Російська Православна Церква знову марить «православною першістю». Останнього разу цей спокусливий сон відвідав її ієрархів у добу пізнього сталінізму. Тоді, 1948 р., в рамках святкування 500-річчя самопроголошення власної автокефалії, Російська Церква ініціювала «Нараду глав та представників автокефальних православних Церков». РПЦ мріяла, що ця нарада стане чимось на кшталт нового «вселенського собору», що оголосить новий церковно-політичний «канон»: Москва – III Рим, а Московський Патріарх – «перший» серед усіх інших православних ієрархів світу. Проект було схвалено Сталіним, і він мав стати точкою відліку у якісно нових державно-церковних стосунках в СРСР. Сталін був не проти, щоби Московська Патріархія перетворилася на всесвітній центр Православ'я, такий собі підконтрольний йому «східний Ватикан». Однак 1948 р. грекомовні православні Церкви відмовилися визнавати канонічні претензії Московської Патріархії на гегемонію у православному світі, і сталінський «православний проект» зазнав краху.
Новий «третьо-римський» проект з'явився з приходом до влади в Росії колишнього співробітника КДБ, який зрозумів важливість «православного ресурсу». РПЦ отримала напівдержавний статус в межах РФ, а церковна казна стала поповнюватися за рахунок «спонсорської допомоги» державних монополістів на ринку газу та нафти. Перетворення «затятого ліберала» Митрополита Кирила на «затятого державника» та «консерватора». Подячний молебень у головному храмі Росії – Храмі Христа Спасителя – з приводу ювілею російської ядерної зброї Популяризація вищими ієрархами РПЦ відверто націоналістичної «Російської доктрини». Події жовтня додали до цього переліку «символічних подій» ще одну - показовий демарш делегації РПЦ у Равені.
9 жовтня там відкрилося Х пленарне засідання Змішаної православно-католицької богословської комісії. Змішана комісія – це спеціальний орган, що об'єднує представників Римо-католицької та усіх помісних православних Церков. Темою останнього засідання комісії була проблема першості або примату у вселенській християнській Церкві. Тому результати роботи цієї всеправославно-католицької комісії дуже важливі як для Ватикану, так і для Константинополя. Перший розраховує, що православні та католики згодом дійдуть до спільного розуміння «примату» Папи Римського. Константинополь вважає, що це слушна нагода нагадати про свою традиційну першість честі у межах Східної Церкви.
Втім, на заваді планам першого та другого Римів став патріарх міста, яке гордливо іменує себе Третім і «остаточним» Римом. Делегація РПЦ у Равені вирішила символічно «поставити на місце» Константинополь і покинула залу засідань на знак протесту… проти присутності там представників «зайвої» з точки зору Московського Патріархату «Естонської апостольської церкви» – автономної церковної структури, що була відновлена у складі Вселенського Патріархату 1996 р.
Загальновідомо, що присутність Константинополя в Естонії – особливо болюче питання для РПЦ. Адже її нинішній першоієрарх Патріарх Олексій II народився та довгий час служив у Естонії. Однак, в контексті інших подій стає зрозумілим, що демонстративний вихід з зали засідань – «а тепер, мовляв, спробуйте обійтися без найчисельнішої православної Церкви у світі», – був демонстрацією сили. Цим театральним жестом Москва прагнула засвідчити, що без неї обійтися неможливо, а отже саме вона, а не Константинополь, має бути головним партнером Ватикану у діалозі з православними.
Обійшлися! В результаті спільний документ Змішаної комісії було підписано представниками католицької сторони та представниками усіх помісних православних Церков, окрім РПЦ. Як сказано у спільному комюніке на зустрічі в Равені, вивчення питання примату «було завершено, і був схвалений спільний документ, що передбачає тверду основу для подальшої роботи комісії». В перекладі з дипломатичної на загальнозрозумілу: «обійшлися і без вас»! Масштабність програшу навіть примусила головного редактора «Церковного Вісника» написати в своєму живому журналі наступне: . «Це дуже продумана і по своєму дуже красива – у грецькому стилі! – провокація Константинополя…»
Ні, Москва стала жертвою не провокації, а власних амбіцій. Керівництво Російської Церкви сьогодні знаходиться у стані, що окреслюється у аскетичній традиції поняттям «прелєсть». Саме тому уявна «провокація» і змогла відбутися. Державні нафта та газ увійшли до крові РПЦ, отруївши церковний організм зарозумілістю та гординею. РПЦ не відокремлює себе від Росії ВВП. Церква, що століттями страждала від державної неволі, добровільно повернулася до свого традиційного історичного положення – бути «сакральним додатком» до російської державної машини.
