Почну з констатації загальновідомих фактів. Православна Церква в Україні розділена. Суспільство також розділене. Частина підтримує Київський Патріархат, частина – Московський. Половина виборців голосує за „біло-помаранчеві” сили, половина – за „синьо-червоні”. Розділення Церкви поглиблює розкол у суспільстві. Розкол суспільства живить розділення Церкви. Чи можливо розірвати це порочне коло?
Не тільки можливо, але й необхідно. „Дім, який розділиться сам у собі, не встоїть” – говорить Євангеліє. „Двоє б’ються, а третій користається” – свідчить народна мудрість. Взаємне поборювання ослаблює обидві сторони. Програють не Київський чи Московський Патріархат, а все Православ’я.
Внаслідок виборів політики отримали шанс знайти нову форму співіснування та співпраці політичних сил. Тільки тоталітарне суспільство передбачає політичну однодумність – у демократичних країнах завжди є влада і опозиція, які представляють різні точки зору, але працюють для блага суспільства.
„Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться” – говорить Спаситель. „Поганий мир краще доброї війни” – говорять люди. Тому саме зараз необхідно скористатися шансом почати нову сторінку в житті України і Української Церкви. Новий шанс має і справа єдності Церкви.
Дуже легко ненавидіти заочно. Дуже просто в колі однодумців заявляти про своїх опонентів: „Ми з ними не маємо нічого спільного. Вони – ніхто”. Насправді це не так. Соціологи свідчать, що співвідношення прихильників Київського і Московського Патріархатів – три до двох. Хоча б це одне не дозволяє ігнорувати одне одного.
Часто сам собі або у колі співрозмовників я ставлю питання: „Чому представники Московського Патріархату не йдуть на діалог з нами?” Як би вони себе не переконували у протилежному, але Київський Патріархат – не маргінальна організація. В нашій Церкві більше парафій, ніж у деяких Помісних Церквах разом узятих. Не зважаючи на постійні пророкування швидкої загибелі Київський Патріархат зростає і міцніє. Його авторитет в суспільстві є високим, з ним не можна не рахуватися. Чому ж тоді між частинами розділеної Української Церкви немає діалогу – може представники Московського Патріархату не впевнені у своїх аргументах?
Вони заявляють, що хочуть порозуміння. Але умови цього порозуміння нагадують мені євангельське: „Якщо ти Син Божий – зійди з хреста, і ми увіруємо в Тебе”. Може члени Синедріону дійсно хотіли увірувати в Христа і їм лише не вистачало доказів Його божественності?
Справді – хто бажає, той шукає можливість, а хто не бажає, той шукає виправдання. Досі ми чули тільки виправдання з приводу того, чому представники УПЦ МП не можуть вести діалогу з Київським Патріархатом. У чому ж тоді виявляється їхнє бажання єдності Церкви? У яких справах видно любов до тих, кого вони звуть „розкольниками”? Якщо немає діалогу, то немає ні справжнього бажання єдності Церкві, ні справжньої любові. А відтак треба поставити питання: чи може бути Церква без любові, особливо без любові „до своїх у вірі”?
Єдиний шлях виходу з кризи в Українському Православ’ї – діалог. Потрібно просто зробити перший крок – сісти за один стіл, подивитися один одному у вічі. Викласти свої аргументи і вислухати аргументи протилежної сторони. Бо якщо виноградарі не знайдуть порозуміння в тому, як працювати у винограднику, то Господь віддасть його іншим працівникам, які будуть приносити належний плід, а не з’ясовувати, хто канонічніше.
І на завершення. Багато хто в Московському Патріархаті виявляє майже ірраціональну ненависть до особи Предстоятеля Київського Патріархату. Всі їхні аргументи зводяться до того, що все було б добре „якби не Філарет”. Нехай не обманюють ні себе, ні інших! Питання автокефалії Української Церкви вперше в голос було поставлене у 1919 р., коли 1 січня Директорія УНР видала закон про автокефалію Української Церкви (в дужках відзначу для критиків, що на той час Церква в Україні залишалася державною, а тому держава мала право видати такий закон). Це сталося на 10 років раніше, ніж Патріарх Філарет народився на світ. Тому лише недалекі люди можуть повірити в те, що проблема Української Церкви – лише в його особі.
І нехай не потішають себе думками про те, що без Патріарха Філарета не стане і Київського Патріархату. Вже немає серед живих ні митрополитів УАПЦ формації 1921 р. Липківського, Борецького і Павловського, ні Предстоятелів УАПЦ митрополитів Полікарпа (Сікорського) та Никанора (Абрамовича). Спочили у Бозі перші Українські Патріархи Мстислав і Володимир. Так що і після того, як відійде у вічність Патріарх Філарет (враховуючи всі фактори це станеться не так скоро, як очікують в Московському Патріархаті) Київський Патріархат буде існувати. І рано чи пізно дати відповідь на питання автокефалії Української Церкви доведеться.
За 90 років Москва довела, що цієї відповіді вона дати не може. Константинополь вичікує. Інші помісні Церкви практично не знають, про що, власне, йдеться. Тому проблеми Православної Церкви в Україні не вирішить ніхто ззовні. Це мають зробити самі українські ієрархи.
Московський Патріархат саме через діалог так-сяк зміг подолати розділення з РПЦЗ. Там теж залишилися ті, хто не об’єднався, залишилися незадоволені – але церковна структура стала єдиною. Після об’єднання Київського Патріархату, УАПЦ та УПЦ МП також залишаться дрібні юрисдикції різних напрямків. Але вони є і в Росії, і в Румунії, і в Болгарії, і в Греції. І це не заважатиме існуванню в Україні, як і в інших державах, Помісної Церкви.
Тож шлях один – шукати порозуміння зараз. Інакше Господь відкине тих ієрархів, які не хочуть єдності Церкви і покличе інших, які будуть готові до неї. Згадаймо, що багато з тих, хто у 1992 р. у Харкові говорив, що „Філарет – це вчорашній день” самі стали вчорашнім днем церковної історії...
архімандрит Євстратій (Зоря),
кандидат богослів’я –
спеціально для «ПОМІСНОСТІ»
