Відкритий лист
священика Української Православної Церкви
о.
Сергі
я
Іваненка-Коленди
Президенту України
Ющенку В. А.,
гаранту Конституції України
Шановний Вікторе Андрійовичу!
«Сегодня Украина замерла в предчувствии гражданской войны, и в этом – вина многих архиереев Московского патриархата. Продажность этих «святых отцов» поставила нашу Святую Церковь в положение коллаборационистов. Вся предвыборная кампания Януковича, якобы «православного кандидата», поддерживалась нашими архиереями и книжниками за его сребреники.
Буду говорить то, что знаю. В Черниговской епархии накануне выборов состоялось собрание настоятелей всех храмов области, на котором черниговский архиерей Амвросий с «доверенными лицами» Януковича в приказном порядке «убеждал» духовенство агитировать своих прихожан за «православного кандидата», при этом каждому батюшке вручался конверт с 200 гривнями. Сколько получил архиерей со своими подручными – секретарем-протоиереем Федором Мандзюком и Александром Доломаном – узнаем на Страшном Суде. Никоим образом не сомневаюсь, что этим заявлением я (православный священник Украинской Православной Церкви Московского патриархата) подписал себе приговор на изгнание. Но не сказал ли наш Спаситель: «Блаженны изгнанные правды ради…»
Вищенаведена інформація під заголовком «Продажное фарисейство» та за моїм підписом була надрукована 26 листопада 2004 року у всеукраїнській газеті «Сіверщина», звідки її взяли для розповсюдження інші засоби масової інформації.
Приводом для цього виступу стало всенародне (і моє особисте) обурення сфальсифікованою перемогою В. Януковича у другому турі президентських виборів в Україні 2004 року. Саме тоді, згідно християнського сумління та громадянського обов’язку, я прийняв рішення поширити серед українського народу інформацію про те, як влада втягла церкву в брудні політичні ігри.
Внаслідок Помаранчевої революції в Україні було скасовано фальсифіковану перемогу В. Януковича і в грудні 2004 року Президентом України став В. Ющенко. Але результатом свободи вираження поглядів для мене стало звільнення з роботи.
Православні християне міста Чернігова звернулися до керівництва Української Православної Церкви Московського патріархату (далі - УПЦ МП) з проханням відновити мене в церковнослужінні. Начебто у відповідь на це прохання, 29 грудня 2004 року в газеті „Троїцький вісник” було надруковано статтю „Справа отця Сергія”, цілеспрямовану на підрив мого авторитету як священика.
У перших рядках цієї статті наводилося звинувачення мене у публічному виступі з брехнею і поносінням на священоначаліє Церкви. Далі автор статті, який сховався за підписом «Прес-служба Чернігівської єпархії», звинувачував мене в антицерковних діях; звинувачував мене в тому, що я надіслав єпископу Амвросію нахабний ультиматум; звинувачував мене в тому, що я погрожував надіслати разоблачительного листа Предстоятелю УПЦ; звинувачував мене в тому, що я повівся нешанобливо на пропозицію «отямиться»; звинувачував мене в тому, що я погрожував багатьом священослужителям «навести порядок в єпархії». На довершення своїх звинувачень анонімний автор статті розповсюдив брехливу інформацію про те, що у моїй особовій справі існує на мене багато скарг прихожан.
Довгий час я не хотів виносити цю, безумовно, церковну справу до розглядання світським судом, але був вимушений це зробити. В грудні 2005 року я звернувся з позовом про захист моєї честі, гідності та ділової репутації. Оскільки в Новозаводському районному суді міста Чернігова з’ясувалося, що власником газети „Троїцький вісник” є управління Чернігівської єпархії УПЦ МП, то воно, в особі свого керівника є. Амвросія, було визначене головним відповідачем у судовій справі разом із головним редактором газети „Троїцький вісник.
Після трьохмісячних судових засідань Новозаводський районний суд міста Чернігова 27 березня 2006 року виніс рішення про те, що управління Чернігівської єпархії УПЦ МП розповсюдило інформацію, яка не відповідає дійсним обставинам справи. А саме, згідно рішення суду не відповідає дійсним обставинам справи:
1 - звинувачення мене в публічному виступі з брехнею і поносінням на священоначаліє Церкви;
2 - звинувачення мене в антицерковних діях;
3 - звинувачення мене у надісланні єпископу Амвросію нахабного ультиматуму;
4 - звинувачення мене в погрозах надіслати разоблачительного листа Предстоятелю УПЦ;
5 - звинувачення мене у нешанобливій поведінці на пропозицію «отямиться»;
6 - звинувачення мене у погрозах багатьом священослужителям „навести порядок в єпархії”.