За спиною Газпрому РПЦ почуває себе Третім Римом, і, користуючись кожною нагодою, ставить питання про першість Константинополю. «Відсутність у діалозі найбільшої Православної церкви, кількість членів якої перевищує чисельність усіх інших Православних церков разом, ставить під сумнів легітимність православно-католицького діалогу», заявив єпископ Іларіон Алфєєв у інтерв'ю «НГ-Релігії». І ще: «В черговий раз інтереси Константинопольського патріархату були поставлені вище від інтересів всеправославної єдності. І це знову ставить питання про роль Константинопольського патріархату в родині помісних Православних церков». У християнському світі владика Іларіон добре відомий як богослов, автор багатьох праць з патристики. Тому політична аргументація (аргумент чисельності) з його уст дає зрозуміти: це позиція «не першої, але й не другої людини» в РПЦ – її неформального «прем'єр-міністра» Митрополита Кирила Гундяєва.
Реакція Константинополю не забарилася. «Тверда позиція Іларіона має розглядатися як вираження авторитаризму, мета якого - продемонструвати вплив Московської церкви», – заявив в інтерв'ю католицькому агентству «Asia News» співголова Змішаної богословської комісії митрополит Пергамський Іоанн. «Як і торік у Белграді, все, чого змогла досягти Москва, це знову ізолювати себе, адже жодна із Православних церков не пішла її шляхом, зберігши замість цього вірність Константинополю», зауважує відомий ієрарх.
«Не перша, але й не друга». Положення РПЦ у православному світі схоже на позицію Митрополита Кирила в РПЦ. Формально Москва – п'ята за честю (місцем у диптиху) Православна Церква в світі. Неформально – друга за впливом. Чи буде у РПЦ наступна нагода стати «першою»? Виходячи з того, що згідно демографічних досліджень через 50 років іслам стане домінуючою релігією в Росії, нинішня історична нагода для Російської Церкви може бути останньою. Через півстоліття «Третій Рим» спіткає доля Другого – православні християни там стануть меншиною. Демографічна проблема в Росії… Головний стратег РПЦ Митрополит Кирило добре розуміє, які наслідки витікають з неї для РПЦ. Московський Патріархат ризикує розділити долю Константинопольського, перетворитися на безправного лідера національної меншини на своїй власній історичній Батьківщині…
«Бути або не бути». Ні, таким чином питання для Російської Церкви не стоїть. За будь-яких історичних обставин вона виживе. Як свідчить історія християнської Церкви, державна підтримка нерідко шкодить Церкві, а історичні випробування навпаки зміцнюють віру. Однак, перспектив здобути першість у православному світі через кілька десятків років у РПЦ значно поменшає. По-перше, «слов'янський блок» Православ'я має чіткі перспективи повторити долю Варшавського блоку. Східна Європа сьогодні вже не орієнтується на Росію, більшість країн регіону обрали інший напрямок розвитку: інтеграцію в Європу. А Євросоюз, як відомо – це зона впливу Константинополю. По-друге, існуючі в країні з ісламською більшістю РПЦ не зможе докоряти Константинополю, що він, мовляв, втратив історичний ґрунт під ногами та став «турецьким заручником».
РФ – не «нова Римська імперія», а ВВП – не «новий Костянтин
Канонічне передання знає декілька головних підстав для першості честі: політичне положення міста, де знаходиться єпископська кафедра; апостольське походження та давність кафедри, а також її заслуги перед Вселенською Церквою.
