склепу та прихопивши його костюм, який добре зберігся. Місцеві селяни таємно поховали тіло вдруге вже у простій домовині на місцевому цвинтарі, проте точне місце його могили не відоме.

 

Архітектура Свято-Покровської церкви – це своєрідний архітектурний синтез візантійських, києво-руських та московських архітектурних традицій, готики, східних впливів і популярної на початку ХХ століття сецесії (модерну). Храм прикрашений зображеннями вогню, молотів, стріл, пророслого зерна, змій, виноградних грон, пластів зораної землі, ялин, півнів та навіть свастики (давньоіндійського символу вічного руху життя, що на початку ХХ століття ще не мав того жахливого смислового навантаження, з яким ототожнюємо його ми після злочинів німецького нацизму; пригадаймо у цьому зв’язку свастики на мозаїках Софії Київської). Таке поєднання архітектурних й образних форм і символів змусило надовго замислитися навіть Київську духовну консисторію, поки лише 1908 року, після дворічних роздумів, вона все-таки дала дозвіл на освячення храму.

 

Найбільш інтригуючим елементом декору храму є, без сумніву, всесвітньовідомі мозаїки „Покров Богородиці” та „Спас Нерукотворний”, виконані на фасадах головного об’єму та каплиці св.Віктора за проектами Миколи Івановича Реріха. Саме вони роблять Пархомівську церкву об’єктом зацікавлення з боку численних туристів.

 

Зрозуміло, оглядаючи ці шедеври, як і чудові реріхівські мозаїки в Свято-Успенській Лаврі в Почаєві чи в Олександро-Невській у Санкт-Петербурзі, християнин має чітко відділяти художню спадщину великого митця від його пантеїстичного та синкретичного філософського вчення, сповненого езотерики й східного містицизму. У цьому відношенні Микола Реріх і його дружина Олена Іванівна були людьми своєї історичної епохи – періоду духовних пошуків та експериментів на початку ХХ століття. Проте його неосяжний художній талант є, без сумніву, загальнолюдським культурним надбанням, і тому його християнська спадщина є невід’ємною частиною християнського мистецтва.

 

Це є промисел Божий, що саме Свято-Покровська церква однією з перших на Київщині увійшла під духовну опіку Київського патріархату. А руїни напівзруйнованого дому священика поблизу храму заставляють замислитися над тим, чи не повинні ми активніше популяризувати це святе місце, відбудувати його, створити тут якщо не монастир (це складно), то хоча б духовний центр на західний взірець з невеликим готелем і конференц-залом для прочан.

 

Наша Київська земля багата давніми святими місцями, де засяяла благодать Божа. Але з милості Господньої в нас з’являються нові православні святині, про які ми ще мало знаємо. Однією з них є чудотворне джерело в селі Ріжки. Це село мальовничо розкинулося на схилах пагорбів. Саме тут чомусь згадуються слова з поеми „Княжна” Тараса Шевченка (1847р.):

 

Сам Бог витає над селом.

 

У селі Ріжки діє одна з найактивніших у Таращанському районі громад УПЦ КП. Їй вдалося побудувати величаву двобанну, виконану в козацькому стилі церкву в ім’я св. апостола і євангеліста Луки.

 

За місцевою легендою, десь наприкінці ХІХ століття недалеко від села поблизу старої верби у лісі пробилося джерело.

 

Дещо пізніше одному з благочестивих парафіян місцевої церкви було явлення Матері Божої, яка відкрила йому, що вода у джерелі є чудодійною і зціляє різні недуги. Пресвята Діва наказала викопати на місці джерела криницю, щоб усі могли користати з чудесного блага. Побожний чоловік засвідчив побачене іншим мешканцям села, принісши в присутності священика присягу в церкві на св. Євангелії. Тоді люди зібралися, пішли до тієї верби, викопали криницю, священик освятив її у День Успіня Пресвятої Богородиці. Саме ці події зображені на Ріжківській іконі Божої Матері.

 

З того часу біля кринички на першу Пречисту здійснюють водосвятні молебні. Місцеві жителі вважають, що в джерелі купається сама Богородиця.