Суд вирішив, що не відповідає дійсним обставинам справи те, що у моїй особовій справі багато скарг прихожан.
Суд вирішив, що стаття «Справа отця Сергія» порочить мою честь, гідність та ділову репутацію та розповсюдженням неправдивої інформації мені та моїй сім’ї було завдано моральної шкоди.
Суд забов’язав управління Чернігівської єпархії принести свої вибачення та виплатити моральне відшкодування за публікацію недостовірної інформації.
Суд забов’язав управління Чернігівської єпархії надрукувати у своїй газеті спростування фактів наведених про мене, як таких, що не відповідають дійсним обставинам справи.
Суд встановив, що управління Чернігівської єпархії не здійснило ніяких законних дій по спростуванню інформації, яку я передав для поширення серед українського народу.
Суд встановив, що інформація, надана мною всеукраїнській газеті «Сіверщина», не була спростована навіть у засіданні Новозаводського районного суду м. Чернігова. Напроти, свідок зі сторони управління Чернігівської єпархії - Богданов О.П. підтвердив, що напередодні другого туру президентських виборів 2004 року в Україні зі священослужителями була проведена нарада, на якій їм було запропоновано звертатися до громадян під час проведення Богослужіння із закликом підтримувати православного кандидата в Президенти України В. Януковича.
Таким чином, у судовому засіданні було доведено, що я виклав дані, які відповідали дійсності, і ця обставина була підтверджена в судовому засіданні свідком Богдановим О.П., який працює викладачем у духовному навчальному закладі Чернігівської єпархії Московського патріархату.
Новозаводський районний суд міста Чернігова у своєму рішенні зазначив, що передача інформації, яку я оприлюднив серед українського народу, відбулася згідно ст. 34 Конституції України, яка кожному громадянину гарантує право вільно використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Новозаводський районний суд міста Чернігова у своєму рішенні також зазначив, що передача інформації, яку я надав всеукраїнській газеті «Сіверщина», відбулася згідно Загальної декларації прав людини, яка ратіфікована державою Україна, і де передбачено, що кожна людина, має право на свободу переконань і на вільне їх вираження; має право шукати, одержувати та поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
25 квітня 2006 року управління Чернігівської єпархії подало апеляційну скаргу на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова. Влітку 2006 року, коли політична ситуація в Україні круто змінилася на користь партії Януковича, який знову став прем’єр-мінистром України, Апеляційний суд Чернігівської області скасував рішення Новозаводського районного суду Чернігова, чим задовольнив управління Чернігівської єпархії УПЦ МП. І це зрозуміло, бо управління Чернігівської єпархії УПЦ МП підтримувало прем’єр-мінистра України В. Януковича під час президентських виборів 2004 року.
Апеляційний суд Чернігівської області безпідставно дійшов висновку, що
стаття „Справа отця Сергія” була дією управління Чернігівської єпархії, направленою на спростування відомостей, які я надав для друкування газеті «Сіверщина». З таким висновком суду не можна погодитися хоча б тому, що у тексті статті „Справа отця Сергія” жодним словом не повідомляється про спростування який би то не було інформації.
Управління Чернігівської єпархії не мало бажання спростовувати мою інформацію належним чином через подання позовної заяви до суду, бо воно знало, що відомості, надані мною газеті «Сіверщина» відповідають дійсності і можуть бути підтверджені в суді показами свідків. Тому, як справедливо встановив суд першої інстанції: «відповідачами не було здійснено ніяких законних дій по спростуванню даних відомостей».
Можна припустити, що стаття „Справа отця Сергія” була відповіддю на інформацію, надруковану в газеті «Сіверщина». Але це припущення не може бути обґрунтуванням висновку Апеляційного суду про те, що слова «отець Сергій виступив публічно з брехнею і поносінням на священоначаліє Церкви» не направлені на приниження моєї честі, гідності та ділової репутації. При цьому Апеляційний суд навіть не вказує конкретно у своєму рішенні, що саме, на його думку, є брехнею і поносінням на священоначаліє Церкви.