І всі ці критерії свідчать, що Москва не може сьогодні претендувати на першість. По-перше, Москва не може бути Третім Римом, бо сучасна Росія не може бути ані сучасною римською імперією, ані її аналогом. Римська імперія була носієм універсаліських цінностей. Натомість історія Росії свідчить, що вона завжди тяжіла до націоналізму, а отже не відповідає поліетнічному формату імперської державності. Універсалізм був властивий Візантії. Але не Росії, яка була не імперією в візантійському сенсі поняття, а національною державою, що лише використовує зовнішні атрибути імперії.
По-друге, секуляризм і світський формат держави – це єдине, що може хоча б тимчасово відстрочити для Росії проблему ісламізації. Сучасна Росія – секулярна країна. І цей статус вже не буде змінюватися. Як ми вже писали вище, в РФ існує реальна перспектива дерусифікації впродовж найближчого півстоліття. А що може протиставити цій перспективі російська держава? Заборонити неросійським етносам народжувати більше двох дітей? Законодавчо заборонити іслам? Зобов'язати кожне «етнічно правильне» російське подружжя народжувати більше трьох дітей?.. Зрозуміло, що єдиним стратегічно виправданим курсом для РФ є жорстке збереження світського формату держави. Порушення балансу на користь «найчисельнішої» РПЦ сьогодні несе в собі загрозу стрімкої ісламізації РФ в найближчі півстоліття.
По-третє, сучасна Росія – країна, що розвивається сьогодні згідно генерального плану на ім'я «ВВП». А нинішній Президент РФ не зацікавлений у суспільному впливі Церкві. РПЦ як структура не потрібна ВВП. Його цікавить «бренд» РПЦ або можливість використовувати її для вироблення картинки сучасної Росії. Картинки, де поруч з людиною у військові формі буде розміщено баня православного храму: ці символи національної ідентичності путінської Росії.
Москва та римський формат: «не-формат»
Неможливо і виправдати примату Московського патріарха з точки зору канонічної традиції. Вважається, що кафедра першоієрарха, що претендує на канонічні переваги мусить вести походження від якогось з апостолів. Однак, якщо існують давні перекази про перебування апостола Петра у Римі та апостола Андрія у Константинополі і навіть Києві, то бодай якихось свідчень про перебування когось з апостолів на Московщині немає.
Не дуже склалося й з «сивою давниною». В цьому році Москва відзначає свій ювілей: рівно 860 років тому літопис зафіксував першу згадку про неї. Згодьтеся, за критерієм християнської старожитності Москва однозначно програє. Порівняно з Римом, Константинополем або навіть Києвом, Москва перебуває у дитячому або підлітковому віці. Першому Римові – 2760 років. Константинополь засновано 330 р. Києву більше півтори тисячі років. Маючи таких конкурентів, Москві не легко обґрунтувати свої претензії на титул першої у світі православної кафедри. Більш того, навіть почесне п'яте місце, яке РПЦ займає сьогодні в церковному диптиху (почесному списку) Православних Церков в майбутньому може перейти до давньої Грузинської Церкви. Адже давня Грузинська Церква вперше отримала автокефалію ще 467 р., тобто за 680 років до заснування Москви та майже за тисячоліття(!) до неканонічного проголошення російської автокефалії.
Однак головним, усе ж є не принцип сивої давнини, якому не відповідає Москва, а відсутність у неї необхідного досвіду жертовного служіння, що необхідний для «першої серед рівних» кафедри. Адже, за євангельською логікою служіння першого пов'язане не з силою, а з жертовністю. Той, хто претендує на роль першого має служити усім… Однак, чи має Москва такий досвід смиренного служіння християнській єдності? Дозволимо собі навести думку відомого грецького православного філософа Христоса Яннараса. «Главенство по честі та першість у відповідальності не витікають з претензій і не базуються на голих історичних титулах, але органічно і незмінно пов'язані з тими церковними інститутами, завдання яких полягає у забезпеченні вселенськості православ'я... Досі Москва не дала прикладів органічного і життєвого внеску у спосіб здійснення вселенської єдності православних і у спосіб збереження православної істини. Навряд чи можна з певністю говорити про якийсь російський вимір російського православ'я в тому ж сенсі, який ми маємо на увазі про богослов'я Олександрії, Антіохії або про внесок Константинополя у мистецтво та богослужіння. Немає російських прикладів вселенських відкриттів нового типу жертовного служіння церковній єдності, який би не був пов'язаний з національними інтересами, прикладів провідної богословської думки або самостійного мистецтва, що богословствує, або динамічного перетворення богослужбового та чернечого життя – так само як немає ознак того життя, які утвердили роль первородних патріархатів у способі існування і «визначення» церковної істини та єдності» (Христос Яннарас. Істина та єдність Церкви. М., 2006).