 

Слава про криничку та її цілющу воду розійшлася далеко за межі села. У те, що ця вода дійсно має здатність зцілювати, повірили після того, коли від сліпоти вилікувалася сільська дівчинка-пастушка. Її вдячний батько спорудив над криничкою капличку, що простояла до 30-х років ХХ століття, поки її не спалили місцеві комсомольці. Проте люди попри заборони влади продовжували приходити й брати воду з джерела. І тепер звідусіль ідуть до святого місця, яке відвідує сама Богородиця, помолитися і набрати цілющої води, яка, як помітили люди, з часом не тільки не псується, а, навпаки, стає світлішою і смачнішою. Зафіксовані і ще кілька випадків чудесних зцілень.

 

Цього року стараннями Білоцерківської Січі Українського козацтва імені С.Палія, трудового колективу ВСК „Ріжки” та місцевих парафіян до джерела було облаштовано дорогу, джерело було розчищене, над зрубом колодязя було влаштовано каплицю, а вода за допомогою труб була виведена так, щоб її могли споживати вірні.

 

І нарешті, останнім пунктом нашої програми стало відвідання села Мар’янівки – малої батьківщини видатного співака-тенора Івана Семеновича Козловського. До його хатини ми під’їхали близько сьомої години, коли сідало сонце. Сповнена ентузіазму директор музею пані Олександра Сомова (до речі, паніматка місцевого священика) організувала для нас чудову екскурсію. Оглянувши просту селянську хату під солом’яною стріхою, де народився великий маестро, ми зручно розташувались прямо на траві у парку, закладеному співаком, і слухали її натхнену розповідь про те, як простий сільський хлопець, вихованець бурси при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі у Києві хоч і став солістом Большого театру у Москві, але так ніколи і не забував рідної Мар’янівки. У голодні 1940-50-ті роки він спорудив тут на власні, нелегкою творчою працею зароблені кошти школу, амбулаторію, ставок з млином – все, що міг зробити для своїх земляків.

 

Пані Олександра розповіла про його непрості відносини з владою, адже лише Іван Козловський міг сміливо кинути зі сцени Й.Сталіну слова з опери „Борис Годунов”: „Нельзя молиться за царя-Ирода. Богородица не велит!” Щоб політично грамотно розв’язати делікатну ситуацію, кремлівський диктатор вже наступного дня оголосив про присудження співакові саме за цю оперну партію премії власного імені (пізніше – Державна премія СРСР). Лише І.Козловський міг домогтися в Радянському Союзі запису на платівках православних піснеспівів та українських колядок з християнськими мотивами. Лише йому влада дозволяла публічно виконувати їх на концертах, а точніше прикривала очі на „самодіяльність” співака.

 

Окрім будиночка-музею І.С.Козловського, вже в промінні заходу сонця прочани оглянули чудову сучасну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, збудовану з вдалим використанням елементів українського бароко.

 

Вже стемніло надворі, як наші потомлені, але щасливі і сповнені благодаті прочани повернулися до Києва. Єдине, про що ми жалкували, це про те, що за браком часу не змогли потрапити до численних храмів, які зустрічалися по дорозі. Особливо шкода, що ми не змогли поклонитися чудотворній Рудосільській іконі Божої Матері у церкві св.Трійці в Рудому Селі.

 

Ми повернулися додому, назавжди маючи в своїх серцях сонячну згадку про святі місця, які нам, дякуючи Богові, пощастило відвідати, та надію доторкнутися до інших благодатних християнських святинь, на які наша матінка-Україна, слава Богу, дуже багата.

 

Наприкінці слід зазначити, що прощі, які організовує парафія св.Миколи Святоші, не лише сприяють зміцненню духовних зв’язків між парафіянами храмів УПЦ КП, розташованих в різних районах нашого міста й навіть області, але й мають важливе місійне значення, відкриваючи духовні скарби православ’я вірним інших конфесій.

 

Кожне паломництво має ніби два взаємопов’язаних рівні – релігійний і культурно-просвітницький, тому вони, без сумніву, сприяють не лише ознайомленню парафіян київських храмів зі святинями цілої України, їх духовному зростанню, вихованню таких чеснот, як терпіння, співчуття до ближнього, твердість у вірі тощо, але й піднімають освітній рівень та розширюють світогляд їхніх учасників, поглиблюють усвідомлення історичної долі нашого народу, здружують киян і жителів інших регіонів держави.