Апеляційний суд безпідставно встановив, що звинувачення мене у публічному виступі з брехнею і поносінням на священоначаліє Церкви відповідає дійсності, тому, що воно взяте дослівно із указу керуючого Чернігівською єпархією, який був вручений мені в грудні 2004 року, проте я його, начебто, не оскаржив. Цей висновок Апеляційного суду не відповідає ні юридичній, ні життєвій логіці оцінки доказів.
Факт не оскарження указу керуючого Чернігівською єпархією в грудні 2004 року, коли він був мені вручений, зовсім не свідчить про те, що все викладене в ньому відповідає дійсності. Тим більше, що до того, як його розповсюдили в пресі, указ мав характер приватного листування.
На відміну від керуючого Чернігівською єпархією, який мій приватний лист до нього виносить на сторінки своєї газети і навішує на нього ярлик «нахабного ультиматума», я не бачу причин оскаржувати у суді все, що мені пишуть приватно, навіть якщо я не поділяю поглядів свого кореспондента. Інша річ, коли цей кореспондент, а в даному випадку - керуючий Чернігівської єпархії, починає розповсюджувати цитати свого дискримінаційного указу у своїй же приватній газеті, головний редактор якої, безпосередньо йому підпорядкований.
Зрозуміло, що я, як і кожна людина у правовій державі, маю і використовую своє право оскаржити в суді розповсюдження брехливих звинувачень на мою адресу. Тим більше, що один з авторів статті „Справа отця Сергія”, який довгий час ховався за підписом «Прес-служба Чернігівської єпархії», і власник газети, в якій ця стаття була надрукована його безпосереднім розпорядженням, є одним й тим самим лицем – є. Амвросієм, керуючим Чернігівською єпархією. Цей факт був остаточно встановлений Новозаводським районним судом міста Чернігова.
Тому і юридична і життєва логіка мого позову до Чернігівського єпархіального управління ясно свідчить про те, що я оскаржував у суді саме указ керуючого Чернігівської єпархії, винесений їм на сторінки своєї газети. Тим більше, що самє керуючий Чернігівської єпархії є. Амвросій і був головним відповідачем по справі.
Незрозуміла позиція Апеляційного суду, коли він стверджує, що назва моїх дій антицерковними не зачіпає моєї (служителя церкви, священика) честі, гідності та ділової репутації. Апеляційний суд безпідставно встановив, що цей вислів доказуванню чи оспорюванню не підлягає. Цей висновок Апеляційного суду порушує «святая святих» цивільно-процесуального законодавства, а саме - рівність сторін у судовому процесі і обов’язок кожної сторони довести ті обставини, на які вони посилаються. Стаття 61 Цивільно-Процесуального Кодексу України не передбачає вказану Апеляційним судом обставину, як таку, що не підлягає доказуванню.
Інформацію про мої, начебто антицерковні дії, управління Чернігівської єпархії розровсюдило у своїй приватній газеті, яку виписують та читають тисячі громадян Чернігова і Чернігівської області , в котрій я з 1988 року служу в сані священика. Тому Новозаводський районний суд справедливо визнав, що розповсюдженням цієї інформації управління Чернігівської єпархії порочить мою ділову репутацію, честь та гідність і завдає мені моральної шкоди.
Апеляційний суд помилково встановив, що із оглянутої Апеляційним судом моєї особової справи, начебто вбачається наявність на мене скарг прихожан. Ці «скарги» Апеляційним судом не перевірялися і викладені в них факти не відповідають дійсності. Навіть факт прийняття тих «скарг» до розгляду в Апеляційному суді був несправедливим. Тому що управління Чернігівської єпархії не надавало їх для розгляду у Новозаводський районний суд, незважаючи на те, що Новозаводський районний суд неодноразово запитував управління Чернігівської єпархії про наявність і кількість скарг у моїй особові справі.
Водночас Апеляційний суд не прийняв до уваги наявність чисельних листів-прохань підписаних великою кількістю парафіян церковного храму міста Чернігова, де я проводив Богослужіння до мого несправедливого звільнення. Ці листи-прохання, які характеризують мене позитивно, були засвідчені у Новозаводському районному суді показами парафіян і прийняті як доказ.