Канонічне рабовласництво
Хоча ці слова й можуть образити почуття когось з ревнителів російського благочестя, наважусь сказати те, що щиро вважаю правдою: сучасна Російська Церква, на мою думку, сповідує філософію «канонічного рабовласництва». Іншими словами, розглядає церковні одиниці, що входять до складу РПЦ (єпархії або самоуправні Церкви у її складі) як своє «майно». І хоча ця хвороба в цій або іншій мірі властива не лише Російській Церкві, але й деяким іншим Помісним Церквам, російський приклад найбільш промовистий.
Відомо, що за античних часів рабів розглядали саме як майно, річ. Однак саме так і розглядає нинішнє церковне керівництво громади або єпархії РПЦ. Зверніть увагу, канонічний устрій РПЦ не передбачає форми зміни юрисдикції для єпархії або громади. Вони розглядаються керівництвом РПЦ як такі, що не мають права реалізувати право вибору юрисдикції. І навіть якщо всі клірики сусідньої з іншою Помісною Церквою єпархії разом зі своїм єпископом та паствою проголосують за перехід у іншу юрисдикцію, Московський Патріархат оголосить їх «розкольниками». Адже біглий раб завжди вважався злочинцем…
Зверніть увагу, на Західній Україні фактично не існує повноцінних єпархій Московського Патріархату. Натомість там існує розвинута церковна інфраструктура українських автокефальних юрисдикцій: тисячі автокефальних православних храмів, богословські школи, видання УПЦ КП та УАПЦ. Однак, Москва не поспішає пропонувати Західній Україні компромісний варіант, який би міг допомогти православним церковним структурам у цьому регіоні вийти з канонічної ізоляції. Наприклад, перехід цих парафій до складу Константинопольського Патріархату. (Питання доцільності такого кроку з точки зору інтересів України ми залишаємо за дужками). Чому? Бо якщо надати право юрисдикційної «свободи вибору» для галичан, то пізніше його треба буде поширити і на мешканців центральної України. А це, в свою чергу, поставить під питання «цілісність Московського Патріархату». «Цілісність РПЦ», «канонічна територія», «інтереси» того чи іншого Патріархату… Читаючи церковну періодику, іноді складається таке враження, що сучасна Церква аж надто перейнялася копіюванням державних взірців та геополітичними інтересами країн, у межах яких вона існує.
Рабовласники або середньовічні феодали вважали, що своє майно потрібно берегти, а чуже... бажано привласнити. Принаймні, у тому випадку, коли не прирікає власника майна на глобальний конфлікт з іншим власником. Саме такою і є історична позиція Російської Церкви. У час росту Російської/радянської імперії Російська Церква автоматично поширювала свою юрисдикцію на будь-яку територію, що в силу тих або інших обставин опинялася у складі держави. Це був час первинного «канонічного накопичення». З розпадом СРСР пріоритети змінилися. Тепер головним завданням РПЦ стало втримання накопиченого у «канонічній власності». І Російська Церква згадала про принцип, який сама неодноразово порушувала: принцип «канонічної території» або «територіальної цілісності» Помісної Церкви. «Канонічна територія», з точки зору Московського Патріархату, це щось на кшталт проекцій міждержавних угод у церковній площині. Головне, мовляв, щоб між собою домовилися «рабовласники» (патріарші столиці). Однак, насправді, «рабовласницький» лад у Церкві нелегітимний. Доля канонічного влаштування самодостатніх церковних структур має вирішуватися не церковно-адміністративними центрами (митрополіями або патріархатам), а «місцевою церквою» або зібранням вірних єпархії на чолі з єпископом. Принаймні, саме таким має бути механізм вирішення питання з точки зору «євхаристійної еклезіології», яку провідні богослови ХХ століття вважали нормативною для Православної Церкви.
