Напевно, осінь – найкраща пора для паломництва. Адже сама природа надихає на роздуми про скороминущість земного життя, і душа з особливою силою рветься в небо від буденних клопотів. І як чудово, що тепер завдяки турботам священиків храму Миколи Святоші, зокрема його настоятеля ієрея Віктора Кваса та ієрея Андрія Мартинюка, вірні УПЦ КП мають постійну можливість відвідувати святі місця нашої української землі! Ось і 20 жовтня біля ошатної каплички в Академмістечку, круг якої буйно доцвітали яскраві квіти, зібралися прочани, готові їхати в одноденне паломництво до святинь Чернігова. Прочитали молебень і рушили до автобуса. Збиралося на дощ. «Впевнена, що сьогодні буде сонячно,» - мовила одна жінка, висловлюючи загальний настрій. Мабуть, так здавалося, бо чекали на свято. І передчуття гарної погоди справдилося. Сонце визирнуло з-за хмар, щойно виїхали за Київ. Позолотило фрески лісів під голубою банею неба. У цьому осінньому храмі натхненно звучали наші ранкові молитви.

 

Ми, як птахи у вирій, ладні були летіти й летіти, аби досягти благодатних земель. Проте шлях виявився недовгим. Щойно встигли закінчити ранкове правило, як уже наблизилися до Козельця, першого пункту нашого маршруту. Втім, отець Андрій встиг розповісти нам про Козелецький собор Різдва Богородиці, перлину українського бароко, побудований у 1752-1763 рр. архітектором І. Григоровичем-Барським на замовлення Наталі Розумихи, матері Кирила й Олекси Розумовських. Тож, теоретично підковані, чекали на зустріч із архітектурним дивом. Але дійсність перевершила всі сподівання. Храм був фантастичний своєю красою: білі високі стіни в кам’яному мереживі, струнка дзвіниця, казкові ґанки – все об’єднувалося в один ансамбль, творило музику в камені. Із трепетом піднялися сходами й увійшли всередину. Унікальний дерев’яний іконостас, що зберігся від часів побудови собору, відразу притягував зір. Зачаровані, милувалися й не могли намилуватися цим шедевром. Слідом за різьбленими зеленими колонами, обвитими золотими квітами, погляд линув вище й вище, сягаючи останнього ярусу іконостаса, аж поки врешті далеко-далеко вгорі зупинився на стелі з розкриленим Голубом на ній. І, здавалося, звідти впали у серце слова: «Свят, свят, свят Господь Саваоф…» - тривала суботня літургія. І в тій красі душа поринула в молитву… Не хотілося покидати храм, але на нас чекав Чернігів, тож невдовзі, ніби умиті вранішньою росою, ми знову сіли в автобус і поїхали далі.

 

Дорогою більше ніде не зупинялися, і за кілька годин ступили на древню чернігівську землю. Чи нам, киянам, звикати до дихання давнини? Але за щоденною біганиною відчуття причетності до історії якось відходить на задній план і губиться. А в Чернігові, звільнившись від полуди буденності, раптом так гостро відчули: ось тут вершилася історія, звідси ходили на Київ чернігівські князі, тут, як і в столиці, закладалися основи українського православ’я. У такому піднесенні й увійшли за мури Троїцько-Іллінського монастиря, розбудованого за ініціативою Лазаря Барановича на найвищому плато Болдиних гір у 1677 році. Спочатку зайшли до Троїцького собору, приклалися до мощів святителя Феодосія Чернігівського, які для нас відкрив місцевий чернець, та до мощів преподобного Лаврентія Чернігівського. Потім всі, хто бажав, піднялися на дзвіницю, щоб помилуватися панорамою Чернігова та набратися здоров’я, як запевнила нас служниця, що продавала квитки на вхід. Вона розповіла, що була свідком випадку зцілення, коли жінка-інвалід на милицях з вірою піднялася на дзвіницю і спустилася звідти вже здоровою. Ця розповідь додала нам наснаги, і ми з молитвою легко досягли верхнього ярусу 58-метрової будівлі.