Наявність таких листів-прохань і взагалі позитивних характеристик у моїй особовій справі, управління Чернігівської єпархії довгий час заперечувало у Новозаводському районному суді, але змушено було визнати їх під тиском незаперечних доказів. На жаль, Апеляційний суд знеуважив цей факт.
Крім того, Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, у своєму рішенні посилався на те, що Новозаводський районний суд при розгляді справи, начебто, порушив норми матеріального і процесуального права. Але Апеляційний суд не надав будь-яких фактів порушень права з боку Новозаводського районного суду.
Проте, з боку Апеляційного суду було порушення моїх процесуальних прав. Апеляційний суд розглянувши справу у відсутність мого адвоката, сфальсифікував обставини розгляду справи, вказавши у своєму рішенні, що справа була розглянута за його участю.
Насправді ж, відсутність мого адвоката в останньому, рішаючому засіданні Апеляційного суду позбавила мене можливості захищати мої права і адекватно, юридично грамотно реагувати на все, що діялося в судовому засіданні. Таке рішення Апеляційного суду було порушенням статті 12 Цивільно-Процесуального Кодексу України, який передбачає право на правову допомогу. Апеляційний суд навіть відмовив мені в позові до Чернігівського єпархіального управління про захист честі, гідності та ділової репутації.
Всі вищенаведені факти свідчать про незаконність рішення Апеляційного суду Чернігівської області, який помилково скасував рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова, ухвалене згідно із законом. Усі ці зауваження були обгрунтовно викладені мною у касації до Верховного Суду України.
Проте 2 жовтня 2006 року Верховний суд України ухвалив відмовити мені у відкритті касаційного провадження в справі за позовом до Управління Чернігівської єпархії УПЦ МП про захист честі, гідності, ділової репутації. Так з боку судової влади України відбулося порушення мого права на свободу вираження поглядів та на справедливий судовий розгляд, які гарантовані Конституціею України та Європейською Конвенцією з прав людини, яка ратифікована державою Україна.
Конституційне право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань я реалізував поширенням інформації у всеукраїнській газеті «Сіверщина» (№48 за 26 листопада 2004 року). Це конституційне право було брутально порушене Апеляційним судом Чернігівської області, який 26 червня 2006 року звинуватив мене в публічному виступі з брехнею і поносінням на священоначаліє церкви, не зважаючи на те, що по спростуванню поширеної мною інформації ніким, ніде, ніколи не було здійснено ніяких законних дій. Апеляційний суд порушив ст. 34 Конституції України та пункт 1 статті 10 Європейської Конвенції з прав людини, де сказано: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримування своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади...».
Безумовно, що згідно пункту 2 статті 10 Європейської Конвенції з прав людини «Здійснення цієї свободи, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобіганням злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошення конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним у демократичному суспільстві».
Проте, рішення Апеляційного суду Чернігівської області та ухвала Верховного суду України стосовно мене, не може вважатися ні справедливим, ані таким, що «встановлене законом... і є необхідним у демократичному суспільстві».
Без сумніву, таке рішення суду, залежного від державної влади, є порушенням пункту 1 статті 6 Європейської Конвенції, який передбачає: «Кожен при вирішенні питаня щодо його цивільних прав та обов’язків... має право на справедливий... розгляд... незалежним і безстороннім судом...».
Я заявляю, що порушення моїх прав на справедливий судовий розгляд та на свободу вираження поглядів відбулося під тиском влади прем’єр-мінистра України В. Януковича, бо саме проти його фальсифікованої перемоги у другому турі президентських виборів в Україні 2004 року була спрямована інформація, яку я передав всеукраїнській газеті «Сіверщина» (№ 48 за 26 листопада 2004 року).
У даному випадку порушення права на справедливий судовий розгляд (пункт 1 статті 6 Конвенції) та порушення права на свободу вираження поглядів (пункт 1 статті 10 Конвенції) було пов’язане з дискримінацією за ознакою політичних переконань, що є порушенням статті 14 Європейської Конвенції з прав людини (про заборону дискримінації), яка передбачає: «Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою...політичних...переконань...».