Кравчук був правий?
Москва апелює сьогодні до принципу «канонічної території». Однак насправді це класичний приклад застосування подвійних канонічних стандартів. Вимагаючи від інших шанувати власні канонічної території, Московська Церква сама при історичній нагоді анексує чужі. Лише два історичних приклади: Грузія та Північна Буковина. 1783 р. Грузія підписує Георгіївський трактат та входить до складу Російської імперії. 1810 р. Росія забороняє обрання нового грузинського патріарха-католикоса. 1811 р. указом російського імператора утворено грузинський екзархат, створення якого остаточно касує автокефальні права Грузинської Церкви. (О.Н.Саган . Вселенське Православ'я: суть, исторія, сучасній стан. К., 2004, стор. 558).
Північна Буковина. Після Першої світової війни Австро-Угорська імперія розпадається. Трансільванія, Буковина та Бессарабія входять до складу Румунського королівства, а церковні єпархії, що тут розташовувалися, опиняються у складі Румунської Православної Церкви. Під час Другої світової війни Румунія була союзницею Німеччини. Лівобережні райони Молдови, Одеська та частина Миколаївської області уходять у румунську зону окупації, що отримала назву «Трансдністрії» (Заднісров'я). На ці території поширюється юрисдикція Румунського Патріарха, за підтримки румунського уряду тут відкриваються закриті більшовиками храми. Однак, після приєднання Північної Буковини до СРСР (1944), Московський Патріархат в односторонньому порядку, без погодження з Румунською Церквою, поширює на ці території свою юрисдикцію. Так в юрисдикції РПЦ опиняється біля 1000 православних парафій, що раніше належали до Румунської Церкви.
Яким канонічним принципом керувалася Російська Церква у кожному з цих історичних випадках? В єдиній (імперській) державі має бути єдина (імперська) Церква. Однак, чи має цей принцип зворотну логіку: Церква, яка розташована на території незалежної держави мусить мати автокефальний устрій? «Ні», рішуче відповідає сьогодні керівництво Московського Патріархату РПЦ. Але це класичний приклад застосування подвійних стандартів. Звернімося до історичних документів. Ось виписка з «журналу визначень» того ж самого Священного Синоду РПЦ від 19 листопада 1943 р. з приводу «відновлення молитовно-канонічного спілкування» між Грузинською та Російською Церквами. «Не маючи підстав входити тепер в розбір усього, що с тих часів говорилося та писалося за і проти грузинської автокефалії, і залишаючи без уваги взаємні рахунки, підозри, упередження та сумні непорозуміння, що заважали об'єктивному підходу до даного питання, ми тепер маємо щасливу можливість обмежитися лише найголовнішим та найсуттєвішим: згідно церковним правилам (Всел. IV, 17 та інші), церковні кордони мають відповідати державним» (Журнал Московской Патриархии, М., 1943 р., с. 3). Пам'ятаєте гасло першого Президента України: «незалежній державі – незалежну Церкву»? А тепер згадайте реакцію московського Патріархату – це гасло «неканонічне». Однак, виявляється, Леонід Кравчук лише дещо перефразував визначення самого Священного Синоду РПЦ: «згідно церковним правилам церковні кордони мають відповідати державним». Ні, я розумію, що тоді, у 1943 р., патріарха Сергія та його Синод попросила про визнання Грузинської Церкви людина, якій ніхто відмовити не міг. Однак, зверніть увагу, Патріарх та Синод апелюють не до волі Сталіна, а до канонічного права: 17 правила IV Вселенського собору («…розподіл церковних парафій нехай наслідує громадянський та земський порядок»). Про це ж свідчить і вся історія Церкви – межі церковних єпархій у Візантії відповідали адміністративному устрою імперії…
Українська проблема та ймовірність російського «примату»
Імідж «канонічного рабовласника» суттєво шкодить РПЦ, одним з пріоритетів якої сьогодні є динамічний розвиток своїх структур в Західній Європі. Тому Патріарх та Священний Синод під тиском обставин йдуть на незначні поступки Константинополю та європейській церковно-громадській думці. Скажімо,
видали «відпускні грамоти» єпископу Василію та тим священикам, які «самовільно» (тобто без погодження з «канонічним рабовласником») перейшли з юрисдикції Москви до Константинополю у Великобританії.