 

Після відвідин споруд XVII ст. ми поїхали туди, звідки у ХІ ст. починався Троїцько-Іллінський монастир – до Антонієвих печер. Підземний монастир простягався вгиб на чотири яруси, а церква Феодосія Тотемського, як повідомила нам екскурсовод, є найбільшою підземною церквою в Україні – її висота 8,4 м (заввишки з триповерховий будинок). Крім неї, в печерах є ще дві церкви, келія Антонія Печерського та інших ченців, поховання. Втім, поки ми чекали на гіда, щоб спуститися під землю, отець Андрій нагадав нам, що нашою метою є не екскурсійний огляд, а паломництво й молитва, і порадив читати в печерах Ісусову молитву. Ті, хто скористався його порадою, переконалися, наскільки благодатною є молитва під землею та ще й у такому святому місці.

 

Наступною нашою зупинкою став Єлецький жіночий монастир, заснований на місці явлення у 1060 році ікони Пресвятої Богородиці. Образ був знайдений на ялині, звідси його назва. Під час монголо-татарської навали ченці замурували чудотворну ікону в монастирський мур, вона вціліла й потім була знайдена, але на початку XVI ст. безслідно зникла. Однак, Цариця Небесна не залишила своїх дітей. Вже наприкінці того ж століття обителі був подарований список Єлецької ікони, який теж став чудотворним. До цієї святині ми приклалися у теплій церкві монастиря – храмі Петра і Павла. А в головному храмі обителі - Успенському соборі – подивилися на старовинну унікальну хрещальню з фрескою Божої Матері.

 

Після Єлецького монастиря ми побували у чудових храмах комплексу чернігівського дитинця, обрамлених золотом осіннього парку. Це додало гарних вражень. Єдине, що захмарювало радість, так це певні негативні моменти, пов’язані з належністю усіх відвіданих нами храмів до УПЦ МП. Проте, отець Андрій, як завжди, приготував приємний сюрприз. Із загадковим виглядом він привіз нас до храму свв. мчч. князя Михаїла і боярина його Федора. Ми увійшли до нього і… опинилися вдома. Привітні священики, ікони в обрамленні вишитих рушників, а головне, можна без боязні наразитися на неприємності подавати записочки за рідних, купляти літературу й спілкуватися із служницями в свічних лавках. До того ж, ми отримали нагоду помилуватися прекрасним різьбленим іконостасом роботи сучасного ніжинського художника Олександра Кошеля.

 

Втім, це ще було не все. Кульмінація чекала на нас у храмі Параскеви-П’ятниці, відбудованому за планом ХІІ ст. архітектором П. Барановським після другої світової війни. Цей вишуканий у своїй простоті храм теж є діючою церквою УПЦ КП. Сюди 18 жовтня архієпископ Тобольський і Єнісейський УПЦ КП Варух привіз на поклоніння часточку мощів святителя Іоанна Тобольського, який народився в Ніжині. І ось нам випала честь і радість не лише поклонитися цій святині, а й взяти участь у молебні та провести мощі, які цього дня переносили до вищезгаданої церкви свв. мчч. князя Михаїла і боярина його Федора.

 

Ось на такій щасливій ноті завершувалося наше паломництво. Не зуміли позбавити нас отриманого душевного миру навіть намети церберів на підступах до церкві святої великомучениці Катерини, останнього пункту нашого паломництва. У цьому козацькому храмі, відданому мерією Чернігова у власність УПЦ КП, досі не можуть розпочатися служби. Чи є справжні християни серед «захисників» церкви від тих, хто хоче в ній молитися, хай судить Господь. А ми, обійшовши круг зачиненого храму та помилувавшись його стрункими архітектурними формами, вирушили у зворотну дорогу. Їхали і везли із собою з древнього Чернігова шматочок неба.