Звертаючись із заявою до Президента України, я прошу щоб він, як гарант Конституції України, вжив заходів по відшкодуванню шкоди, завданої порушенням конституційних прав і свобод та надав справедливу сатисфакцію за завдану матеріальну та моральну шкоду, яку я та моя сім’я зазнали внаслідок політичної дискримінації з боку судової влади України.
Матеріальна шкода полягає в тому, що я, батько чотирьох дітей, внаслідок несправедливого рішення судової влади України став безробітним, опинився в скрутному матеріальному стані, без засобів до існування.
Незважаючи на те, що перше звинувачення проти мене було зроблено ще в грудні 2004 року, настоятель чернігівського храму Св. Феодосія, у якому я проходив церковнослужіння, не звільняв мене з посади священика до рішення Верховного Суду України, оскільки знав що звинувачення мене у гріхах проти Церкви було несправеливим осудом з боку є. Амвросія. Але після того, як у жовтні 2006 року ухвала Верховного Суду України остаточно затвердила вищезазначений осуд на державному рівні, настоятель був вимушений у листопаді 2006 року звільнити мене з посади священика Чернігівської єпархії Української Православної Церкви, на якій я безперервно перебував з 1988 року.
Звинувачення мене судовою владою України призвело до значного погіршення здоров’я моїх батьків. Внаслідок несправедливого звинувачення, мій батько отримав інсульт і тривалий час проходив стаціонарне лікування. На лікування були витрачені всі заощадження нашої родини. До матеріальної шкоди треба також
віднести витрати у зв’язку з провадженням в українських національних судових органах.
Проте, як можна (і взагалі, чи є то можливим) порахувати
моральну шкоду завдану моїй родині для мене й досі залишається загадкою. Попрання конституційного права на свободу вираження поглядів, яке, згідно дискримінаційної Ухвали Верховного Суду України від 2 жовтня 2006 року, оскарженню в Україні не підлягає, конче підірвало мій авторитет як священика, так і громадянина, і призвело до ушкодження честі, гідності, а отже моральної і ділової репутації в очах як віруючих православних християн, так і загалом в очах усього українського суспільства.
Тому я запитую Президента України, як можна порахувати скільки коштує ушкодження честі, гідності, а отже моральної і ділової репутації громадянина країни, яка намагається увійти в Євросоюз?
Як можна (і взагалі, чи є можливість) порахувати скільки коштує авторитет священика Української Православної Церкви, який за свободу вираження своїх поглядів в Україні був затаврований звинуваченням в антицерковних діях та в публічному виступі з брехнею і поносінням на священоначаліє Церкви?
Як можна порахувати
моральну шкоду заподіяну моїм батькам і моїй дружині, які в очах українського суспільства в теперішньому і майбутньому часі є батьками та дружиною публічного брехуна та поносителя Церкви? При цьому, моїм батькам та дружині навіть не знайшли потрібним повідомити у чому саме, на думку судової влади України, полягає брехня та антицерковні дії їх сина та чоловіка.
Як можна (і взагалі, чи є то можливим) порахувати
моральну шкоду заподіяну долі моїх дітей, які в очах українського суспільства є дітьми публічного брехуна та поносителя Церкви? При цьому, моїм дітям навіть не знайшли потрібним повідомити у чому саме, конкретно, на думку судової влади України полягає брехня та антицерковні дії їх батька-священика.
До моральної шкоди також треба віднести втрату здоров’я та душевного спокою моєї родини. Без сумніву, внаслідок несправедливого осуду та політичної дискримінації з боку судової влади України моя сім’я зазнала таких моральних страждань, що навіть висновок гаранта Конституції України про порушення конституційних прав і свобод сам по собі не може становити достатню та справедливу компенсацію за завдану нам моральну шкоду. Тим більше, що Президент України не є апеляційним судом по відношенню до українських судових інстанцій, він не може ні скасувати, ані змінити їх дискримінаційні рішення.
Проте, звертаючись до Президента України, я прошу щоб він, як гарант Конституції України, визнав факт порушення мого конституційного права на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань.
Я вважаю, що це примусить судову владу покласти край порушенням у національних судах прав і свобод, які гарантує Конституція України.
Іваненко-Коленда Сергій Іванович
1962 року народження
.