Провідні російські ієрархи чудово розуміють, що імідж «колективного рабовласника» суттєво шкодить іміджу РПЦ у світі. Однак відмовитися від принципу «рабовласництва» РПЦ сьогодні не здатна. Адже, якщо визнати принцип християнської свободи та надати самодостатнім з точки зору канонічного права церковним структури (єпархіям або їх сукупності) право самостійно визначати свою юрисдикційну приналежність, то впродовж якихось 5-10 років РПЦ може повністю втратити Україну. А це не лише половина усієї РПЦ, але й її історія. Доки давній Київ перебуває в юрисдикції Московського Патріархату, останній ніби має давню історію. Однак після того, як Київ стає кафедрою першоієрарха автокефальної канонічно визнаної православної Церкви, то «історична спадщина» РПЦ радикально звужується. Прямим спадкоємцем спадщини Київської Русі стає самостійна Українська Церква, а Патріарх Московський опиняється у делікатній ситуації «голого» (з історичної точки зору) «короля». У його королівства є влада, кошти і клейноди влади, але бракує історії.
Куди прямуємо?
РПЦ мала свій історичний шанс. Тисячоліття хрещення Київської Русі давало їй історичний шанс повернути кафедру першоієрарха Церкви у Київ. Втім, не без Божої ласки РПЦ цим шансом не скористалася. Російський патріарх не переїхав до Києва, а УПЦ – розділилася на цілком самостійний, але канонічно не визнаний Київський Патріархат та «незалежну в управлінні» але канонічну визнану УПЦ (МП). Так Москва позбулася можливості заблокувати самостійність Київської Церкви, а Церква Києва отримала історичну можливість з часом здобути канонічно визнаний Патріархат.
Була в РПЦ і друга можливість – не протидіяти, а навпаки максимально сприяти канонічному створенню автокефальної Української Церкви. В цьому випадку Українська Церква мала б самостійний статус, але впродовж певного історичного періоду не мала б власного Патріархату. А отже у Патріарха Московського була б певна можливість позиціонувати себе як Патріарха всієї Русі (в аналогічному положенні до Константинополя зараз перебуває Еладська Церква, першоієрарх якої носить титул Архієпископа). В такому випадку Українська Церква так або інакше знаходилася б у сфері впливу Москви.
Однак, РПЦ обрала найжорсткішу лінію поведінки щодо утворення Української помісної Церкви. Російська Церква мріє про власний «примат». А без України – її парафій та її (гео)історії – перспективи такого примату примарні. Без України РПЦ може бути динамічною та відкритою Церквою. Але не церковною імперією, не «східним Ватиканом», не одноосібним диктатором у православному світі. Тому навіть якщо вся канонічно визнана УПЦ поставить завтра питання про автокефалію або зміну Патріархату (з Московського на Константинопольський), то можна не сумніватися, що відповідь РПЦ буде витримана у дусі «філософії рабовласництва». «Питання про канонічний статус УПЦ як невід'ємної частини РПЦ знаходиться у компетенції Патріарха Московського, Священного Синоду та Архієрейського Собору Російської Православної Церкви. Іншими словами, «доля канонічних кріпаків має вирішуватися їх господарями».
Молода Російська Церква переживає сьогодні стан властивий психології підлітка, який наївно гадає, що все-все у світі можна здобути силою: «зараз і негайно». Вона прагне владарювати Україною, ігнорувати Константинополь та нав'язувати власну позицію іншим помісним православним Церквам. Однак православний світ вже стомився від РПЦ та її підліткових амбіцій. Тому якщо ця Помісна Церква й надалі прямуватиме «третьо-римським» шляхом, її може чекати не почесна «першість», а ізоляція. Психологічна та ідеологічна ізоляція від вселенського Православ'я на користь «російської віри», «російського обряду» та «російської історіософії».
